«Я – біль, я – беззахисний світ»
Це рядок із вірша Світлани Антонишин «Ідуть легіони». Тієї Світлани, душа якої нині уже не відчуває ні болю, ні жалю. Вона завжди, коли я щось із її поезії давала на своїй сторінці, просила не писати про неї нічого такого. Це означало – не треба писати, що вона не встає з ліжка і майже нічого не бачить. Я й не писала. Може з часом напишу більше, бо так багато залишилося з тих щоденних телефонних розмов протягом уже й не знаю, скількох років. Тепер я більше ніколи не почую її «Здрастуй, рідна». Виню себе, дуже виню.
Антони́шин Світлана Володимирівна народилася 19 жовтня 1959 року в селищі Верхнє Дуванне Краснодонського р-ну Луганської обл. – поетеса, прозаїк, літературний критик. Член НСПУ (1999). Лауреат всеукраїнської літературної премії «Благовіст» (1997), премії ім. Лесі Українки (1996), премії ім. Катерини Мандрик-Куйбіди та ін. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (1983). Працювала кореспондентом, зокрема в газеті «Вечірній Київ». Автор дев’яти поетичних збірок і двох прозових книг. Жила у місті Броди, що на Львівщині.
Як важко писати оте слово – жила. Жила й писала. Багато писала. Написала. Я її умовила продовжувати вірші для дітей – у неї цікаво виходило. Тільки вони й досі у мене у папці на робочому столі, готові до друку, зібрані по розділах.
Одне скажу – отим рядком «Я – біль. Я – беззахисний світ» вона сказала усе про саму себе. Спочивай з миром, рідна. І прости.
Валентина Мастєрова
Світлана Антонишин
Ідуть легіони
Просити, прощатись, прощати…
Ніхто не почує? Дарма.
На білому камені стати,
Де вчора стояла зима.
А камінь гарячий, аж приском
Обпечені п’яти душі.
І сам собі став обеліском
Прозорий підсніжник. Пишіть:
«Ішли на війну легіони,
Руки не потисли судьбі...
Скажіть: наше сонце червоне,
Чи ми іще просто живі?»
Заплакала рвучко дитина,
Відчувши біду з молока.
Ріка зупинилася в плині,
Немов з автоматом рука.
Ідуть на війну легіони:
Дінець, рубікон чи Лугань…
І падає сонце червоне
У смертно-червоний туман.
Просити, прощатись, прощати…
На білому камені – цвіт.
«То ти Україна?!» «Я – мати,
Я – біль, я – беззахисний світ.
Я та, що ніколи й нікому
Не зичила кривди і зла.»
… Ідуть на війну легіони,
Й тече Рубікон, як зола…
Замовляння до останнього листка
Не відлітай. Не відлітай. Не відлітай.
Ти вже останній у Тополі-Долі.
Самотнє небо вирієм не край.
Хоч вітер вперто зваблює на волю.
Весна іще далека, наче рай.
… А ти тремтиш на волосині болю…
Не відлітай. Не відлітай. Не відлітай.
Найперші вже накрили землю кров’ю.
Благаю: ти тримайся ти – тривай.
Тополю-Долю зіркою ословлю,
Тебе і землю в Господа відмолю:
Нехай благословить спасенний май.
Листочку мій, лелечо-золотий,
Не залишай тополю без надії.
Вона ж нікого втримати не вміє.
Тож безконечні вирії прости.
Останні сили в жилки заховай.
Не відлітай… Не відлітай… Не відлітай…
По лезу любові
Коли зрадили всі,
Навіть ті, хто найближче болів,
Коли квіти червоні
Ураз перемкнуло на сіре,
Не чекай оправдань,
Не потрібно оманливих слів.
Стань на лезо любові –
І воздасться надії по вірі.
Сніг впаде на поріг,
З-за якого ніхто не вертав,
Прийде кіт до воріт,
З пиріжком із дитячого вірша,
І щасливі ворони
Ловитимуть сонячних гав,
А всевіда сова прорегоче:
«Аби лиш не гірше».
І безсонні бабусі
На лаві судитимуть світ.
Їх ніхто не мине,
Як себе у жорстокім свічаді.
Тож по лезу любові
Дорогою зранених літ
Йдеш на власну голгофу,
Забувши. Забувши? Про зраду.
Треба стояти
Володимиру Забаштансьому
Град. Градобій. Градомор. Градосмерч. Градосмерть.
Втихло. Стомилось, наповнивши чашу терпіння.
