Петро СЕЛЕЦЬКИЙ
ПОЛИН ГІРКОТ ЛИШАЮЧИ НА ПОТІМ
* * *
Тих надвечір’їв лагідність і смуток
Ледь призабувши в тісноті маршруток,
Закутуючись в лахи днів нових,
Панічно балансуючи на лезах
Днів хаотичних, злих і нетверезих,
Втікаючи від себе і від них,
Збагнеш нараз... Ні, не причинність долі,
І не нищівність одкровень юдолі,
Не спорадичність відвикань і втеч,
А ясності окриленість... Свободу
Від сірих духів мерехкого споду
Глухих проваль і темних порожнеч.
Вгрузаючи в минань порожніх тезах
Відчувши – нині точно по імпрезах,
Цураючись гордині і хвали,
Помітиш сяйво на розверстих крилах
Неперебутніх пробувань щасливих
Країни чебрецю і ковили,
Де надвечір’їв тихі зорі й води,
Чарівна сутінь несходимих літ,
І спрага руху, і жага свободи,
І предківського степу моноліт.
* * *
Скрипти літ… На стіні
Час лишив недовірливі тіні
Здаленілих красот,
Заколисаних ніччю пенат.
І зотліли мені
Пута скрут і вердикти опіній
Там, де смутки осінні,
Пречисті, як батьківський сад…
В золотому зерні. І в струні.
І в душі, не в архіві,
Руни справджених істин,
Мов айстри осінніх часів…
Так, ми йшли по стерні
І, вглибаючи в далеч ряхтливу,
Дивувалися змістам
Земних пробувань і осій.
Таємниці буття.
Невідомості пастки і крила,
Щирий подив і розсипи
Відань – будення скарби.
Все, що звіку судилось.
Чого ми насправді хотіли,
Що любив і любитиму
В темних лабетах доби!
Плин, що ранить серця
І штовхає у пута зневіри,
А насправді навчає:
На колах буттєвих негод
Є опора і міра,
Сильніші вселенського виру –
Мій справдешній народ.
Мій правдивий і щирий народ!
* * *
Ось він, мій Абсолют –
Шмат прозорого скла-кришталю,
На вселенських шляхах –
Просто дрібка одвічної суті…
Я б не став повертатись –
У юності стільки жалю!..
Все ж я був там щасливий,
Тому, що я був там присутній.
Час – фігляр і манкурт,
Нерішучого спротиву дні…
Все було ненавмисно,
Хіба що ледь-ледь нарочито.
Певно, хисту недоста –
Ми часто й тепер в однині…
Найбанальніша з істин:
Самотності мають навчити.
Я хотів про любов,
Але більше траплялось про скрут
Прикрий вимір і фатум –
Тепер це немов аксіома…
З того всього насправді
І творено мій Абсолют –
Порошинку Минущості,
Атом земного огрому…
Осьде мій недовершений,
Значений розпачем кін –
Світ, який чи намріяв,
Чи вирвав у сутіні злої!..
Даність Шляху Старого.
Далини справіку терпкі.
Сни степів і дещиця
Мого Чорномор'я й Азову.
Хай це буде і буде
Не раз і не двічі – стократ:
Перегони обставин
І бран цілосвітніх перверзій,
І двобої з собою –
На грані, на прузі, на лезі! –
Серед величі й малості
Наших рокованих трат!
Тож коли ти побачиш
Всесилля одвічних облуд,
Прах нагод учорашніх
І вищир ворожої люті –
Не пасуй і не хнич!
Озирнися на мій Абсолют –
Вже не скарб і не карб…
Просто дрібку мене в Абсолюті.
* * *
З останніх сил тримаючись за край
Зрадливих літ, змарнілих і прив’ялих,
Не бачиш більше сенсу в ритуалах
І знаєш все про пекло і про рай.
Смієшся, озирнувшись на курай,
Осінній гай і хмарку над горою,
Втішаєш душу барв і тіней грою,
Пантруєш дикий грай пташиних зграй…
На хіднику, запрудженім юрбою,
Стенаєшся нараз, як серед бою,
І відчуваєш раптом – щось гряде!
Вдивляєшся у марево руде,
Не знати нащо лічиш хвилі й миті,
Листки прив’ялі, вицвілі суцвіття,
Оспалі зорі на досвітнім тлі…
Полин гіркот лишаючи на потім,
Стаєш до справ.
Це те, що зветься Спротив.
Це вищих сенсів досконала нота,
Що робить з нас людей на цій землі!
ЛИШ ТИ, МОЯ ЛЮБОВЕ…
1. –
Мій рокований закут, -
Можливо, не гірший за ті
Недоконані обшири
Днів непокупних і таєн,
Де крізь крони високі
В небесній своїй простоті
Срібний місяць уповні
Над світом холодним зітхає.
Мій рокований вибір.
Чітка траєкторія літ
Не лишила на сумнів
Малої шпарини, та й права…
Предковічна країна.
Омріяна юна держава.
Неймовірна виправа.
Байдужого віку вердикт.
