Цей ювілейний, 55-ий, випуск «Середмістя» збігається з ювілейною, 40 років, датою заснування Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України. 3 грудня 1984 року восьмеро літераторів стали фундаторами організації: поети Валерій Гончаренко, Тамара Журба, Юрій Камінський, прозаїки Федір Непоменко й Іван Черкашенко, літературознавці Григорій Клочек, Володимир Панченко та Микола Смоленчук. Організація поповнювалась мало не щороку новим членством, яке дарувало читачам свої талановиті книги: розповідь про це та про славні справи кропивницьких письменників – для окремої статті. Тим часом зауважимо: організацію нині очолює Надія Гармазій (шостий голова за роки існування), у складі її 29 літераторів – вона живе і діє. З роси і води, майстри слова!
Володимир ЯРЕМЧУК
В час убивств і свавілля, глумління, зради
***
Не приходить до мене у гості слово.
Загубилося на війні.
А й приходить, так… не зерно – полова,
не потрібні вам і мені.
І безкриле воно, й проти зла безсиле.
Бенкетує тим часом смерть.
Знов чийогось ховають героя-сина.
І слова усі – шкереберть!
Що – слова?! Їх написано міріади!
(Ось і ці – пустоцвіт і шлак).
В час убивств і свавілля, глумління, зради
краще слово – броня й кулак.
***
Червень дихнув розпашілою піччю!
Хмари не можуть напитись води…
… Бронежилет, кулемет і заплічник –
воїн стоїть проти смерті й біди.
Затишку ждуть побратими-солдати.
Їм не від сонця ховатись – від куль!
Звідки ударить вогонь – не вгадати,
не прозирнути – слідкуй, не слідкуй.
Знов чингізидів постала примара!
Знову їм Русь-Україна пече!
Середньовіччям породжена хмара
вісім століть у дев’яте тече.
Дивиться смерть Україні у вічі.
Воїне-сину! Тримайсь! Не впади!
Дихає червень смертельною піччю…
Хмари не мають живої води….
***
Всесвітня туга хлюпає з очей
дівчатка, що читає вірш солдатам…
Лещатами стискає слізний щем,
як стелу батька обійма дитятко…
Пригаслим зором світ жаский ловлю,
печусь вогнем… безногої гімнастки…
Згоріли вже всі поклади жалю,
а він росте, прохромлюючи наскрізь!
І все ж – дарма! ечей болить дарма:
змінити щось уже немає змоги!
… Але й дороги іншої нема.
Вона єдина: лиш до перемоги.
***
Заточилась вишенька у квітень,
в білий цвіт вгорнулася туманово…
Дика груша, вражена осколками,
згадує свої далекі весни…
***
Шумить, шумить, шумить
зелений вітер!
Пливуть, пливуть
блакитні небеса…
У цьому світі, – як у цьому світі:
невичерпальна – всі віки –
краса!
… Горять, горять, горять
жита і діти!
Повзе, повзе
убивниця-орда.
У цьому світі, – як у цьому світі:
невичерпальна – всі віки –
біда!
Проб’юсь, проб’юсь
неопалимим цвітом!
Спиню, спиню
ординський хижий вир!
У цьому світі, так! У цьому світі
невичерпальне – всі віки:
«Живи!»
***
Не припиняються «кравецькі» досліди
на теренах прадавньої Аратії!
«Закрійники» під ґвалт і клекіт пострілів
нових кордонів шви кладуть на карту їй.
Шизоїдні вшивають новоросії!
Лекала все нові з нічого робляться,
на псевдоісторичних фактах зрощені
і під покровом псевдобогородиці.
Життя згасають. Україна нищиться.
А ножиці «закрійників» не тупляться…
Бісівські мчать і мчать тут колісниці все:
міцна, видати, сатанинська ступиця.
Ще довго битись! Битись до упаду нам!
Бо хай там що, а лихо мусим здужати!
… Вогнем палимі, квіти-діти падають…
А Небо в незворушності й байдужості…
***
Невагомий підвішений стан…
Неозначеність. Пустка.
Чи… пастка?!
День безликим привиддям постав.
Невідомості згіркла вже паста.
Знов повзуть – ні про що! – словеса,
а реальність важка і безжальна:
нагла смерть над усім нависа,
пригасивши снагу і бажання.
Тільки стислась пружина в єстві!
Скільки стиснута ще протриває?!
… Холуї лижуть ручки москві…
Світ стоп-кадром завис над проваллям.
Одержимий, прикрившись хрестом,
споганивши його (як і свастя),
в прірву тиче кривавим перстом,
світ жене … у пост’ядерне щастя…
м.Долинська
Марина ДЖУС
Як ти витримуєш, куле земна?
***
Я займаюсь буденною працею.
Уповільнені рухи. Утома.
У вікно заглядає акація,
Що росте недалеко від дому.
Сотню літ вже напевне відзначила.
Зашкарубла, колюча, кремезна.
Я її молодою не бачила,
Тож вдає, вона завжди старезна.
І з вітрами щодня сперечається,
І з дротами, що сплутані в кроні.
Їй дроти заважають, пручаються,
Теж старі, як вона, телефонні.
А на ній колючки стирчать цвяхами
І гіляка від вітру вломилась.
Та в сусідстві із шумними птахами
Спритна білка в дуплі оселилась.
Хоч картину цю бачу щоденно я –
Для душі вона точно не зайва,
І щораз в ній знаходжу натхнення я,
Хоч і звикла до цього дизайну.
Хоч старі, мабуть, затишні гілочки,
Якщо може вона обігріти,
І шпаків, і синичок, і білочку.
Он і дятлик сховався у вітах…
Ти, звичайно, далеко не грація,
Під вікном моїм, не на узліссі,
Та тобою милуюсь, акаціє!
Ти живи і вітрам не корися.
***
Світе! Ввесь світ,
Чого занімів?
Тисячу літ
За тисячу днів.
Жива Україна.
Живі ми, живі!
Хоч світ по коліна
У нашій крові,
Ми незборимі.
Наш голос луна.
Як ти витримуєш,
Куле земна?
Сум прапорів...
Нації цвіт...
За тисячу днів –
Тисяча літ.
Сум прапорів
У траурі бід...
За тисячу днів
На тисячі літ.
Вслухайся, світе,
У наш заповіт,
У наш заповіт
На тисячі літ.
Хто ще не знає –
Каїн воскрес!
Хай покарає
Право Небес
За ці смертельні
Тисячу днів –
Тих у пекельнім
Спалить вогні,
Хто право жити
У нас забирав
Діточок-квітів
Хто ґвалтував…
Як ти витримуєш,
Куле земна?
Ми незборимі!
Наш голос луна.
Так. Ми вмираєм,
Та весь білий світ
Ми захищаєм
На тисячі літ.
20.11.2024
***
А грудень був уже не за горами.
Зарання падала на землю ніч.
Ми йшли. Подвійна тінь під ліхтарями
І листя, гнане вітром врізнобіч.