Мамо, простіть, бідний зайчик із казки помер –
Виросли ікла у сірого звіра прозріння.
Треба триматись. Ніхто не підкаже, за що?
Треба стояти. Ніхто не напише, для чого?
Щастя захмелене тихо у невідь пішло,
Випивши келих дощу, що лишили для Бога.
«Маєш стояти, – сказала трава: – Ані руш!».
«Мусиш триматись, – зітхнула калина:– Так треба».
Вічна калино, скажи скільки в ягодах душ?
Сивий юначе, відкрий, скільки пам’яті в неба?
Ікла прозріння проріжуть долоню душі.
Боляче буде, але не посмієш кричати.
Ох, Україно, ти вмієш любить до межі.
Білий хлопчак до червоного сонця біжить:
Мабуть, він знає, за що і для чого стояти.
Знає?
Пере-хресний камінь
А на тім роздоріжжі
Для казки немає притулку.
Тільки камінь з печальним
Обличчям всевіди-біди
Пророкує усе, крім рятунку.
(Мій Боже, рятунку!)
І повторює мантру
З коротким, мов постріл: «Не йди!»
Обростатимеш мохом,
А вибір нехай зачекає.
Перехрестя Хрестителя там,
На Високій Горі.
Ну а тут – просто Знак
З філіжанкою доброго чаю,
Аби встиг прочитати
Пророче благання зорі.
Хеппі-енд… він в дитинстві.
А тут – драма іншого плану:
Вибиратимеш чин, а потрапиш
В полон марноти.
І живим іще довго
Загоїти зранений ранок,
Коли вибрав дорогу
І вирішив твердо – іти!
Бо на тім роздоріжжі
Немає притулку для казки.
Тільки хресного каменя
Горній тягар на плечі.
І ніхто не побачить
Твоєї святої поразки,
Коли смертно розтане
Червона роса на мечі…
До…волі
Діалог на межі
Найкраще йдеться просто,
Ну, тобто просто йдеться.
Немає поворотів,
Все видно на віки.
А камінь: «Втратиш волю!»
Хоч де та воля, серце?
Чи ж наїсися хліба
З камінної руки?!
А де ж тая воля? –
Питала смиренна бабуся.
То де ж та свобода? –
Доскіпувавсь впертий дідусь.
Напевно, у русі,
Ну, звісно, у вічному русі.
– А що таке рух? –
Усміхався безхмарний індус. –
Ти вільний в собі,
Тож не треба нікуди рушати.
Свобода – не пташка.
Її не спіймаєш, повір.
Її не приручиш, не вб’єш,
Не посадиш за грати…
– Ох, як все банально!
Небес не буває без зір?!
Індус безпечально зітхнув:
– Та напевно ж, бувають.
І наша розмова –
То просто тремтіння листка.
Ти звідки, юначе?
– Я з того правічного краю,
Де ловлять свободу.
Вона ж, наче птах, утіка.
– І все не така? Що ж, рушай,
Розчарований світе.
Спіймаєш. Зрадієш.
Придивишся: знову не те!
– Доволі!
– До волі?!
На камені бавляться діти.
Їм теж вирушати,
Коли сон-трава відцвіте.
– Свободи не втратиш.
Себе ж – дуже просто, юначе…
…Та він вже не чув,
Бо рішуче ступив за межу.
Індус усміхнувся,
Хоч ворон приречено кряче:
«Таких не зупиниш.
Таких всі вітри бережуть».
Притча про великий сад
«Ліворуч – втратиш друга і коня»
Та Він пішов, хоч камінь криком. Марно!
Свавільний вітер капелюх здійняв
І так тримав. Невміло. Незугарно.
Немов гніздо з останнім пташеням.
Друг зупинився, повернув назад.
«Прости», – шепнув. Та Він не чув, бо осінь.
А ще Він бачив свій Великий Сад.
Там є мольберт. Там фарби ходять босі.
Там руки не бояться знад і зрад.
А хтось уже із вирію: «Він – наш!»
Спіткнувся кінь, вуздечка почорніла.
І те благе пальтечко наопаш
За журавлями в осінь полетіло.
«Маестро, годі! Світ давно бліндаж,
А Вам мольберт. А Вам святі сади.
А Вам портрети золотого віку.
Гадаєте, ніхто ще не ходив
Тим клятим шляхом? Та було без ліку,
І всі шукали ліки від судьби.
А камінь письмена ховав і вив,
Бо скільки ще, для чого і для кого?
Та Він ішов. Він Горнім садом снив.