Неспростовність початків
Нараз обернулась теплом
Несподіваних митей,
Незримих завершень і спадків,
Струп’ям видив, печалей,
Відречень, гординь, заборон …
Прахом темних архівів
Та скриптами й пактами трактів.
Мій рокований вибір.
Минущого різьблена тінь
В обезлюділих скверах,
Чий спокій ламкий і невірний…
Я затявся. Я, власне,
Вже зрікся тих спраг і хотінь –
Почувань ефемерних ,
Як маска осіннього звіра!
Непомічений світом,
Згубився в сум´ятті самот,
За одвічним законом –
Все далі і далі, і далі –
Неприкаяним скитом
Вгрузаючи в тло позолот,
Як в окови несправджень
І справджень скрижалі іржаві…
2. –
У замкнутому колі веремій,
Утрат і щасть,
Зневірений ревнитель
Кармічних мандрів,
Я знайшов обитель
У затінку магічних позачась.
Посеред світу, де мовчать віки,
А срібна хвиля обіймає скелі,
Знайшов я дивних пробувань оселі
На відстані простертої руки.
За масками і ширмами творінь,
У вимірі, де зорі мов жариння,
Початки див, старих степів билиння,
А час гортає Книгу Поколінь, –
Про що мені нагадуєш стокрот,
Спинившись на плитких епох порозі,
Державче днів?.. У заростях амброзій
Лани Щедрот…
Перебувань земних веселий тать
Говорить: “Сядь, поговорім як рівня!”;
Струмує час буття земного рінню,
Дрімає жар у попелі багать…
Коріння спрагле всетерпкі ґрунти
Знахож і втрат моїх як перш тримає.
Чому це так –
Ніхто-ніхто не знає,
Лиш ти, моя любове!
Тільки Ти…
* * *
У романтичних дурнів свій резон,
Сезон дощів – специфіка, не більше.
Моква на завтра. На позавтра – тиша,
Ліхтарний сплін, самотність і музон
У закамарку ближньої кав'ярні,
Де проминань іронія глуха,
Де повна шарму сутінь кулуарна
За днями щастя у кутку зітха…
Стежок осінніх шелесткі мотиви,
Пориви вітру – помахами крил…
Земля відлунь, де ти бував щасливий –
У романтичних дурнів свій копил.
А ще – свої секрети не про вас,
Свої борги і власних відань рента.
І свій Олімп. І навіть свій Парнас.
І краху страх. І вічних спраг патенти.
Ти бачив світ і знаєш, що почім,
Яких причин марноти і судоми
Судились їм… Їх кличе невідомість –
У романтичних дурнів свій почин.
Хай колобродить всесвіт! Назагал
Цей тан кармічний на тривання вістрі
І смутків канонічних листопал –
В людського хисту таємничих змістах…
Мов запізнілих одкровень озон –
Прийдешніх з'яв роковані рецепти,
Та що їм це? Воно ніщо їм, себто:
У романтичних дурнів свій резон!
* * *
Переступивши жалість, як межу,
Лишивши змерхлий степ гуртам і зграям,
Що і подосі в серці бережу,
Чого я в скруті скрут не забуваю?
Хіба що цвіт, подібний на вогонь,
Хіба що смерк, подібний на розлуку,
Хіба що спрагу і тепло долонь,
Хіба пелюстку на долоні бруку!
Хіба що згуки ницої олжі,
Німу затятість зайшлих і колишніх…
Хіба що зустріч на тонкій межі,
Де наші дні – неначе сни торішні.
Порожній шлях і золото узбіч
Світ розміняв на ворожінь двозначність,
Сваволю скрут і цвіт надії нащось –
Надії цих осінніх межиріч!
Ти чуєш теж ці кличі? Озирнись,
Од меж колишніх вже давно ні сліду! –
Є тільки мідь палких осінніх видив,
А вище – неба незглибима вись.
Я прихилюсь до перелесних шат
Моїх садів і квітників осінніх –
Там, де патиння неминучих трат
І золотого самотиння тіні…
Віддам належне чарам тих заплав,
Ожині змерзлій, кленам і тополям,
І вербам тим, що обступили став,
І тим літам… І осені престолам.
Ірландія
Олена ПОКЛАДЮК
* * *
В моїм краю, де гомонять тополі,
Стоять хати порожні на путі,
І наче знак вкраїнської недолі
Висить рушник, розп’ятий на хресті.
Вітри гудуть і плачуть на негоду.
Рушник розкинув крила, ніби птах.
Здається, що душа мого народу
Блука босоніж по отих хатах.
Полоще дощ забутії пороги.
Лежить трава некошена густа,
Лиш домовик на степову дорогу
Все вигляда з віконного хреста.
* * *
А я вдягну сорочку-вишиванку
І залунає пісня у душі:
Про вербоньки у росянім серпанку
І про стежину рідну в спориші.
І заспіває серце про лелеку,
Що гнізда мостить у моїм краю,
І про шляхи розхристані далекі,
Й про щебіт солов’їний у гаю.