Ми вдвох, але від нас чотири тіні,
В залежності від того, де ліхтар.
Дві світлі і прозорі, мов видіння,
Дві чорні, кострубаті, мов тягар.
І у душі теж почуття подвійні –
З якого подивитися кута:
І легкість – бо є подруга надійна,
І тяжкість – де сум’яття й темнота.
Ісус питав, чи маємо ми звичку,
Не обпаливши поспіхом долонь,
У темряві запалювати свічку,
Ховаючи під ліжко той вогонь.
До всіх містерій, на розваги ласі,
В буремні та безбожні ті роки,
Загублені у просторі і часі,
Палили часто так свої свічки.
Інтуїтивно ми ішли на світло,
Скидаючи кайдани протиріч.
І холодно було. І вітру мітли
Мели й мели те листя врізнобіч.
А грудень був уже не за горами.
І хоча темрява була густа,
Та знали ми, що є Ісус між нами.
На світло йшли із вірою в Христа.
***
Розчеши мені коси, мамо.
Ти по косах впізнаєш мене.
Як покидали нас до ями,
Як скінчилось життя земне.
І душа моя полетіла
У незнані Небесні гаї,
Я, матусенько, так зраділа,
Що скінчилися муки мої.
Що лихі рашистські солдати
(Та хіба оте бидло – солдат?)
Вже не будуть мене ґвалтувати
І малесеньких зовсім дівчат.
Залишилися наші слідочки
Там, де спивали росу журавлі.
А над нами нема і горбочка.
Іще й танком пройшлись по ріллі.
Закопали не дуже мілко,
Так далеко від рідних осель.
Лиш хреста з калинової гілки
На ріллю ту приніс журавель.
Вже на Небі я другу осінь...
Хтось могилу нашу знайшов.
Розчеши мені, мамо, коси,
Бо на них запеклася кров.
Ти ж мене купала в любистку,
Дарувала вінок з васильків...
Як отримала чорну звістку,
То для тебе весь світ зчорнів.
Я з Небес усе бачу, ненько,
Та не можу нічим помогти.
Ти не плач, матусю, рідненька,
А поїдь в дитбудинок ти.
Там на мене дівчинка схожа
Залишилась у світі одна.
І хай Бог вам в тім допоможе –
За доньку тобі буде вона.
Розчеши мені коси мама,
І ночами мене не зви.
Я зріднилася з Небесами,
Ти живи, матусю, живи.
***
Я знаю, ображатися не варто.
І слава Богу, що іще живі.
Гіркого болю випита вже кварта.
А цукор? Він уже в крові.
Буденні й визначні минають дати
Уже давно не в квітах росяних.
Пігулки забуваємо ковтати,
Ковтаючи образи замість них.
Який ще тест здавати чи екзамен,
Очікуючи вироку зими?
Частіше розмовляєм з образáми
Уже, аніж спілкуємось з людьми.
Не судимо. Самі ж бо не безгрішні.
Не миємо нікому кісточок.
А підсумки? А підсумки невтішні.
Мов риби, що спіймались на гачок.
Надіємось, що волосінь урветься,
Занурюємось болісно в глибінь.
А той гачок уже уп’явся в серце.
Міцна у «риболовів» волосінь.
Реакція образ ця ланцюгова,
Вона на глузд завжди подіє вмить.
У кого нині психіка здорова?
У кого нині серце не болить?
Далеко ми вже запливли від старту
І стверджувала я уже не раз –
Не треба ображатися. Не варто...
Чому ж я задихаюсь від образ?!
м.Гайворон
Антоніна Царук
Талон на проїзд
На околиці міста будівлі розбрелися хто куди, бо є де розгулятися. Вітриську – свобода. Цей шибайголова не знає, що таке нагріти місце чи пригорнутися. Зроду ніхто не пригортав. Жодного разу не приголубили. А якщо утворилася в душі лакуна, то незатишно душі на протязі, от і шукає вітер, чим ту порожнечу наповнити. Розбишакувато налітає на поодиноких перехожих, шарпає, куйовдить чуприни, зазирає в шпарини рукавів, прослизає в щілини застібок і вихолоджує людське тепло, аби й вони відчули, як воно у світі ведеться, коли немає до тебе нікому діла.
Нарешті під’їхав тролейбус,ьоминувши глибоченьку виямку якраз перед зупинкою. Туди хвилиною раніше влетів якийсь лихач-позашляховик – і калюжа піднялася дибки, схарапуджено вдарила чорною хвилею купку людей, що мерзлякувато скупчилися на лютневому белебені в очікуванні транспорту.
«Bad driver», – кинув услід швидкісній плямі автомобіля студент-іноземець із подзьобаним обличчям і навушниками, не встигнувши відскочити. Сказав неголосно, ніби не стільки за себе розсердившись, як за мене. Я мовчки відійшла, дістала з сумочки серветку й заходилася рятувати світло-оливкову куртку, яка після калюжного хрещення перетворилася на камуфляжну. Іноземець затримався в дверях, аби і я встигла зайти.
Сіла скраєчку, неподалік дверей напівпорожнього тролейбуса.
Сумні сірі купи злежаного снігу повільно осідали, роз’їдені туманом і вчорашнім дощем, прошкандибали голі стовбури, скалічені обрізкою, – здалося, що від дерев лишилися самі хрести, які німими каліками прошкують… Куди? До весни? На прощу?
Поруч, біля вікна, сидів блідий юнак, не випускаючи з рук телефон, який, немов заповзявся, вібрував щодвіхвилини, і мій сусід, наче диспетчер, заспокійливо звітував, яку зупинку вже проїхав чи до якої наближається. Схоже було на те, що комусь там, на іншому кінці зв’язку, дуже самотньо або страшно.
Згадала про дзвінок, на який не встигла відповісти, й собі дістаю мобільник.
– Приготуйте білєтікі на провєрку! І пенсійні посвідчення! – гукає молодиця, чіпким поглядом фіксуючи реакцію пасажирів, і притьма підскакує до мене й мого сусіда: вочевидь, помітила якесь збентеження в поведінці. Не контролер – оперативник із психологічною чуйкою. Коли вона впритул наблизилась до блідого хлопця біля вікна, між ними відбувся діалог, але змісту сказаного не чути: в салон саме вливалася нова порція пасажирів. Молодиця проскочила далі, а юнак крутив у руці біло-рожеве шмаття, яке було талоном.
Жвава жіночка, здається, отримує насолоду від того враження, яке справляє на людей. Відчуває себе владою, до якої мають ставитися шанобливо й трохи з острахом: а раптом талон не встигли закомпостувати, а чи пенсійне опинилося в іншій кишені – і сивий пасажир вивертає вміст кожної, щось вибачливо бурмочучи. Молодиця діловито вихоплює простягнуті талони, надриває їх, а потім кидає своє тіло на сидіння зовсім відсторонено, розчарована грою, в якій ось-ось мала б зірвати джек-пот. Вона – суддівський вирок без права на оскарження.