І вітер капелюх здійняв до Бога:
«Прости, Владико. Він Тебе любив…»
Галина Шпудейко
Напередодні війни
Приснився Путін... («Я не винувата:
він сам прийшов!») Постав – немов мара:
у довгій шубі, чорній, волохатій
(із нутрії чи, може, із бобра)…
У білих чоботях… (Мабуть, таки – жіночих:
на жовтих стрічках – пряжки, позолота…)
Стояв, нахабно вилупивши очі,
копилив губи… (Цар і Бог?.. Гидота!)
Щось белендів про свою міць, Росію…
Погрожував… (Не слухав і вітрець!)
«Та згинь, маро! Не бач? Пшеницю сію! --
кажу йому. – Хай тебе візьме грець!»
…Топтавсь на місці, чухав десь за вухом -
аж приглядавсь сусідський пес Атос.
«Ти тут – чужий! Іди звідсіль! Послухай!
Бо ще зіпрієш!.. Не такий й мороз…»
Та зиркаю усе на ті чобОти:
не білі тапочки?! Прикмета все ж таки!
Хоч шуба й довга – ноги-укороти:
не додавали зросту й каблуки!
Лисніла шуба… Лисина блищала…
(Ото кавАлер!.. Клопоти – та й годі!)
«Куди ж ти прешся?! – з гнівом проказала. --
(Ще й в тих чобОтях!) – По моїм городі?!»
…Прокинулася – за вікном світало.
(Цей місяць лютий… Пухне голова!)
Вже й 22-ге… (Календар дістала)
Лиш -- без війни б! (Рік – 20-22…)
березень-22
СИРЕНА…
Як тривога, то й – до Бога!
(українська приказка)
А та сирена виє, виє, виє…
(Мороз по шкірі від її виття!)
– Та цить уже! Мовчи! – Не розуміє,
та й має сенс, бо зберіга Життя.
Правда її, та тільки різні люди:
ці легковажні («Нам не прилетить!»),
а ці – ліниві («Якось та вже буде!»),
а в тих – бравада («Надоїло жить!»)...
У когось – сльози відчаю і болю:
«Як тіло – неміч, укриття – мій дім!»,
а хтось, завжди веселий, грає ролі, –
стає серйозним…
…Набожним, утім,
стає вже кожний! (Хто й не був у храмі!)
Сирени гул – і віра, й каяття…
А онде – хлопчик пригорнувсь до мами…
– Спаси й помилуй, Господи, дитя!
серпень-22
ПЕРЕЖИВЕМ!
Переживем без хліба і без солі,
переживем -- без світла і тепла…
Лише б не втратить нам священну волю,
лише б росія тут щоб не була!
Переживемо! Переможем, люди!
Хоч як би нам сутужно не було,
а українське – українським буде!
Біду здолаєм (окупантське зло)!
Бо фронт і тил – всі разом, всі – єдині,
і всенький світ нам шле свою любов…
Тримаймось, люди! Як ніколи, нині
ми сильні духом. Буде мирно знов!
Весна прийде! Відродимося – й бУдем!
Оплачемо загиблих в цій війні -
і вже повік Москві їх не забудем…
І не пробачим… (Й не повірим! Ні!)
грудень-22,
м. Кропивницький
Броніслав Куманський
Руди-риж і Леля
(розділи з повісті)
…Поки що дощі додавали Художнику лише клопоту. Дірява покрівля не могла затримувати дощові потоки, зі стелі благенького приміщення постійно капала вода. Він вирішив вилізти на горище і подивитися, як можна захистити бодай кілька квадратних метрів житла. Побачив справжнє звалище непотребу. Тут, здавалося, зібралася матеріальні свідчення цілого століття, а то й більше. Поламаний віденський стілець і старий каганець – ой, як він згодився у довгі зимові ночі, старі газети й журнали, ящики від столів і дверці від комоду, позеленілий примус, кочерга для каміну – теж згодилася, якесь лахміття… Очевидно, цей мотлох після того, як його перебрали спочатку дорослі, шукаючи «буржуйське» золото, а потім діти, давно нікого не цікавив, навіть з огляду на пожежну безпеку. В одному кутку Художник помітив щось схоже на натягнутий підрамник. То й справді було полотно, на якому через бруд проглядало нечітке зображення. Маестро відніс його в кімнату, просушив біля каміна, акуратно очистив. На ньому проступило обличчя юнки. Портрет був незакінчений. Лице прописане чітко, решта лиш окреслена кількома мазками. В очах дівчини читався смуток. Художник уважно вдивлявся в незнайоме обличчя: хто вона, хто її писав, чому портрет не закінчено? Потім згадав розповідь дядька Жори про живописця, котрий мешкав у цьому домі. Напевне, то його робота. Не закінчена.