Сорочко біла, вишита хрещато,
Ти згорточок любові і тепла,
Тебе пошила українка-мати,
Щоб оберегом у житті була.
Тут генетичний код мого народу,
Тут кожна квітка диво-оберіг,
Що кожен раз в ясний день чи в негоду
Збирає нас на батьківський поріг.
Хай у піснях виспівується доля,
Хай квітне на обрусі буйний цвіт,
Нескорені хай будуть Дух і Воля
І мужністю дивують білий світ.
***
Де у степах гуля козацька воля,
Де над синами плаче сивий дзвін:
В боях кується українська доля
І підійма Вкраїну із колін.
З руїни наша нація воскресла
І мова наша вийшла з небуття.
А пісня українська перевеслом
Нас огортає й кличе до життя.
А ми підіймем зоряну калину
І Україну розвеселимо.
А ми здобудем переможну днину
І Господу молитву воздамо.
***
Моя ти сестро, як тобі живеться
У тій, чужій далекій стороні?
Чи серце плаче з туги, чи сміється?
Усе по правді розкажи мені.
Моя ти сестро, чи там сходить сонце,
Чи місяць виглядає із-за хмар,
Чи ластівочка б’ється у віконце,
Чи носить бджілка золотий нектар?
Чи там квітує по весні калина,
Чи гронами рясними пломенить?
Чи в снах приходить мати-Україна?
Чи за ріднею серденько болить?
Чи тобі пахнуть наші чорнобривці,
Що сіялися з рідної руки?
Чи бачиться, як в маминій хатинці
На стінах лебедіють рушники?
Чи з ким ведеш сердечную розмову,
Чи в самотині душечка болить,
Чи чуєш на чужині рідне слово,
Чи пісня українська там дзвенить?
Моя ти сестро, хай тобі зоріє
Зоря висока з неба уночі.
Хай з України теплий вітер віє
Й привіт несуть журавликів ключі.
***
Він на три дні, а потім знову в пекло.
Він на три дні душею відійти.
Йому тут добре, затишно і тепло
І так далеко від війни-біди.
Він на три дні до рідного порога,
А час летить так швидко на біду.
Чого ж так довго тягнеться дорога
До маминої хати, що в саду?
Йому б припасти до віконця хати,
Постукати тихесенько вночі.
Почуть, як озоветься рідна мати
І ангел засміється на плечі.
Він упаде на материнські груди
Ковтне сльозу солону не одну.
І рай в душі у нього три дні буде,
На три дні він забуде про війну.
А потім знов туди, де смерть гуляє,
Під корінь жне зелені спориші,
Де побратим найкращий помирає,
А з ним вмирає часточка душі.
Він на три дні, а потім знову в пекло…
***
У залі зустріч: глядачі й письменник,
А на екрані йде його кіно.
Усі говорять з пафосом, натхненно,
Бо й справді всім сподобалось воно.
Глибокий зміст, психологічна драма
Про підлість, про наругу, про життя.
Не зводять люди погляду з екрана,
Бо їх хвилюють справжні почуття.
І фільм шедевр, й письменник геній справжній,
Й сценарій – супер з-під його пера,
І всі герої глибоко нещасні,
Й глядач, що щиро прагне до добра.
На сцені – дві малі біленькі скрині
І підпис: «Допомога ЗСУ»
Нагадують, що тут зібрались нині
Усі ми разом завдяки кому.
На фронті хлопці нам тримають небо.
Вогнем й мечем на них іде русня.
Вони нас просять і їм край як треба
І РЕБи, й дрони, й оптика щодня.
Але мені і досі сумно й дивно
І сором душу обпікає знов:
У скриньки ті ніхто не кинув й гривні
І в тому вся до воїнів любов.
***
Чаруй мене, осене, дивуй мене, осене,
Хай музика тиші струною бринить,
Хай стелеться травами стежечка росяна
Де сумно верба з джерелом гомонить
Веди мене, осене, садами багряними,
Де вітер-хлопчисько у гіллі гуля,
Де оси літають над сливами п’яними,
Перекотиполе біжить у поля.
Кружляй мене, осене, ярами пологими
Де сиві тумани лягають спочить,
Де річка шумить за стрімкими порогами,
А потім впокорена тихо біжить.
Дивуй мене, осене, нічкою темною,
Зорею вечірньою й молодиком,
Світанком холодним, росою студеною,
Що косить осінники гострим серпом.
Бентеж мене, осене, думками-отарами,
Багрянцем черленим, холодним дощем,
Ключем журавлиним під темними хмарами,
Що сіє у душах затаєний щем.
***
Кожен має своє кладовище:
В когось біль і провини печаль,
В когось пустка і протяги свищуть,
Хтось плекає затаєний жаль.
Є нещасне кохання і зрада,
Є нездійснена помста і гнів,
Є образа, є кривда, є втрата
І багато ще різних могил.
Хтось в душі й сам помер і не плаче,
Бо пустелю не зросить сльоза,
І ні сонця , ні ночі не бачить,
І не вірить в Святі Небеса.
Хтось змиривсь, збайдужів і стомився,
Лиш змітає з могильних плит пил,
Хтось душею зітлів, а хтось спився
І блукає між тихих могил.