Мій сусід поклав мобілку до нагрудної кишені тоненької куртки і, ледь схиливши вперед голову, немов зібрався перед забігом на коротку дистанцію, запитав:
– А хто вона така, щоб рвати талони?
– Ну, контролер, – здивувалась я наївності очевидного.
– Але ж є кондуктор. Он, з емблемою на спині, – стояв на своєму юнак. – Маю я право вимагати в неї посвідчення? У людини з вулиці?
– Звісно, маєте, – кивнула, – як споживач. Поважаю вашу позицію, – додала, аби заспокоїти сусіда, який видавався трохи дивним як на свій вік. І розмовляє ж українською, а поводиться, як нетутешній, подумала мимоволі. – Розумієте, я цим маршрутом щодня їжджу і вже звикла: о цій порі біля депо (це службова зупинка) заходять контролери. Тому сприймаю як належне. Така в них робота: і в пасажирів квитки перевірити, та й кондуктора…
Я піймала себе на думці, що пояснюю, ніби з чужого голосу: якимись штампами і водночас ніби дитині. От учительська звичка, – розсердилася. Чомусь перед цим світлим хлопчиною почувалась так, немов завинила. І за свою заплямовану куртку, і за підозру контролерки розкрити в кожному з нас потенційного порушника. От ніби він прийшов, як і той іноземець із подзьобаним обличчям, до нас із довірою, а ми цю довіру розбили та ще й кепкуємо, мовляв, сам винен.
– Та я не проти, – скоромовкою відказав юнак, – просто зі мною ситуація була недавно. У Києві. Їду собі. Заскочила одна на якійсь зупинці, талони понадривала, вийшла. Через кілька зупинок входять двоє. Вже із жетонами контролерів. І давай мені мізки вправляти, мовляв, мій талон не дійсний. І що маю заплатити штраф сто вісімдесят гривень. Я тоді на ротацію прибув. І так на душі… – тут у хлопця знов озвався телефон – і він вибачився.
– Алло! Так, їду. Біля кардіоцентру. Добре, – мобілка помандрувала назад, у нагрудну кишеню.
– То ви були там… – вражено чи то запитала, чи то ствердила я стишено.
– Угу, в «Азові». І в Луганській, і в Донецькій області був.
– Довго?
– Два роки.
– І як там? – немов осіклася. – Перепрошую. Якісь запитання дурні ставлю.
– Та нічого. Спочатку страшно було, а тоді звик.
– Коли ж це ви там?..
– У п’ятнадцятому і шістнадцятому.
– Мабуть, професію маєте потрібну для армії? – заглянула в сірі очі.
– Та ні, – знизав плечима.
– Доброволець? Чи за контрактом?
– На срочній службі.
– Як? Тож казали, що дітей ніхто туди не посилатиме… – погляд упав на його вузькі рожеві долоні. Долоні дитини, а не воїна. Долоні, які, мабуть, звикли до клавіатури, а не зброї. Але ж два роки пройшло. Мабуть, і мозолі були, і шкіра тоді загрубіла. А може, він після лікарні? Бо тільки в лікарні у чоловіків бувають такі руки…
– Нам сказали, що їдемо на один день. А пробули двадцять один…
У кишені, немов світлячок, нагадав про себе мобільник. Хлопець стишено відзвітував:
– Так, їду. Біля ремпобуттехніки. Бувай, – і запитливо глянув на мене.
– Добре, що місце на роботі збереглося, бо зараз влаштуватися важко, – озвалась я, щоб якось підтримати його. – Ви ж, мабуть, працюєте? Пільги маєте, та й зарплата йде, коли людина там.
Юнак знічено посміхнувся, згодом стиха мовив:
– Нас примусили підписати контракт.
Якусь хвилину видивлялася на нього.
– То це виходить, що вас автоматично звільнили з місця попередньої роботи за розпорядженням військкомату?
Хлопець незмигно дивився перед собою. Мовчав.
– Ну, а землю, землю дали? Казали, що всім дадуть, – допитуюсь, а в самої вже земля пливе з-під ніг.
– Може, хтось і добився. Мені не дали.
– Боже мій, яка брехня! Тотальна брехня… – прошепотіла я, але голос затремтів, немов ось-ось заплачу. – То, виходить, землю виділили тільки тим, хто загинув! На кладовищі виділили. Ото й уся земля зароблена… А батьки ж твої як? – не помітила, як перейшла на ти. – Як мама це пережила?
– Батьки нормально. Вони нічого не знали.
– Як? Ти нікому не сказав?
– Та ні, мама хворіє, їй не можна. Сестра знала.
– Старша, напевне…
– Угу, на чотири роки, – і замовк.
Теж ще дитина, подумалось. Як же вона цю ношу на дівочих плечах два роки несла, коли й поділитись ні з ким? Як вона засинала, з якою думкою прокидалась? Як ховала очі від матері, щоб та нічого не довідалась? Як мовчала з батьком, аби не розплакатись? Як тліла серцем над мовчазною мобілкою, чекаючи, коли озветься вона братовим голосом…
– Може, ти знаєш Дмитра Степаненка? – озиваюсь.
Хлопець заперечливо хитає головою.
– Наш земляк. Теж там був. Книжку написав. «Фронтовий щоденник». З іронією написав. Із сарказмом місцями. По-іншому там, мабуть, неможливо вистояти…
Співрозмовник згідливо кивнув. У нього знову засвітився світлячок мобілки…
За вікном пропливали білборди, на яких красувалися претенденти на президентське крісло: фарбована довгокоса, без жодної зморщечки, з бездоганно окресленим дівочим підборіддям – лише великі окуляри мали виказувати, очевидно, її солідність, а насправді ховали вираз очей; профіль, ніби скопійований із давньоримських монет, упевнено дивився на схід, звідки падали на обличчя відсвіти заграв, та чомусь кидалося у вічі, що цей ракурс самопрезентації вибрано навмисно, аби не зустрітися з моїми очима, аби у грі світлотіні машкара бажаного домінувала. Передвиборче місто ряхтіло обіцянками колишніх сиріт і бізнесменів при владі, що якщо лохторат вибере їх, то завтра і ліки будуть за доступними цінами, і гідні людини праці зарплати і пенсії, а головне – війни в Україні не буде, бо прийде мир. І за тими обіцянками тягнувся такий довжелезний хвіст нагальних життєвих проблем, що іноді все це скидалося на тяжкий сон, на марення і лихоманку, якій має прийти кінець. Бо не може людина постійно жити лише сподіваннями, вона мусить реалізуватися в цьому житті, час якого ніхто не вибирає…
Важке хмаровиння нависло над містом, лише де-не-де над заснулим парком пробивалися блакитні пацьорки, немов дерева пробивали сіру осмуту, крізь тяжкий сон намагалися нагадати, що була ж пора, коли цвіли вони сонячними стрічечками, коли вся земля оця почувалася осяяною…
Пасажирів прибувало. Мені треба було готуватись до виходу. Шкода було хлопця, настільки відвертого, як це буває тільки із супутником, із яким ти хтозна чи зустрінешся колись. Чим допомогти? Чим загоїти його поранену довіру до людей? Чим лікувати від контузії брехні? Як огорнути турботою, дати відчути, що тебе люблять…
Тамую в собі пекучу сльозу безпорадності й гостре жіноче бажання по-материнськи обійняти, бо ковід же... Але ж гостре бажання виговоритися не знає стриму:
– Знаєш, надивилась я за ці роки. Як ввалиться в транспорт таке, що двох слів зв’язати не може, матня мокра, і тягне свої лаписька до дівчат, і варнякає, і слину розпускає. І такого жоден військкомат не призве. За кого ж ті дівоньки заміж вийдуть, коли мужні та гарні на сході кістьми лягають?.. – мені раптом забракло повітря. – Чуєш, прошу тебе, наперекір усьому, будь щасливим! Чуєш?! Будь!... Люби, чуєш, бо тільки в любові щастя… – якби й хотіла б щось додати, то, певно, не змогла б: голос зрадливо затремтів.