– Хто ти, дівчино? – звернувся чи то до портрета, чи до самого себе.
– Леля, – несподівано відповіла вона. Художник чомусь не здивувався:
– Гарне ім’я.
– Так мене звали подруги в гімназії. Хоча батьки називали Ларисою, так серйозно, ніби я була вже дорослою.
– І скільки тобі було років?
– Шістнадцять.
– Художник був твій знайомий?
– Познайомилися ми випадково. Одного дня я сиділа на лавочці в сквері. Була осінь. День такий сонячний, теплий, земля у жовтому листі…
«Як цього року», – подумав Художник.
– До мене підійшов інтелігентного вигляду чоловік. Привітався, назвався Василем Івановичем і запитав дозволу сісти поруч. Я не заперечила. Він представився, сказав, що художник. «Я про вас чула», – відповіла я. «Ви тут не вперше, – сказав він. – Я вже вас бачив. Хочу написати вашого портрета. Ви не проти?». «Ні, – відповіла я. – Але на те має бути дозвіл моїх батьків». «Хто вони?». Я назвала. Художник знав про нашу родину. Невдовзі завітав до нас додому. Мій тато відразу ж погодився та якось загадково мовив: «Фото, знаєте, воно мертве. А я хочу бачити свою доню живою», – і відвернувся до вікна. Чому – я це зрозуміла потім. Було кілька сеансів. Василь Іванович не показував мені свою роботу, але я розуміла, що пише обличчя, саме в нього він так пильно вдивлявся. Потім сеанси припинилися – його запросили терміново поновити розписи у соборі. До того ж я почувалася негаразд, запах фарби дратував мені горло. Батьки знали причину – у мене почалися сухоти, хоча мені говорили, ніби то звичайна простуда. Поки він розписував церкву, мене поклали в лікарню… А далі не було нічого.
Дівчина замовкла. Художник деякий час мовчав, потім поцікавився:
– В якому році це було?
– Восени тринадцятого. А який рік тепер?
– Минуло понад століття.
– Справді?
– Так, дівчинко. І мені б годилося тебе називати «на ви», адже я годжусь тобі у внуки.
– Внук із бородою та рудими патлами, – засміялася Леля. – А й справді. – Художнику здалося, ніби дівчина сплеснула у долоні, хоча зробити цього вона ніяк не могла. – Виходить так, що я старша за вас, але водночас і молодша? А ви молодший за мене, хоч насправді й старший. Плутаниця-плутанка!
– А знаєш, щоб не плутати, давай будемо спілкуватися на «ти».
– Згода! – зраділа дівчина. – Скажи мені, який тепер рік?
Він назвав.
– Ого! Мабуть багато що змінилося?
– Так, Лелю. Твоє місто тепер носить іншу назву. Пройшли дві великі війни, помінялися кордони, сухоти лікуються, і дівчата вже не носять капелюшків як оце на тобі…
Вони подружилися. І коли настала зима із синіми ночами та довгими вечорами при каганці, довго розмовляли. Про все.
– Ти казав, що було дві великі війни. З ким?
– Була ще й революція.
– Як колись у Франції?
– Ні. Набагато жорстокіша. Була війна – світова, потім громадянська, потім ще одна світова. Були голод, арешти, розстріли… Але навіщо я тобі це розповідаю?
– Ні-ні. Розказуй. Мені цікаво, що було потім… коли мене вже не було.
– Тоді не стало й Василя Івановича, який писав твого портрета. Його вигнали з власного будинку, позбавили заробітку, він захворів і, кажуть, невдовзі помер. Ніхто точно не знає, коли і де його поховали. Втім, це вже не має значення, старі кладовища закрили, стерли бульдозерами і забудували.
– А хіба так можна?
– Є люди, яким здається, що все можна.
– Сумно… Він вірив, що краса врятує світ.
– Е, дівчинко. Якби краса могла рятувати, то світ пішов би іншим шляхом ще від часів Праксителя. Краса лише лікує наші рани після того, як ми в черговий раз наступаємо на одні й ті ж граблі.
– Жаль, що не можна намалювати музику, – сказала якось дівчина.
– Можна.
– Справді? Я так скучила за музикою, – зізналася Леля.