Час лукавий. І світ цей лукавий,
А зозуля роки все кує…
На холодних могилах ласкаво
Зайчик сонячний виграє.
м. Новомиргород
Богдан ГАСЮК
Бабине літо
Під хатов, сліпаючи над сорочков, зігнена в три погибелі сухим своїм горбом, що здається, зараз трісне надвоє, сидит Гафія, не в силах скліпнути навіть сліз, що раз по разу викраплюються на гранню жевріючі її очи: так налилися кров'ю, наче б зараз мали замиротичити як на чудотворчих ликах по старих монастирях. Але Гафія прóста пересічна жінка зі своїм горем, що затлумлює покрученим п'ястуком десь наспід свого серця, аби жовчю не випікало їй співу, і радостями, що штарочкою підходить до верха, облицьовуючи тото її поздьобане серце, аби не розколось на дві половини.
Обережено тремтячими пальцями виводить хрестик за хрестиком, один попри другий, боязко торкаючись полотна, котре аж полискує до сонця, відсліплюючи білим проти чорних і рапавих, як сливова кора, її рук, з яких вже не можна вимити ні праці, ні кервавиці. Весь вік її можна зчитати з тих тяжких загрубілих рук, навіть циганської крови не маючи: кожну лінію, кожен згин прорисувало життя, що різцем, поглибивши кожну.
Дрібонько штуркає, так само дрібонько, ледь уста прочиняючи, цокотить молитву, що за вітром розвівається, як ладан, і заповстується у вихопленому з-під хустки сивому, хоч геть прорідженому, аж небо видко крізь нього, пасмі волосся. Грається ним вітер, гейби павутинкою, закидає на хустку, відтак підіймає над головою ріжком, фуряє пейсом на чоло, на очи, і здається, сама Гафія пірветься зараз за тим леготом, ґорличкою перекинувшись і десь на чубку грушки сяде, аби сховати своє подзьобане серце меж перестиглих грушок, що починають уже опадати, вчасно необірвані. Бабине літо.
Схилила таки Марту, наймолодшу свою доньку, що при ній зосталася, аби дати внука до інституту, хоч та попервах впиралася, гримаючи на ню, мовляв, то ніц не варта, краще най за границю їде, як багато його ровесників по закінченню школи: он Гринишин вже поїхав, навіть атестат не забирав. Але її Ладик не всі, і не Гринишин тим більше, бо то старці, з тим гівном навіть нема чого рівнатисі. Хоче дитина вчитисі, то най вчитсі... А більше, відай, того хоче сама Гафія. Певне, що більше.
То її мрія. Колись юним дітваком вона хотіла вчитися, ох, як же ж вона прагла знань, перечитуючи всеможливі молитвеннички і визичуючи по людях якої книжки, але хто би її питав: батько скоро віддав заміж, хоч як впиралася і просилася, та час був такий. А відтак за роботами коло землі, хати, худоби, за колопотами коло дітей, що одно за одним вихоплювались під сволок, не мала коли й присісти, не те що читати. Чоловік її небіжчик, правда, був вчений проти неї, і то ще більше займало її, пекло воском на грудях, що ніяк не застивав, а лиш навпаки – розпікався при кожній згадці тої страченої можливости і великого уповання, що колись таки виплекає тоту свою мрію, як малу дитину. Хіба мало їх Гафія зростила?
Бажаючи кожному того, чого позбавлено її саму, що одібрано насильницьки з її дитячих ще рук, перебитих прєжков батькового ременя – так він настановляв її, прости йому Боже і нам прости. Кожного зі своїх дітей жідала видіти вченим, аби був меж людьми людинов, і знав те, чого Гафія знати не могла, аби не руками працював, до крови розчімхуючи пушки і мозолі, але щоб ходили в сорочках білих самі білі...
Але діти Гафії розлетілися, не слухаючи її настанов і порад, не сприймаючи їх взагалі, бо для них то були небелиці, аби білі свої ручки, що коло неї праці не знали, по чужих зарібках і чужих краях пообивати і закривавити. Стратила Гафія на них надію, зрікаючись тих молитов, що над ними читала, і молока, що ним вигодовувала, не благословляючи, бо зневажили нею...
Але в наймолодшої, що при ній лишилась, пустої і непутящої дівулі, вродився синочок, і вперше на руки взявши Ладуся, вздріла Гафія в тих очах щось таке глібоке і первородне, щось таке незбагненне і непоясниме, наче не на внука, а на образ, споглядала, невзмозі ніяк надивитись, налюбуватись тими великими, як дві краплі неба, очима, пізнаючи в них саму себе, ту, що вік і біди, заперли від світа, справжню її, молоденьку Гафійку...
А воно росло, нівроку, таке цікаве і жваве, отеплюючи і освітлюючи бабину старість, допитуючись всього і до всього маючи інтерес, а баба натішитись не могла: читала му казочки, співала всіляких пісень і сокотила, як первісточка, і як мізинчика. А в п'ять рочків Ладик, її перстенчик, вже брався до книжки. Заки жива, то буду нести його на руках меж люди, як Матір Божа на образі Ісуса несе, а як вмру, то сам піде, вже буде годен сам...