– Та ви знаєте… парадоксально… дівчина моя… бо жив я у цивільному… діждалася. Оце телефонує без кінця… переживає.
…Двері тролейбуса розчахнулися – і захеканий вітрисько наздогнав мене в центрі міста. Він і тут гасав брудними калюжами: асфальт зійшов разом зі снігом. Перехожі обминали їх із пісними обличчями, іноді наштовхуючись один на одного. Без вибачень. Обминали так само мовчки, як біля нового супермаркету обминали перед святом одноногого каліку. Молодого. Засмаглого на степових вітрах. Ніяковіючи, просив трохи грошей. На протез, не на горілку, – підкреслив для переконливості. Сьогодні він мовчки кульгав на милицях просто калюжами. З очима, які забули, що буває весна. Немов лютневий вітрисько обірвав струну тремкої лютні, обірвав мелодію людського голосу: чуєш, синку, наперекір усьому, будь щасливим!
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2024 року, квітень)
1 квітня
▪ Ось нарешті пролунали ті слова, які треба було сказати нашим російськомовним співакам, акторам, письменникам, які протягом тридцяти років незалежності невтомно будували фальшиві мости між Україною та Росією: у вас на руках, на серці й на душі завжди буде кров. Це сказала недавно молода 31-річна співачка-лемкиня Христина Соловій у розмові з Марією (Машею) Єфросініною. Я і такі, як я, про це думали роками, шукали відповідних слів і не знаходили, а ось юна красуня й розумниця їх знайшла й збурила соціальні мережі. Киньмо оком на нашу провінцію: Ольга П., яка перекладала поеми Ліни Костенко російською; режисери Олег Н-й і В.Д-н, які ставили п’єси російською на кону театру корифеїв і педінституту; уродженець краю А.Кар-ий, що видав шість чи сім своїх поетичних збірок російською у Кіровограді; чи не всі співаки нашої обласної філармонії, які десятиліттями співали чужою для нас мовою (Сергій Д-н, Раїса В-ч), журналісти Валентина Л-о, Сергій Б-в, Валентина Б-н та газета «Украина-центр» з усією редакцією; хоровий диригент Юрій Л-ч, книголюб Сашко Ч-в і багато інших: на руках, на серці й на душі… І аж тільки тепер вони, хто живий, зрозуміли: та культура, яку вони нав’язували українцям – токсична, агресивна, убивча. Врешті, злочин цих русофілів навіть не в тому, що вони віддавали перевагу російській культурі (там справді були, є й будуть зразки високого), а в тому, що зневажали українське, утверджуючи домінування раші.
▪ На книгу «Пекельні гонитви» вже з’явилось кілька відгуків – інформаційних, аналітичних, письмових, усних (на презентації Г.Клочек, В.М’ятович), але ніхто не звернув уваги (хіба В.Трубай мимохіть), що не тільки повісті заведено під оправу, а й два листи, відкритий та приватний, Олександра Сизоненка, письменника авторитетного, Шевченківського лауреата, хоч і дражливого, контроверсійного. А мені ті листи дорогі тим, що попри ненависть комуніста-інтернаціоналіста до моїх політичних поглядів, він таки оцінив літературний рівень моєї прози. Думаю, на ці листи хтось таки колись зверне увагу, адже ж рідко буває, щоб обійнялись любов із ненавистю в душі однієї людини.
2 квітня
Дупа, с-сука, ясний перець, мантелепа, вихаркує, блювати, соска, паланка, мочити, пердить, квакає, блатує, по-барабану, безмозгий даун, відкинувся, тусуюся, поганяло, гімнярі, жирний кабан; вибігли директор школи, фізрук, ще два гандони, а Саші – по-барабану, він і директору відвішав, коли той відкрив рота; мене все це не вставляє, чьо йому нада, продає смагу; хто з бабасьок на Київській бере в рот, презики, хочеш цю блядюгу? на хуя мені ця корова… нє, не хочу; нафарширований штемп, галімий цирк; ти ж, мабуть, дєвок ще не трахав, правда не трахав? у тебе пісюн є? мутний пацан, у цього придурка, здається, падає клєма…
Цей абзац, кожне його слово, треба було б взяти в лапки, бо це лексика з перших трьох (всього з трьох!) з половиною сторінок роману Анатолія Дністрового «Пацики» (Київ, «Видавництво Жупанського», 2020, 312 с.), видання третє (!). Про що свідчить ця лексика? Багато відповідей може бути на це питання. Як одна з них: Західна Україна, Тернопіль зокрема, в наймолодшому своєму поколінні кінця 80-початку90-х минулого століття стала враз рашею. Це в них там мати з рідними дітьми спілкується матюками, навіть з найменшими забавляється: «Ванюшка?» «Чьо?» «… через плечо!» Це в них, у рашистів, не в нас, українців. У нас солов’їна, калинова… Така найперша реакція на перші сторінки книги. Аморальні установки, негативні орієнтири – це не література, а гидотний скоропис на стінах смердючого нужника біля людної місцини – автовокзалу, колгоспного ринку, та чого там, навіть в університетській убиральні можна натрапити… Третє видання (попередні – 2005, 2011): уже й з обкладинки прибрали застереження читачеві, яке було в перших двох: «Увага: ненормативна лексика». За півтора десятка років ненормативна стала нормативною?