– А що тобі подобалося?
– У міському саду по неділях грав духовий оркестр. Вальси, кадрилі, мазурки. Мені дуже подобався полонез.
– Огінського?
– Так. Наша класна дама розповідала про нього. Ніби композитор був придворним музикантом якогось графа, закохався у доньку свого господаря, але той віддав її за іншого. А Огінському наказав написати до весілля полонез. Композитор написав, диригував придворним оркестром на весіллі. А повернувшись у кімнату, де мешкав, застрелився.
– Це легенда, Лелю. Насправді все було не так. Міхал Огінський не служив при графському дворі, він сам був дворянином. Як польський патріот брав участь у повстанні Костюшка. Після поразки повстання виїхав за кордон. Його полонез носить назву «Прощання з Батьківщиною».
– То чому вона розповідала нам іншу історію?
– Швидше всього, іншої й не знала, або не хотіла знати. Так зручніше. Вона була класною дамою, а Костюшко підняв повстання проти Росії. Знаєш, люди часто говорять лише те, що їм дозволяють. І нерідко починають вірити у те, що говорять.
– Я б хотіла почути полонез. На жаль…
– Чому на жаль? – заперечив Художник. Він дістав із кишені якийсь прямокутний предмет, на щось натиснув, і у ньому засвітися віконце.
– Айфон. Завдяки йому можна побачити, що захочеш, і почути, що забажається.
– Справді?
Він знайшов відповідний запис.
– Це Київський камерний оркестр.
І включив музику.
Вони слухали мовчки. Потім Леля сказала:
– Ніби у казці про пурпурову квіточку... Як це робиться?
– Колись я тобі розповім. Люди за цей час, відколи…
– Відколи мене немає?– зрозуміла вона.
– Я не те хотів сказати.
– Не переймайся, я не ображусь. Я ж знаю, що мене немає.
– Розумієш, людство досягло таких висот, про які ще сотню років не могло й мріяти. Ти можеш повірити, що сьогодні за якісь три години можна опинитися в Парижі, що є будинки у сто поверхів? Люди вже побували на Місяці, лікарі пересаджують серце, закохані бачать і перемовляються між собою, перебуваючи на сотні кілометрів один від одного…
Вона дивилася на Художника широко розплющеними очима.
– Це правда, дівчинко. І музику можна слухати не в концертному залі, а вдома, у своїй кімнаті. Яку завгодно.
Вона задумалась. Потім, щось пригадавши, мовила:
– Саша любив Шопена.
– Хто такий Саша? – запитав Художник.
– Мій друг. Думаю, ми кохали одне одного. Він любив музику, любив поезію, мріяв стати військовим. Коли приходив до мене в лікарню, завжди читав вірші.
– Чиї?
Леля посміхнулась:
– Свої. А ще щоразу приносив квіти. Де він їх брав? Адже була зима. Я й не задумувалася…
– А скільки йому було років?
– Як і мені. Навчався в реальному училищі, а поруч було кавалерійське. Йому так хотілося стати військовим. Мундир йому б підійшов.
– Мундир… Коли б Саша знав, що таке війна насправді, він не захотів би бути офіцером. Хоч, може, й узнав, уже через якийсь рік.
– Ти казав, що було дві великі війни. Коли розпочалася перша?
– Коли йому було сімнадцять.
– Саша міг потрапити на неї.
– У твоєму місті, окрім твого знайомого, ще були художники?
– Ні, портрети писав тільки він.
– А чому ти запитуєш?
– Просто так, я вивчаю місто.
Наступного дня Художник знову завітав до музею. Дівчині не сказав нічого. «Може вона була знайома з тим хлопцем. Треба сфотографувати».
Кілька днів вагався, показувати їй світлину чи ні. Як вона її сприйме? Потім відважився. Говорили про те, про се, і Художник, ніби між іншим, сказав:
– На днях побував у музеї. Там висить портрет якогось учня реального училища. Його теж написав Василь Іванович. Може, ти його знала?
Дівчина здригнулася, потім мовила:
– Я хочу побачити портрет. Твоє чарівне віконце може його показати?
– Може, – удавано спокійно відповів Художник. – Я його сфотографував.
Він включив айфон і повернув до дівчини.
– Саша! – скрикнула Леля. Потім пошепки: – Його убили…
Художник глянув на світлину і побачив те, чого не побачив у музеї.. На Сашиних грудях розпливалося кривава пляма.
По часі Леля запитала Художника:
– Ти щось знаєш про нього?