І вчився її Ладик. І весь світ в бесідах їй перед ногами стелив, ніби не Гафія вона, а сама Мати Божа, якій молилася денно і нощно, би стерегла і заступала її дитину, бо такої більше ніде нема. Такої більше ніде нема...
А як привів невістку, то скинула з себе сальби бабині, і на груди їй зложила, щоби несла разом з нев, а відтак за неї, молитву за Ладика, і пильнувала його, як доти Гафія пильнувала.
І взєласі, хоч сліпа вже, вишивати Ладикови слюбну сорочку, аби бабині молитви і заступництво Матері Божої все при нім було. Би тота її мрія горіла в нім, коли згасне вона сама, і аби перекидася далі, аби світив її Рід сонцем, аби весь світ її знав!..
Але Матір Божа загніваласі на її гонір і зріклася свого заступництва: а тепер стережи сама свого внука, як я сама колись стерегла. І не змогла Гафія. Він затаївся од неї, ставши скритнішим, менше балакав до баби, як передніше, не звірявся, лиш задуманий ходив все, коли приїде, та й то не довго: обернеться і назад. Баба навіть не поспівала поцілювати його, приголубити. Ніц не знала Гафія, не відала, хоч пік їй той віск на грудях щоразу, як відпускала, але як не пік би за ним? Ох, якби ж знаття, та вона би весь світ кістками зміряла, головою кожен одвірок оббила і серце своє подзьобане з грудей вирвала, а вернула його домів...
Мусит скінчити сорочку, хоч очи їй від неспанє печут, аж кров'ю заливаються, а пушки глов посколювані, але що тоті пушки, коли її серце, коли б хто глу запхав, вже б навіть не сіпнулось, бо тріснуло як паданиця, і десь глібоко тепер лежит, сама Гафія не знає де: Ладика привезут через три дни, вона мусит кінчити сорочку...
м.Київ
P.S. Новела Богдана Гасюка «Бабине літо» торік зайняла друге місце у V Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2024 року, липень)
5 липня
Тривалий час, більше двох з половиною років не спілкуюсь із Іваном Задоєю, моїм одеським товаришем, якому я давав рекомендацію у Спілку, який зробив багато корисного для нашого літературного краєзнавства, з яким бачився кілька разів, а що вже листами обмінювались (маю його понад пів сотні просторих електронних листів за 11 років + два десятки паперових) – здається, епістолярний жанр для нього був найголовніший серед усіх, хоч писав він й оповідання, видав книжчину «Осокорики» (1998). І ось наше спілкування замовкло: ні на запити електронні не відповідає Іван Михайлович, ні на телефонні дзвінки. Перед війною, обмінюючи при купівлі смартфон, я втратив його номер телефону, потім було не до розмов… І ось нинішньої весни одеська науковиця Любов Ісаєнко мені сказала, що Задоя уже не працює в обласній адміністрації: сам написав заяву на розрахунок, бо втратив зір. І дала мені його теперішній номер телефона. Перед поїздкою в Одесу я пробував кілька разів до нього добитися, аби провідати, поспілкуватись – телефон був як зачарований. Може, неправильно записав? В Одесі Л.І. потвердила: номер правильний, це власник його відвернувся від світу: один раз жіночий голос відповів їй жорстко, щоб не турбувала більше. І мені ось тиждень тому обізвався чужий чоловічий голос: ви, мовляв, не туди потрапили… Що це? Комплекс від втрати зору? Але ж тотальна ізоляція ще більше допікатиме!.. Не можу зрозуміти. Померти живим? Але ж зараз війна: хлопці втрачають руки-ноги, спотворюється лице – і живуть! Лікують рани, протезуються, замінюють навіть внутрішні органи, без зору, без слуху, але продовжують жити… Я вперше в житті зустрічаю таку раниму реакцію на каліцтво. Так несподівано, до образ. Обізвіться, Іване Михайловичу!..
10 липня
В який час у моїй книгозбірні появився один номер сумнозвісного (?) часопису «ШО» – не пригадаю. Не раніше, як півтора десятка років тому, бо це грудневе число 2008 року. Найперше, що кидається в очі, коли береш до рук це видання – епатаж, прагнення вразити сюрреалістичними кольоровими малюнками і графікою карикатурних портретів, незвичних еротичних та бомжарських фотосесій, клоунівських кривлянь та смердючих пейзажів. «Журнал культурного сопротивления». Ілюстрації відповідають статусу. А зміст тим більше: для прикладу кілька заголовків: «Как стать какашкой любимого гея и спастись смертью от курения», «Водка и реальность – в один стакан», «дыр-бул-щил-хер-сон», «Марья Иванна охуела», «Коммунистическая херня», «Поебались, пописали»… Такі ж оригінальні й тексти. Навіть в притомних, здається, публікаціях (інтерв’ю з українським поетом Тарасом Федюком та білорусько-російським прозаїком Владіміром Козловим) без обсценної лексики не обходяться… Але що мене найбільше вразило, це те, що видається журнал в Україні (Київ), за українські гроші, українськими письменниками, журналістами, ілюстраторами (головний редактор російськомовний поет родом із Херсона Олександр Кабанов) – однак за духом він не є українським. Чисто формально: текстові сторінки 74 російською, 8 – українською; так само і в додатку на газетному папері «ШОиздат»: 6 сторінок для українських авторів, 21 для російських та білоруського. І по суті: рецензії на книги, на інші види мистецтва – переважно на російський та російськомовний продукт. Зокрема із семи відгуків киянина Юрія Володарського лише дві на українські книги (Карпа й Іздрик). Як тепер стало відомо, той критик Ю.В. з початком повномасштабного вторгнення виїхав до Ізраїлю й зараз проливає сльози за російською літературою, яку наші бібліотеки списують у макулатуру.