У процесі читання в мене не раз з’являлась думка, яку я списав із 48-ої сторінки: «Не хочу слухати цю лажу, яка мене харить». Бо… Ось кілька цитат про навчальний процес у профтехучилищі та його викладачів (очима і мізками головного героя, зрозуміло): «знову ця срана українська література», «викладачка, дурна курка», «молоденька карга, яка веде цей предмет, гниє на мене по страшній силі, суходрочка миршава, затичка минулорічна, піпетка триперна»… А ось про НРУ і рухівців: «…виходимо на Театральну площу, де біля великого жовтоблакитного прапора люблять збиратися придурки рухівці…», «…зустріли тільки-но Гебельса (псевдо одного з героїв роману – В.Б.), все починалося ніби нормально – бля, балачки з татом чи дідом, книжечки, ще якась хуйня, а тепер штемп стоїть біля прапора і всьо; пауза; торба – це просто торба – він не розуміє, що це смішно, що він повний лох, що це, що це… зоопарк, бляха», «Як твій Рух поживає? – голосно звертаюся до Гебельса. Ще не вмерла Україна? Ха-ха-ха!!! – регочуть пацани»,
(Заради об’єктивності, хоча навряд чи вона існує, наведу рівноцінні знахідки, від яких я в захопленні: «…посміхаюся, але одразу кривлюся від болю, бо побите обличчя, ха… посміхатися не може, це те ж саме, що на милицях танцювати балет», «Якби спорт був корисним, спльовує Риня, то на турніку висіло б по п’ять євреїв»; а що вже підліткового сленгу на сторінках книги, то можна повноцінний пациківський глосарій формувати.
На окремих сторінках «Пациків» (наприклад, 235-237) у мене виникало бажання порвати книжку на клапті.
Отже, варто таке пропагувати чи бодай згадувати? Мій сумнів хитається. Врешті приходжу до висновку: ми за радвлади навчились значно перебільшувати вплив літератури на суспільство – це по-перше; а по-друге, якщо не перебільшуєм, то варто таки цей вибух емоцій-криміналу-полюцій у підліткових головах показувати, осмислювати – хай він і заціплює, і відвертає, і лікує.
Подібна тема, схожа сповідь з-під пера графомана викликала б гидливість і гнів, але Дністровий – письменник справжній. Він випукло подав перехідну добу від тоталітарної радянщини до демократичної свободи очима розгубленого «пацика», який шукає себе в неблагополучному родинному і суспільному середовищі. Це перший твір Анатолія Дністрового, прочитаний мною. Але не останній.
3 квітня
Як брехня по селу, пішла гуляти по країні плітка, ніби дев’ять із десяти наших воїнів-оборонців захоплюються ігроманією, проциндрюють свої високі зарплати, навіть залазять у борги й заставляють техніку та зброю… Ніколи не повірю. Що один із десяти – це ще може бути, але щоб дев’ять… Підступний рашистський фейк.
5 квітня
Відправив спогад про Олеся Лупія його синові Богдану. А перед цим поспілкувався із вдовою Лесею Степанівною: розчулив її оцінкою книги «Романа». Потім перепитав, чи на одному курсі вона вчилась із Драчем. Так, але лиш два з половиною роки, бо… Зрозуміло. Який він був тоді? Тихий був, не дуже помітний, але в якого виріс!.. «Ну, про нього зараз усяке кажуть і пишуть… Он в останньому випуску УЛГ Любов Голота прямо протиставляє Драча Григорові Тютюннику, такий, мовляв, неуважний Драч був до молодих на посаді в журналі “Вітчизна”, до неї зокрема…» – кажу я вдові. «А ви не дуже вірте Голоті, бо це непередбачувана жінка: сьогодні одне каже, а завтра друге. Буває невиправдано категоричною й не завжди об’єктивною: я трохи попрацювала у “Слові Просвіти”, то знаю – і пішла з газети саме через її необ’єктивність… А зараз уже незручно нагадувати і їй, і Мовчанові, щоб написали-згадали Олеся Васильовича, з яким дружили роками…» Ей, Шевченківські лауреати!..
10 квітня
«…усім рідним і близьким, які потерпають від мого складного характеру, п р и с в я ч у є т ь с я» – такої щирої відвертості у присвятах не можу пригадати. Роман Сергія Пантюка «Війна і ми» (Київ, «Ярославів Вал», 2012, 168 с.). Здається, що в назві випала остання літера, яка б поріднила її з усесвітньо відомим твором. Та ні, це теж характерний штрих до творчого почерку автора – штукаря, жартівника, баляндрасника. Я знаю його в житті: по кількох зустрічах в Кропику, ще більше в столиці, де тривалий час він працював у штаті Спілки письменників і доводилося спілкуватися, сперечатися, навіть обурюватись із його поведінки. Пишу так для того, аби ствердити: його «складний характер» прописаний чи не на кожній сторінці цього роману.
Цей роман, щоб його полюбити, треба читати двічі. Або ж бодай переглянути свої підкреслення. По ходу читання твору я не тільки в тексті підкреслюю вдалі чи невдалі думки, речення, слова, а й фіксую свої власні на полях книги. Ось деякі: «До половини прочитав – не зрозумів хто і нащо посилав героя твору на війну у Придністров’я відрізати ворогам вуха», «Нащо ця книга написана? чому вона може навчити? хіба що є тут один випадок, в якому українці єднаються і дають відлуп таджикам чи аварцям», «шахрайство у вищому світі, де “вечеряють за п’ять тисяч зелених”»… Та ще кілька зафіксованих плюсів-цитат: «…армія у мирний час – анекдотична і пародійна. Так насправді дружно переносять кругле і котять квадратне. І старшина наказує копати шанець “від мене і до наступного дуба” обо підмітати плац… ломом, щоб служба не здавалася медом», «Я справді живу ніби тут, і ніби не тут, я просто почав висипатися зі своїх днів, як зерно з мішка, прогризеного мишею…», «Ми ще ні фіга доброго не зробили на цій Землі, ми ще навіть розуму як слід не набралися, лише дівка й чарка в голові!»
Насправді ця книга актуальна, надто сьогодні: і назвою, і змістом, і філософією та практикою, якими наповнюються людські голови, особливо на фронті. «Війною можна захворіти, як морем чи горами». І він, головний герой твору, захворів після першої в своєму житті війни, захворів так, що бачив у мирному житті перед собою не людину, а «схему больових та смертельних місць, у які досить завдати точного удару – і проблема зникне», «Війна не може зовсім випаруватися з життя того, хто хоч трохи нею жив. Тепер кажуть, що навіть радіацію можна поступово вивести з організму майже до нуля. А от війну з серця – ні. І саме війна – єдина твоя суперниця, бо любов до неї – задавнена і хронічна, мов хвороба». Як від цього вилікуватись? І взагалі чи можливо? Герой пробує і сподівається («…я тепер не вбиваю тварин задля власної розваги. І все менше хочу вбивати людей…»), та навряд чи це йому вдасться, бо й тилове оточення резонує: «Озирніться навколо – ви бачите десь цілковитий мир? Навіть функціонування нашого організму – це суцільна війна на клітинному рівні. Ми, люди, перманентно воюємо зі всіма іншими мешканцями Землі – від дрібних комах до велетенських китів. Ми воюємо з деревами, кущами і травами, бо все, що нам потрібне для того чи іншого споживання, ми мусимо спочатку вбити! І всі війни ми розпочинаємо, ледь зіп’явшись на ноги, на дитячому майданчику. І шалено пишаємося цим».