– У музеї розповіли, ніби він став поетом, досить популярним. Жив у столиці.
– У Петербурзі?
– Ні, Москві. Потім… Потім його розстріляли.
– За що?
– За те, що був поетом.
– Хіба це можливо?
– Усе можливо, дівчинко…
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2022 року, липень)
2 липня
За чотири дні прочитав другу книгу Валерія М’ятовича «Нехай святиться твоє ім’я» (Кам’янець-Подільський, ТОВ «Друкарня “Рута”», 2022, 336 с.). Для порівняння: роман Винниченка читав 44 дні. Попри неспівмірність психологічності часу читання (нині градус спав), обсягу (десь 1 до 4), мовного багатства (чим воно барвистіше, тим уважніше опановується) – книга читається легко, часом аж поверхово, оскільки і ґрунт, і жниво знайоме без додаткового пізнання. Добре це чи погано – суперечки давні, але ось саме таку легкотравну стилістику має М’ятович. Читачам нашого краю зосередитись на глибині художності роману (цей жанр, правда, ніде не зазначений у вихідних даних) буде набагато важче, надто активістам, ровесникам автора, бо значна увага піде на вгадування прототипів твору. Абстрагуватись від цього неможливо. Із понад сорока героїв я упізнав більше половини. І хоч в анотації застерігається «події й герої вигадані, збіг може бути випадковим», але ця фраза подається швидше як громовідвід від звинувачень у авторській зухвалості й зведенні порахунків. Так що по-справжньому твір можуть оцінити хіба черкащани чи сумчани або наступні читацькі покоління нашого краю. Щодо анотації, то я й сьогодні можу сказати: вона зроблена блискуче – конкретно про найголовніше, без зайвих загальників, з ненав’язливою інтригою та багатообіцяючою пропозицією.
Із сучасної драматичної дійсності довоєнного періоду автор обрав найгострішу добу – прихід до влади в Україні донецьких: на протистоянні народу і влади будується сюжет. Хитрі й підступні начальниця управління обласної влади, редакторка обласної газети, адміністративний голова краю та їхні сателіти й пристосуванці з одного боку, з другого – добрий і безвольний фотокореспондент, колишній редактор, батюшка, демократично налаштовані журналісти, прості городяни… Твір завершується випадковим убивством фотокора, який не зміг відшукати для начальниці в своєму архіві компрометуючої фотоплівки. Слабка, скажемо так, мотивація задля вбивства, хай навіть випадкового, але ж не заради неї писався роман.
Маємо приклад твору, який стоїть поміж чтивом і справжнім художнім осмисленням дійсності.
7 липня
Гамую дружину свою, благаю її: не пиши розгромної рецензії, як ти намірилась, на цю антологію («Поезія без укриття», с.Брустурів на Івано-Франківщині, ТОВ «Дискурсус», 2022, 240 с.), бо ж творче середовище примітивно сприйме це як мою заздрість – от, мовляв, не він антологію ініціював, тому й нацьковує… Перебільшую? Скільки я вже цієї гризні пізнав, але не вмію знайти ніші, де б тебе не дістали – окрім мовчання. Але мовчання понад мої сили. Ось прочитайте римування із замашним заголовком «Подаруй росіянину смерть…» – четверта строфа: останні два рядки гидую переписувати. Або спроба оспівати-принизити «нікчемний всохлий орган» – вершина поезотворення. Цитати належать степовикам Василеві Левицькому й Наталі Фесенко (серед семи десятків авторів видання понад третина – кропивничани), але й з інших регіонів пустослів’я та скабрезності не бракує: знак мінус я поставив проти Д.Бірзула, С.Гейка, О.Диби, А.Дністрового, О Казакової, Я.Карпця, В.Кондратенко-Процун, Є.Красніченко, М.Ларченко, А.Листопад, О.Осмоловської, К.Полякової – без їхніх рядків збірник тільки виграв би. Врешті, до цих 14-тьох можна було б додати іще стільки ж. Плюси я виставив Ігорю Астапенку, Юлії Бережко-Камінській, Тетяні Власовій, Надії Гармазій, Надії Гуменюк, Олександру Ірванцю, Надії Капінос, Антоніні Корінь, Галині Крук, Олександру Лисаку, Тетяні Пишнюк, Тані П’янковій, Миколі Романюку, Світлані Сівак, Катерині Сокол, Наталі Фенько, Наталці Фурсі, Антоніні Царук – 18 поетів, переважно поетки. До них можна було б дописати іще стільки, котрі опинились межи моїми плюсами й мінусами. Так, це мої суб’єктивні поцінування. Цікаво буде глянути на ці списки так років через двадцять: хто відбувся в літературі? кого я недобачив? хто не виправдав моїх сподівань? Окрім, звичайно, тих кількох, чиї імена вже внесено на скрижалі.