З початком війни, у 2022 році журнал «ШО» (суржикова назва – хіба не знущання?) перестав виходити. Чи треба за ним жалкувати? Начебто питання риторичне. Аж не зовсім! Війна на багатьох вплинула, випрямила, змінила; і журнал «ШО», думаю, так само – він видається по сей день у електронному форматі. Знайду час і туди заглянути, аби погладити по голівці свою логіку. Та й не тільки…
19 липня
Дві смерті знакових для мене людей: Михайло Карасьов – позавчора, Броніслав Куманський – учора. Перший прожив 75, другий – 87. Слава Господу, достатньо часу, аби пізнати світ, себе в ньому, реалізувати свої творчі можливості, залишити по собі добру пам'ять. Це значно важче, ніж у 30-40 років: чим довший вік, тим більше випробувань. Їх обоє пройшли гідно.
З Михайлом я бачився один-єдиний раз протягом трьох днів у рідних його краях на Обухівщині під час Другого фестивалю української новели восени 2013 року – він тоді для мене ще був у тіні свого молодшого брата Василя Трубая. Як й інших учасників фестивалю – відомих новелістів Василя Портяка, Любові Пономаренко, Валентини Мастерової. І шанував я його зовсім не за новелістичний хист (зовсім не знав, що він пише прозу – а пізніше став першим лауреатом премії імені В.Портяка; власне нічого більше новелістичного я не читав і досі не знаю, чи є що написаного: пізніше у Трубая довідаюсь, бо ж вони обидва ще ті штукарі), тож шанував я його за ті правдиві, резонансні й суголосні моєму баченню критичні статті про відомі твори прози початку ХХІ століття (В.Шкляр, О.Забужко, Є.Пашковський, Л.Костенко, О.Ульяненко, Л.Дереш т.ін.) – статті я читав у періодиці, а потім голосував на президії Спілки за прийом їхнього автора до НСПУ й не стримався, аби один примірник книги «Генії та їх божевільні» (Обухів, «Гнип», 2012, 64 с., тираж 300 примірників) украсти, бо знав, що ніде її не купиш. В останні роки, під час повномасштабного вторгнення, М.Карасьов жив у Німеччині, лікувався, але й зарубіжна медицина не допомогла. Хай спочиває з Богом. Трубаю – мої щирі співчуття…
А Броніслав Петрович – найкращий журналіст-політолог нашого краю. А ще мистецтвознаваець, карикатурист і письменник: його останні повісті, особливо «Руди-Риж і Леля» – блискучі зразки таланту. Писав до передсмертних своїх днів. Ніколи не скаржився на здоров’я, лиш в останній рік кивав на ноги: відмовляються вибратись далі, як до гастроному й аптеки.
Збіднів світ на двох гарних людей. Але ж це неминуче після сімдесяти…
20 липня
▪ Знову москва підступними руками своїх спецслужб убиває наших: як Петлюру, Бандеру, Івасюка, Горську, Чорновола – тепер Ірину Фаріон. Вчора о пів на восьму вечора біля під’їзду її будинку. На даний час ще не знайдено ні вбивцю, ні замовників. У коментарях події є натяки й на свою «п’яту колону», але я не вірю.
▪ А почався тиждень презентацією онлайн народного щоденника «Україна: пекельний 22-ий» (упорядники Юлія Бережко-Камінська та Алла Багірова). Розкішне видання: 320 сторінок на якісному папері, тверда оправа, кольорові ілюстрації по всій книзі. Та й наклад небачений на сьогодні – 5 тисяч примірників, усі вони пішли по бібліотеках, вартість одного – тисяча гривень, не менше. Саме з таких книг нащадки вивчатимуть наш час… З наших, кропивницьких, там є вражаюче фото тележурналістки Людмили Лозової (на тлі цілого й зруйнованого будинку), слово Лариси Ніцой, фото Олега Гриба, есе Надії Гармазій. Все гаразд. Єдине, що муляє: чи випадковим є об’єкт модерації автора-упорядника, секретаря НСПУ? Як і кілька книг голови Спілки – прози, публіцистики… Випадковий збіг чи тенденція?