Під останнім рядком роману стоїть дата написання: 1995-2011. Ця тема мучила автора роками, десятиліттями. І речення «Мій останній бій досі не закінчився» стосується не тільки героя твору, а й автора, який і сьогодні на лінії фронту.
P.S. У романі читач натрапить на два штрихи до біографії молодих, але вже покійних письменників – Василя Кожелянка й Олеся Ульяненка.
14 квітня
▪ «Хто не живе минулим, той взагалі не живе», «Ніколи не знаєш, на що здатні ті, кого знаєш» – ці два афоризми продиктувала мені Любов Ісаєнко, науковець, літературознавець з Одеси, яка довпорядковує книгу спогадів про Володю Панченка. Збирає гроші на тираж і мені доведеться підпрягтись по області у цій справі.
▪ Прочитав на сайті «УЛГ» про книги письменника з Херсона Олександра Меньшова. Досі про такого не чув, хоч видав він п’ять книг і загинув 17.11.2023 під Кліщіївкою. Із тих п’яти хотів би прочитати «Я, Фокс та окупація» – це щоденник, який О.М. вів у перші шість місяців окупації… А решта його книг – це так звані альтернативні історії. «Репринти незакінчених чернеток» (2020): голова ОУН Є.Коновалець восени 1941 року в Херсоні діє у підпіллі… Нащо ці видумки? Аби ще більше заплутати нашу приховувану десятиліттями історію? Його, Євгена Коновальця, іще справжнього життєпису як слід не дослідили, а вже вигадують альтернативний. Я, здається, нічого з цього літературного напрямку не читав. Треба бодай з Кожелянком познайомитись.
16 квітня
▪ Померла кіровоградська поетеса Світлана Ярошевська. М.Балашова прислала по Viber’у мені есемеску: «Хто вона така? Запрошують, але якщо російськомовна – не піду». Ось яке в нас зараз ставлення до мови ворога. А я читав вірші покійної – багатьом нашим україномовним не дотягнутись…. Але російською відтепер ніхто в нас писати не буде.
▪ Після недавньої презентації «ПГ» в літмузеї кавували в саду, де зараз буйно зацвіли груші й, дивлячись на них, директорка Лариса Хосяїнова сказала: «Десь я недавно прочитала, що груші можуть жити до чотирьох сотень років – тому не виключено, що їх доглядав і споживав їхні плоди Іван Карпович». Гарна думка. Зізналась мені, що хоче передати керівництво закладом на молоді руки – Тані Ревві. Я підтримав її, як і колись на конкурсі в міськвиконкомі, коли вона колупала піч… А розказувала іще й про власне усвідомлення українства: «Мені це давалось набагато важче, ніж Вам: і родина російськомовна, і школа, і вулиця… Я пам’ятаю, як у нашу школу №13 прийшов новий учитель Микола Кузьмович. Це тепер мені відомо, які то тяжкі були для нього часи, коли комуністи вчиняли суд і звільнили його з викладацької роботи в інституті, звинувачуючи в націоналізмі. Що ми, школярі, знали тоді про це? Ми дивились на нього, такого повного, з важкою ходою, зсутуленого, але у вишиванці, й шепотіли одне одному: націоналіст пішов, а далі подумки продовжували: ворог, наймит чужинський – як його тільки тут тримають?!. Зараз соромно про це признаватись собі, але було…».
17 квітня
▪ Я вперше замовив книгу по Internet’у: спогади Юрія Шереха. Давно просив і харківського поета, але – нема… Правда, й тепер пропонують лиш перший том із двох. Але з цієї покупки починається мій віртуальний досвід спілкування з книжковими крамницями… Ось щойно замовив і Мушкетикові мемуари.
▪ Колись переписав собі з підшивки «Літературної України» фрази з виступу Івана Драча й думаю, що навряд чи зафіксовані вони в його книгах. Два витяги із співдоповіді на пленумі Спілки письменників України «Сучасні проблеми і тривоги молодих» («ЛУ» №51, 22.12.1988): «Отож двадцять літ прокотилося, вже більше, коли мені доводилося писати перші рецензії чи передмови до поезій Віктора Кордуна, Василя Рубана чи Василя Стуса (збірка “Зимові дерева” не видана) – і досі вони ходять у молодих, а деякі лежать молодими у вічній сибірській мерзлоті…», «Маємо взяти до свого активу і публіцистичні виступи Івана Дзюби шістдесятих і сімдесятих років, і “Собор у риштуванні” Євгена Сверстюка, вірші Василя Стуса та Ігоря Калинця, маємо взяти все, що боролося проти брежнєвсько-сусловського зашморгу на горлі країни, все, що по-своєму працювало на довгождану Перебудову».
▪ Надіслала М.Б. есемеску: «Запрошують на вечір пам’яті поетеси Світлани Ярошевської…» Вона не прийшла й мене могла збити з пантелику, що завтра… А виявилось – сьогодні, коли я прийшов у бібліотеку за книгами. Стояв біля журнального столика, гортав книги покійної (10.03.2024) поетеси, коли це голомозий чоловік узяв мене за рукав і простягнув три тоненькі, по сто сторінок кожна, книжечки: «Свідоцтво про життя» (Кіровоград, ЦУВ, 2016), «Дорога вдоль заката» (Кропивницький, «Поліграф-Сервіс», 2018), «Циферблаты без стрелок» (Кр., «П-С», 2021): «Я её муж»,, – сказав мені й очі його наповнились сльозами. Я впізнав його – Веніамін Михайлович Янішевський, його публікації про міліціонерів уже багато років з’являються у місцевій пресі. І книги також.
Про поетесу говорили її друзі, ровесники, люди мені зовсім не знайомі: Світлана Валентинівна не була марнослівною, дуже скромною була. Цими словами сказано чи не найголовніше про поетесу. Я її жодного разу не зустрічав, хоч видала вона аж три неординарні книги: іще на півтора століття продовжила «срібний вік російської поезії». Більшість її віршів – це, за назвою новели Буніна, «лёгкое дыхание». Трохи виходила поетеса на люди в молоді роки, коли відвідувала студенткою літературні студії «Бригантина» й «Сівач» (Тетяна Березняк, посилаючись на чіпку пам'ять Ярошевської, називає день установчих зборів «Сівача» – 13.03.1968), а тепер якби не Т.Б., то чи й видала б вона бодай одну книжечку. Думаю зараз: добре було б Тетяні записати спогади про Ярошевську: Ніна Шурапова (у 16-ій школі разом працювали: «Кожне слово в її віршах було на місці. Це кажу я, домашній диктатор – усі вірші мого чоловіка проходили через мої руки: оцей рядок викинь, така рима банальна, заміни! – і він все робив, що я сказала»), А.Саржевський, Л.Ніколаєвська (записувала телепередачу «Камертон душі»), Таня Шефтер (жарти єврейські: дарувала букет польових квітів, у який залізла гілочка амброзії), чоловік Веніамін відпускав дружину в подорожі за кордон: Німеччина, Франція, Ізраїль… «Вона виправдала своє ім’я – світла людина», «В неї ніколи не сходились брови на переніссі…», «Діти-учні мали на її уроках небачену свободу…». Артисти театру О.Дорошев і Г.Романюк розповідали про знайомство з матір’ю Світланиною, читали поезію – виключно українську (в останні роки писала), хоча по-українськи в неї слабше виходило та й потребують вірші редагування. Але… такий час: людям властиво кидатися в крайнощі.