P.S. Я знаю що таке антологія, бо мої оповідання потрапляли у понад десяток різних – це були збірники, до яких відбиралось найкраще з жанру. Чому ж антологія «ПБУ» не покликала під свої обкладинки-клапани по дві-три поезії В.Базилевського, В.Терена, О.Вертіля, В.Герасимчука, Л.Костенко, В.Голобородька, П.Гірника, А.Кичинського, В.Кухти, О.Мамчич, П.Селецького, В.Герасим’юка, М.Каменюка, Д.Іванова, П.Перебийноса, В.Осадчого, П.Вольвача, Н.Пасічник, Н.Поклад?.. І ще стільки ж. Не кожен би обізвався, бо й не всі писали вірші у перший місяць війни. Але це було б таки, а не щось. Це була б антологія, бо в перекладі з грецької це слово означає «збирання квітів». Квітів – без бур’янцю.
11 липня
Іноді мені здається, що я маю абсолютний слух на музику і на слово й це мучить мене нестерпно, бо штовхає до контроверсійного мислення. Найчастіше згадую про це тоді, коли слухаю якогось розпіареного співака чи поета-прозаїка. Ось учора в телемарафоні представляли наш гурт «Друга ріка». Як я втішився розмовою ведучої Ольги Бутко (чи не дочка мого однокурсника?) і фронтмена цього гурту Валерія Харчишина – мудрий, логічний, совісний патріот. Поки він не взяв мікрофон у метро… Монотонна, хоч і майстерна музика, гарний голос, але бездарні, загальні, просто школярські тексти пісень, які не хвилюють. І тоді згадуєш Квітку Цісик, Анну Герман, від співу яких заходиться душа і весь ти набираєшся жалю, добра, співчуття, любові, світла…
14 липня
♦ І знову наш найповажаніший краєзнавиць посковзнувся: у зарисовці про Миколу Руденка написав, що він єдиний з українських письменників за роки Незалежності був удостоєний звання Герой України, посмертно. По-перше, не посмертно, а за життя – до свого 80-річчя (прожив іще понад три роки), а по-друге: за роки нашої державної свободи понад півтора десятка письменників були нагороджені орденом Держави: Іван Дзюба, Павло Загребельний, Дмитро Павличко, Олесь Гончар, Борис Олійник, Василь Стус, Іван Драч, Роман Іваничук, Юрій Мушкетик та інші. Чому зараз вказую не точне число, а «понад півтора десятка»? Бо деякі автори книг, навіть члени Спілки, були відзначені за інші заслуги, а не за написання своїх творів. Згадаймо одіозну героїзацію Януковичем свого земляка, посереднього віршара Бориса Бєлаша. За журналістику та за громадську діяльність, не за літературні твори, звання удостоєні Іван Сподаренко і Левко Лук’яненко, за піснярство Юрій Рибчинський і Андрій Кузьменко, за педагогічну діяльність Вячеслав Брюховецький – хоча майже всі вони були членами НСПУ. Героїзування – справа відносна, особливо що стосується майстрів пера: вона підвладна тільки часові. Надто це стосується тих, чиї імена були подані наближеними до того чи іншого президента: скільки з них, 648-и на сьогоднішній день, стали зрадниками України! Чи що це за Герой України співачка, моя колись улюблена, Софія Ротару, яка за майже п’ять місяців російської агресії не спромоглася й слова мовити на захист України? Деякі герої за життя стають антигероями.
♦ У вчорашній розмові із Стасом я довідався, що «УЛГ» опублікувала «Експресії та медитації» В.Базилевського, другу подачу, в якій патріарх розмірковує і про мої «зáкладки». Газета іще не дійшла до читачів за тиждень після друку. Пересвідчився у Internet’і й подумав: це, мабуть, останній відгук на моє писання від письменників старшого покоління, до чиїх роздумів та напучень я завжди прислухався. Справді, читаючих серед мого покоління небагато, а що вже казати про наймолодших: здається, що вони й самі себе не читають – лиш подають у друк…
♦ Український PEN розповсюдив ґрант на написання книги: проза, поезія, літературознавство, переклад – за 30 тисяч гривень. Я вчора подав заявку на переклад двох повістей Васіля Бикава «Жовтий пісочок» і «Облава». Результат буде відомий найраніше в грудні. Я не сподіваюсь на успіх із двох причин: мені ніколи в таких змаганнях не везе; і навряд чи зацікавлені сьогодні українці пропагувати білорусів. Хоча й без ґранту я вже першу повість переклав, а оригінал другої недавно дістав від білоруського побратима Міхася Скобли.