23 липня
Молодий 23-річний поет Станіслав Новицький у юнацькій бібліотеці імені Евгена Маланюка презентував свою восьму книгу «Коріння дощу» (Київ, «Український письменник», 2024, 138 с.). Звісно, переживав, чи прийде хто на його представлення. Письменники в ньому розчарувались, їх не було. Але цілий гурт прибув із філармонії – пізніше я довідався, що їх делегувала Г.І.К. (після мого виступу вона прислала мені на viber одну та другу фотоілюстрацію заходу й подячне слово – видно, з залу хтось фотографував, а вона вже мені алаверди… Це щось таке, до чого я не знаю як ставитись…). Сам він вийшов у вишиванці, чорний піджак наопашки з двома медалями на лацкані. Почав з того, що закинув докір владі, яка сьогодні віддає перевагу книзі про чужих композиторів перед книгою національної трагедії, Голодомор (в сенсі тиражу – 3:1). Коротким було його слово. Далі ведуча Таня Левицька покликала Віктора Шила: талант Новицького помітили такі майстри, як Василь Герасим’юк, Мирослав Лазарук – це нова зірка, яка сходить; у нашому краї тепер існує кіровоградська поетична школа, до якої входять Валерій Сіднін, Юрій Смірнов (російськомовний поет, який друкується у Прибалтиці), маючи на увазі себе й Новицького. Ще: він сам зробив стільки, як ніяка інша письменницька організація краю (мається на увазі видання книг і журналів). На презентацію П.Мельник привів і заступника голови обласної ради Ю.Семенюка. Ще говорив і А.Каретний, який тричі у своїй короткій промові посилався на Василя Васильовича. 45 хвилин – як урок. А по закінченню поет підписував охочим свою книгу. Я міг би зараз, взявши за основу свій виступ, написати статтю-відгук на «Коріння дощу» не для публікації, а для того, аби років через десять звірити, чи не помилився я, ковзаючись по ясенцю. Бо через десять років він стане або лауреатом Шевченківської премії (так пророкують йому наближені), або всі нітитимуться: от як зумів поводити нас за носа… Так, як сьогодні ми згадуємо Бориса Корнієнка із його ворохобною книжечкою мало не під такою ж назвою – «Коріння» (народився він у Моринцях, але не в Шевченкових Звенигородського району, а сусіднього, Корсунь-Шевченківського).
25 липня
Після знайомства в Одесі на книжковому ярмарку з Романом Кракалією шукав його прозу в нашій обласній науковій бібліотеці. «Лісові хлопці» (с.Брустури на Івано-Франківщині, «Дискурсус», 2016, 336 с.) – збірник прози про УПА, який було впорядковано після проведення конкурсу. 23 автори, 31 твір: творчість професійна й аматорська. Серед них знані мені Левко Різник («Дороші» – сповідь відступника), Віктор Полянецький («Капельмейстер» – про юного музѝку на Волині, в якого «стрибки» одібрали трубу й життя), Людмила Таран («Таємний сад» – розповідь бандерівки про ув’язнення в радянських таборах), Лідія Рибенко («Пантелеймон Сак та його сім’я» – «магічне коло страху перед репресивною машиною», документальне оповідання), Юрій Пригорницький («Переможець імперії» – нарис про керівника СБ ОУН, громадянина Канади, бізнесмена, автора книги мемуарів «Спогади нерозстріляного» Дмитра Куп’яка). От тепер ще й Роман Кракалія додався («Спомин на три пісні» – марення внука з кількома спалахами повстанських та каторжних буднів діда-баби). А решта авторів? Знайомлюсь… На жаль, мало що схвального годен сказати: тексти часом відгонять районною газетою (Любов Сердунич, Марі Мамайка, Наталія Осипчук – багатослів’я розбавляє текст, знекровлює, Раїса Обшарська…). Є кілька надій: Ілько Колодій, Вікторія Сенько, Дмитро Єльніков (ці імена я запам’ятаю). Хоча й важко не погодитись із рецензентом книги Богданом Пастухом («Убити тему»: «Збруч», 28.03.2016). Рецензент просто знущається з членів журі конкурсу (В.В’ятрович, В.Карп’юк, В.Портяк…) за їхній непрофесійний відбір творів та поверхове редагування. Чесний і рідкісний погляд.
27 липня
▪ Зустрів навпроти бібліотеки Чижевського редактора газети «Україна-Центр» Юхима Мармера. «Давно збирався Вам сказати, читаючи Ваші блискучі редакторські колонки на першій полосі, що слід би було зібрати їх за кілька років і видати окремою книгою – вони і через тридцять-сорок років читатимуться захоплено, бо відображатимуть наш час», – сказав я йому. І почув несподівану відповідь: «Я читаю багато хороших книг, тому можу скласти ціну своїм писанням – вони не заслужили стояти з тими на одній полиці». Скромність чи кокетство? Таке дуже рідко почуєш, особливо в наш час, коли видається стільки макулатури. Відповідь редактора робить йому честь. Але книгу він колись таки видасть.