▪ Не вірю провидцям-самозванцям ні сучасним, ні древнім. Хоча багато нині публікацій про справдження пророцтв типу Нострадамуса та Ванги, але віщування їхні дуже метафоричні, затуманені, їх можна достосовувати до різних дат і подій, чим і займаються охочі… То що вже говорити про сучасних віщунів, яких легіон? Я свого часу зафіксовував деякі в окрему папку у комп’ютері: переглядаю тепер – жодне «передбачення» не справдилось. Якийсь час я й обминав ці «заманухи». Але така непереборна й природна потреба людської сутності: заглянути бодай на кілька років уперед, особливо коли теперішня ситуація тобі допікає. Нині багато передбачень публікує Internet стосовно закінчення російсько-української війни від астрологів, мольфарів, нумерологів. Сьогодні прочитав: астрополітехнолог Влад Росс ставить крапку протистояння на конкретний день – 25.05.2025. Так само ризиковано називає дату астролог Алакх Ніраджан – через пів року після сонячного затемнення, тобто 8.10.2024… Не вірю, бо це гріх заглядати в майбутнє. Єдиний, хто міг би назвати точну дату, – сам Господь, але він цього не зробить.
21 квітня
Уточнював у Броніслава Куманського ситуацію в студії «Сівач» весною 1968 року в кабінеті відділу комсомольського життя «Молодого комунара», коли обговорювали роман Олеся Гончара «Собор». Вів засідання Володимир Базилевський, усі молоді гаряче підтримували автора, лиш гість, якого привів ведучий, а це був Микола Кузьмович, ганив роман, говорив про його низький ідейний рівень. Він тоді був фактично посланцем обкому партії, бо наступного ж дня секретар обкому КПУ Ніна Сухаревська жалілася: молоді, які й рядка путнього не написали, познущались над поважним письменником. «Жаль, що я не писав щоденників, багато деталей призабулось», – каже Б.П. Справді, стверджує він, Базилевський не був громадянськи активним, бо й час тоді цьому не сприяв, і він зосереджений був на літературі: як керівник літстудії, як редактор дніпропетровського видавництва «Промінь» по нашій області… А невдовзі ще й тяжко захворів, ледве вичапався й узагалі перестав бувати на зібраннях – сидів удома, займався віршуванням...
25 квітня
▪ «Кіно про Чорновола» – таку назву має інтерв’ю з А.Ніцоєм на першій полосі газети «Україна-Центр» останнього випуску (18.04). А що про нього, Ніцоя, говорили рівно 25 років тому? З Кіровограда після зустрічі Чорновола в театрі з виборцями нашого міста, на Київ вони рушили двома автомобілями: у першому був Удовенко з Ніцоєм, у другому Чорновіл з Дм.Понамарчуком. Так ішли аж до Дніпра. Але перед зіткненням із КАМАЗом машина голови Руху виявилась в авангарді. Логічне питання: чому? Висновків нема й досі… Але тепер Ніцой рекламує фільм, який знімають харківські студенти, й він роздає пафосні інтерв’ю. …І в мережі знайшов публікацію 2017 року, де він розказує, що коли Рух у 1991 році висунув кандидатуру Чорновола на президента, то Іван Драч про висуванця не сказав жодного доброго слова. І далі: обраний президентом Кравчук «подякував» усім претендентам: Лук’яненку дав посаду посла в Канаді, Юхновському посаду першого віце-прем’єр-міністра в уряді, «а Драчу видали книжку 200-тисячним тиражем, яка вражала віршем «Цибулинка моя, цибулинка». При чому тут Драч: він же не був претендентом. І що це за книга першої половини 90-их? А вірш називається «Балада золотої цибулі» – шедевральна штука з-під пера поета-новатора. Отже, це плітки від Ніцоя. Та найголовніша та, що коли на ІІІ-му з’їзді висували кандидатa у Президенти України (я був делегатом того зібрання), Андрій Ніцой не мав ніякого стосунку до Руху, не виключаю, що ще носив коло серця квиток компартійний із профілем Леніна – він прийшов у Рух через три роки, коли рухівцям почали роздавати посади у владних кабінетах. Це кажу я, свідок тих подій. …Треба буде послати замітку з «УЦ» Сашкові Мамализі у Білу Церкву.
▪ Кожна антологія суб’єктивна. Без винятків. Ось недавно гортав таку, видану тернопільським видавництвом «Навчальна книга – Богдан» (2011), упорядковану Борисом Щавурським під назвою «Чорне і червоне. Сто українських поетів ХХ сторіччя», обсяг 1376 сторінок. І ось – на цих понад тисячу сторінок не знайшлося місця для моїх улюблених поетів: Валерія Герасимчука, Дмитра Іванова, Петра Скунця, Володимира Підпалого, Івана Низового, Олександра Вертіля… Зате представлені посередні, як на мене, Дмитро Чередниченко, Юрко Гудзь та ще з десяток віршарів. І зовсім не дивно, що переважно вони родом із західних областей України. Суб’єктивно.Дискредитація за географією.
А ось дискредитація політична в антології віршів про село «На левадах шовкових» (Київ, ПП «Томіріс-Н», 2006, 448 с., тираж 10 тисяч примірників, передмова Олександра Мороза) – 63 автори представив упорядник Михайло Шевченко (від Т.Шевченка до Олексія Дерев’янка?), але Дмитра Павличка й Івана Драча, Миколи Холодного, Віктора Терена, Павла Гірника тут не знайти.