19 липня, с.Єлизаветівка під Одесою
У невеличкій домашній бібліотеці мого сина, яку складають переважно книги подаровані мною минулої осені, є й кілька багатотомників: Лесі Українки, Павла Загребельного, Івана Франка (клієнти одеські, яким Устим ремонтував побутову техніку, поділились), а ще мою увагу привернула тоненька на 240 сторінок з гнучкою еластичною обкладинкою книга популярного харківського видавництва «Клуб сімейного дозвілля», 2010. На форзаці значиться іще одне видавництво «КСМ» – із Бєлгорода, Росія, однак серед трьох копірайтів (знак авторського права) харків’ян уже нема. Та й спільність, кооперація ця дивна: українською мовою в книзі надрукована лиш анотація у три рядки на останній сторінці. Книга має назву «Афоризмы, крылатые выражения, пословицы и поговорки» і містить близько чотирьох тисяч словесних перлин-мудрощів, які належать античній добі, релігійним фоліантам, народній творчості й авторам-мислителям світу: зокрема росіяни тут мало не на кожній сторінці (Горький, Пушкін, Толстой, Достоєвський, Бажов, Грибоєдов, Чехов, Петро І, Єкатерина ІІ, Набоков, Некрасов, Лермонтов, Белінський, Суворов…), а українців всього троє – Г.Сковорода, М.Гоголь, Т.Шевченко. Отака співпраця видавництв. А фактично це пропаганда «рускава міра». Додатковий тираж 70 тисяч примірників. Українцям укладач збірника Карина Волкова (хто? звідки?) адресує хіба побажання від Будди, винесене на оправу: «Побеждай ярость любовью, отвечай добром на зло, скупость побеждай щедростью». Так, це українські наративи. Але сьогодні ця наука сприймається хіба навиворіт стосовно дикого москаля.
27 липня
Вечорами, перед сном, дивимося документальний фільм Акіма Галімова «Україна. Повернення своєї історії». Сьогодні буде четверта серія, яка пішла у світ торік. А перші – ще шість років тому. Ми дивились про гетьмана Мазепу ще раніше, а тепер ось усе. Цей молоденький митець, всього на два роки старший від нашого сина, кримський татарин, народився на Далекому Сході, Приморський край, закінчив московський університет, а сьогодні так потужно працює в українській журналістиці, в кінематографі, в культурі загалом, ламаючи стереотипи, нав’язані нам імперською ідеологією протягом кількох проминулих століть. Московія одразу після Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, після приєднання України взялась нівелювати наше минуле, перебирала собі, викрадаючи матеріальну культурну спадщину (тонами, вагонами), грабуючи храми, розорюючи могили наших державних провідників, забороняла найменші прояви національного, українського буття – і в монархічну добу. І в десятиліття радянської влади… Дуже яскравими в цьому фільмі є метри про доступність для наших науковців архівів Швеції, Польщі, США, Туреччини, Італії та інших країн, і як брехливо ведуть себе завжди москалі, отримуючи запити авторів фільму на відвідування їхніх архівів, храмів і т.п. Украли в нас, а тепер не те що повернути, а й сфотографувати не дають… тільки розваливши рашу на кавалки, зможемо відібрати своє… Тому написання справжньої історії України попереду. …Чекаю вечірнього часу.
31 липня
На сайті «Української правди» виставили інтерв’ю з Saigon’ом (справжнє ім’я Сергій Лещенко). Мав нагоду (швидше нещастя) читати торік влітку два його романи… Він, як і вісім років тому, тепер пішов добровільно на війну, і я схиляю голову перед його сміливістю, патріотизмом. Але нащо ж піарити його гидотний спосіб представлення сучасної країни на війні з лютим ворогом (матюччя, дебільний суржик)? Це я запитую журналіста «УП» Євгена Руденка. Прийде час і йому самому буде муторно за свій теперішній кут зору, який зрідні кримінальному чи рашистському світові. Але ж… у коментарях Saigon’а підтримують усі читачі цього інтерв’ю. Це такий собі прикол, чи – людство опускається на дно?