▪ Переслала з Одеси Панченкова однокурсниця Л.Ісаєнко книгу спогадів про нього з підзаголовком «Гарно мені було на цьому світі…» Це Володина фраза, він її подав не тільки мені в останньому своєму електронному листі, а й Любові Миколаївні трьома днями раніше. Чудова книга і змістом, і оформленням («Володимир Панченко: у своєму часі та понад часом», Одеса, «ФОП Бондаренко М.О.», 2024, 456 с.). Власне, тут не тільки спогади, хоча їм відведено найбільше сторінок (понад пів книги), а й недописана автобіографія, дати життя і творчості, вірші й проза школярських і студентських років, інтерв’ю, дедикації на книгах, листи до рідних та друзів, судження про творчість покійного, віршовані присвяти пам’яті та відомий Панченків іконостас творів укрлітератури ХХ століття… Я читатиму книгу з непідробною цікавістю, а досі лишень погортав її, переглянув фотоілюстрації, понад пів сотні, перечепившись не раз і не двічі за касові, як кажуть, описки (село Демідівка, стрижалі), а то й грубі помилки (Надія Моринець – треба Миронець, Шнейдер – треба Шнайдер), особливо багато їх в іменному покажчику: деякі прізвища з тексту не заведені в покажчик, а деякі наявні в тексті, а відсутні в покажчику (наприклад, Іванко, с.221), прізвища під фотографіями взагалі проігноровані покажчиком… Упорядниця каже, що буде друга сотня накладу – там повиправляє всі недоліки.
▪ Ось іще один приклад псевдозаголовка в інтернетній журналістиці: «Тенісистка відмовилась грати з першою ракеткою України» (насправді вона знялася зі змагань через травму коліна).
31 липня
Так нелегко дається для запам’ятовування ім’я цього сучасного англійського письменника: Іен Мак’юен. А в електронних текстах Internet’у трапляється м’якша версія: Ієн Мак’юєн. Він ще живий і здоровий, переступив недавно свою третю чверть століття. Українською, наскільки мені відомо, перекладено уже чотири його романи, один з них я допіру прочитав: «Спокута» (Львів, «Кальварія», 2008, 344 с.). Пишуть, що це його найвідоміший роман, бо відзначений кількома престижними преміями й екранізований. Після прочитання подивлюсь твір на екрані, знаю, що у вітчизняному прокаті українською мовою озвучений він вийшов на рік раніше, ніж книга.
Це вже не перший роман світової літератури, в прочитанні якого я зазнав чуттєвої метаморфози від несприйняття до захоплення. Перший мій спонукальний запис під час читання: «Події, зображені на майже п’ятдесяти сторінках, я описав би на п’яти… Так усе детально розмазує, що можна заснути при читанні – я засинав уже разів три». Але чим далі занурюєшся в текст, тим більше переконуєшся, що ті, здавалось би, малозначимі, аж зайві деталі, детонують – а це одна з важливих ознак високої майстерності прозаїка.
Про що роман? Про англійське суспільство 20-40-их років минулого століття. Ми так мало про нього знаємо, на відміну навіть від ХІХ та ще глибших століть. У Радянському Союзі про капіталістичні країни книги виходили, але переважно ті, що критикували капіталістичну систему чи зображали паростки соціалістичного (насправді псевдосоціалістичного) устрою; врешті, це були не найкращі в сенсі художності твори. От узяти б другу частину роману, в якій зображається друга світова: гурт англійських вояків на французькій території шукають дорогу до моря, де їх мають забрати до рідного королівства. Яка це стражденна дорога! Людина на війні – гори художньої літератури про це видано, особливо в країні-переможниці, але ж переважно і всуціль це реляції про героїзм і подвиги. Проте війна – це страждання насамперед: Биков і Астаф’єв хіба можуть стати в ряд письменників зрідні Мак’юену, який ті страждання зобразив не з власного досвіду (народився після війни), а з архівно-мемуарних документів.
Ще одна особливість стилістики цього автора: він зображає світ не тільки очима й чуттям головного героя, як це прийнято, а, всупереч усім канонам, буквально очима й чуттям кожної діючої особи. І це не створює хаосу, а навпаки – подає дійсність стереоскопічно. Читач таку стилістику сприймає не одразу, я сам до неї звикав на сотні чи й більше сторінках, зате потім уже не міг уявити оповіді без цього багатоголосся.
Рядки з книги, які хочеться переписати: «…спекотна погода сприяє падінню моралі серед молоді», «Краще біль, ніж спрага», «Щоб вижити, треба бути егоїстом», «…вона відкривала для себе, як і багато письменників до неї, що не всяке визнання приносить користь», «…краса… має вузький діапазон. Зате потворність має безліч проявів», «Негарно відкривати чужі листи, але їй (письменниці – В.Б.) можна, бо їй просто необхідно знати про все», «Хіба писання не є свого роду злетом, доступною формою польоту, фантазії, уяви?», «Нога була чорною і м’якою, як перестиглий банан».
Таку книгу хочеться мати у власній бібліотеці, аби перечитати раз-другий згодом.
м.Кропивницький