30 квітня
▪ Давно помітив: багатосторінковий роман читається удвічі чи й утричі швидше, ніж антологія творів такого ж обсягу. Ось збірку оповідань «Я люблю Україну» (Київ, «Нора-Друк», 2016) обсягом в чотириста сторінок я читав чи не весь квітень. Твори двадцяти п’яти авторів – видана книга до 25-річчя відновленої державної незалежності України. Вісім років тому. Досі я її не бачив і не відав про її існування. Це ще одна з тих антологій малої прози, яка побачила світ у нинішньому столітті. Добре знайомий з тими збірниками малої прози, які формував Володимир Даниленко.А ця ось від братів Капранових. Більше, ніж половина, авторів мені незнайома взагалі, деяких імена чув, але не читав нічого… Чому так довго читав книгу? Роман читаєш беззупинно, а тут після кожного твору зупиняєшся, осмислюєш прочитане, знайомишся з автором через Вікіпедію, потім можеш кілька днів не брати збірник у руки… Ось мої зауваги на берегах кожного твору: Сергій Батурин «Естрадист» (так собі), Юрій Винничук «Ті, що стежать за вами» (чудесне оповідання: і змістом захоплює, і містика з реальністю переплетена, і гумор такий, що його хочеться зачитувати кожному, наприклад, розповідь капітана КҐБ про 1946 рік: «Поляків ми відправили на Захід, націоналістів на Схід, у Львові в центрі – не повіриш! – всі розмовляли російською. Понаїхало стільки всілякої штабної шушери! І всім подавай панські квартири.. […] Один наш полковник, не буду називати фамілії, мив мордяку в унітазі, бо думав, що це і є умивальник, і весь час нарікав, що, *лядь, не встигає помитися, а вже вода стекла, а він мусить чекати, поки знов набереться…»), Олексій Волков «Сеньор Робінзон або за що я люблю Україну» (колись пізніше прочитаю, бо зараз не дається), Вікторія Гранецька «Жінка з неба» (здається, найліпша штука в цій антології: так логічно закрутити сюжет про донецьких ватників, чиї батьки пережили голодомор, чоловік в тюрмі побував і десять років у шахті відгарував – а сини їхні опинились на Майдані, аж до події збитого нідерландського літака – маленький роман), Марина Гримич «Я © Україну» («Шикарно!» – як сказав би мій син Устим: новела на три сторінки), Лариса Денисенко «Цивільні та цивілізовані» (стервозне письмо, щось на кшталт Татьяни Толстой: «Іронія – такий тонкий, такий гострий інструмент, що у вправних руках може відшліфувати до блиску будь-що, навіть щось мерзенне, гидке чи підступне»; читач постійно в напруженні, бо – недомовки, натяки, плутанина), Любко Дереш «Імена. Лист Україні» (І десяти років не минуло з часу публікації цього листа, як ця філософія – «Так само частками Цілого є інші українці, а також росіяни, молдавани…» – збанкрутувала), Анатолій Дністровий «Адреналінове море» (нарис про забруднене радіацією Київське море: «…потрібно страждати зі своїм народом та природою своєї країни»), Олена Захарченко «Йолка» (про Майдан сумбурний, бо таким він і був), Маркіян Камиш «Ряска» (дослідник і співець чорнобильської півмертвої зони: «У мене температура тридцять дев’ять, я отруївся водою. Там плавала мошва, і я всі чотири роки пив воду з мошвою. В мене є ліки, та вони за мурами з боліт, і я забув туди дорогу тринадцять років тому». Не розумію тільки: кому такий досвід потрібен?), брати Капранови «Тарасикова ніч» (твір закроєно на ґрунті української демонології – про опирів; тому прийом сну я передбачив ще посеред тексту; читається з цікавістю; один з братів, Дмитро, помер у дні, коли я читав «Тарасикову ніч»: земля пухом!), Макс Кідрук «Сюрприз» (прикольно? не дуже), Андрій Кокотюха «Довбуш. Постріл у темряві» (іще один сюжет про видатного опришка з акцентом на його жорстокість), Андрій Курков «Те, чого немає» (нарис про власницю букіністичної книгарні в Чернівцях та «книжкових» міських божевільних; а ще про історію книги литовського поета Марцеліюса Мартінайтіса «Балади Кукутіса», яку автор придбав у магазині «Поезія»: і я вчащав до неї в 70-80-і роки), Володимир Лис «Труха» (ну, труха й є), Сашко Лірник «Про село Легедзине, волю козацьку і чотири станкові кулемети» (наче сьогодні написана штука!), Андрій Миронюк «Снайпер» (суха проза, без емоцій; автор чотирьох романів – кіборг, похований під Маріуполем), Георгій Молчанов «Про собак і патріотів» (нарис про собаку й кота на передовій та про десятиденну відпустку з фронту; атовець з Миколаєва, прозаїк і художник, який у під’їзді п’ятиповерхівки створив картинну галерею), Марися Нікітюк «Нічний рибалка» (дурня – половину пожував-помучився і кинув), Світлана Поваляєва «Рапан» (штучні затемнення й нарочитий хаос – ледве дочитав), Євген Положій «Енергоострів» (простими словами і про непрості вчинки чоловіка, який після багаторічного мешкання в Лондоні повернувся в своє рідне село з лелеками: «Сни – найкращі співрозмовники для самотніх людей»), Ірен Роздобудько «…І огні з-під опущених вій» (чудесний твір: ось так треба писати про достойних поетів), Антон Санченко «Сто перший анекдот про боцмана» (такі собі дзеньки-бреньки, буги-вуги й го-ца-ца; й анекдоти зовсім не анекдоти, бо ж не смішні), Артем Чапай «Пан Іван і три ведмеді» (файна гуцульська говірка бринить у мові горянина Кaрпат), Артем Чех «Сіра зона» (одне з кращих оповідань у цій книзі, хоч мені й муляє в ньому те, як негативно подано тут образ воїна ЗСУ).
▪ 75 років відзначали поетесі Наталії Бідненко: авторка дев’яти книг + десята недавня «Святе і грішне» (2023). Цікаві деталі біографії: здобула технічну освіту, працювала на заводі інженером, викладала в технікумі, а за два місяці до виходу на пенсію написала вірша (зрозуміло, по-російськи), а ще рівно через 13 років 3 березня її прийняли у Спілку письменників. Тоді іще ніхто не знав у нас, що світ в цей день відзначає День письменника. Середню школу закінчила з однією четвіркою – за українську літературу. Зараз пише виключно українською, хоча перші три книги видані російською. «Я ходила на літстудію “Степу”, слухала вірші інших поетів і думала: чому вони пишуть по-українськи, а я по-російськи? Я ж теж тут народилася – і заздрила їм… А потім, перед Майданом іще, спробувала рідною і – пішло… Дуже вразило мене зауваження Антоніни Царук, коли я прочитала свої спроби українською. Вона сказала: це я так у восьмому класі писала. От цікаво було б зараз від неї почути: чи склала я іспит на атестат за середню освіту?..», «Я патологічно чесна людина», – каже про себе. Я підписав їй «Блекаут» як авторці вірша «Роздуми про Слово» – це один із небагатьох, які вибиваються із її одноманітної любовної тематики.
▪ Кілька днів тому Володимир Базилевський дякував по телефону за відгук на його «Інстинкт істини». Я, правда, й не втямив, чи він робив це після перегляду відео бібліотечного заходу, чи після прочитання моїх заміток на сайті УЛГ. І тут я нагадав йому, що це ж він, керівник «Сівача», давав мені читати у 1984 році «Щоденник» Жуля Ренара… «У мене цієї книги не було, я її “позичив” у лікарні на Валах, коли там лежав – якщо ти помітив, то вона була з бібліотечним штемпелем… Ось таку крадіжку я здійснив тоді – трохи пізніше замість Ренара я їм подарував багато книг із домашньої книгозбірні…» Як це схоже на мій вчинок у Житомирі. Я розповів В.О. про свої мандри влітку 2021 року до бібліотеки імені Василя Земляка, коли повертав книгу кіноповістей Івана Драча.
м.Кропивницький