Володимир ВАКУЛИЧ
РЕФЛЕКСІЇ ШАХЕДНИХ НОЧЕЙ
* * *
Собака сердито бреше
На звук чергової тривоги,
Певно, щось-таки знає…
Видно, відчув чужого?
Думаєш: де перебути?
В підвал, чи за стіни впасти?
Чи краще до пса чкурнути?
Й завиєм у будці обоє…
* * *
Досі в очах світиво –
Жовте потворне мітиво…
Вдосвіта на Васильківській,
Снаряд вгатив по-сусідськи!
Дім підстрибнув, здригнувся
Наче змілів, пригнувся.
Вперше, скільки живемо,
Бачать це сад і клени.
Зять ще так рано ніколи
Не озивавсь в телефоні:
«Треба вивозить дівчаток.
У ліжку вони, ще сонні».
Бездумно ходив по кімнаті,
Не знати, що треба взяти.
Ішов навмання у той ранок
Інше життя починати.
* * *
Джон Кірбі заявив, що у Білому домі вважають імовірним
розгортання деяких північнокорейських військ у Курській
області РФ, але США не відомо, що вони там будуть робити…
І що тут думати:
Вправні корейці!
Сапки у руки –
Й цибулю саджати…
Сіяти моркву та різні перці,
Краще, ніж в полі
До герцю ставати!
Хто б запитав
Отих кореянців:
Якого дідька
Під Курськ поперлися!?
Згинути в полі
Останнім заZранцем?
В лапах Лихого
У попіл стертися?
Краще поставте
Дебелі ятки –
Нафту міняйте на рис і салати.
А при нагоді
Мотайте манатки.
Час мавзолейчик
Вождю будувати.
* * *
Сива борода Моді – на плечі у Путіна…
Обнялися,
Мов сто років не бачилися…
У Моді руки трохи більші,
Ніж у братухи,
От і думай: чи не забрудниться
Сальвар-каміз старого індійця
У крові божевільного вбивці?
Скільки ще треба
Принести в жертву
Діток, янголят українських,
Аби посмішки і обійми Пут-Мо
Закам’яніли!
* * *
Берліне – усякого люду колекціонере!
Ні світ, ні зоря
Стають на молитву,
Просять спасіння
Піддані Моххамеда.
Під ранок
Муса в тепле ліжко
Зайнаб встигає,
Ще й чека Маріам на Шпандау*…
Чорношкірий Антуан смачно собі позіхає.
У іранця й сірійця – зачіски
Наґоґошені і скуйовджені.
Курд продає кавоварку,
Торгуючись до останнього.
Занесло в Берлін і мене.
Частуюся пивом і квасом,
Та хочу побачити німчика.
От тільки чомусь їх катма.
Кажуть, що на роботі,
А точніше: вони arbeiten.
*Район у Берліні.
***
Господи!
Розлюдни скажених,
Ще й донині брудною ордою,
Нищать душі смиренні,
Погибель несуть із собою…
З лона незрячими вийшли,
Так, бо й очей не відкрили...
Нащо незрячим Всевишній,
Коли на кону стала сила!
Істини давні! Та тільки –
Черги до «скриньки Пандори»...
Каїна згубне насіння –
Буйне для роду потвори.
Прокинувсь? Живу… Спасибі!
Шахедом мене не накрило.
Глосарій повнять, далебі,
Слова, що невидці створили...
Розлюдни, олюдни, Боже!
Ординців всілякої масті.
Може, розплющать очі,
Стрінемось на подкасті...
СВІТЛО НЕБЕС І ВІКНА
***
Знов мокрий сніг –
У білих капелюхах
Стіжок, хатинка вдалині.
Спинився я
І довго слухав,
Як падав сніг.
У вишині.
Роїлась мла,
Перевертала
Вчорашню змову
В небесах.
І незворотність
Мене ждала,
І сосон мова
В цих лісах.
Такий бо місяць кругловидий,
Магічне світло ллє і ллє
На води й трави, наші руки.
Умився – віддаєш своє.
В полоні дивної стихії
Мана несе в незнаний світ.
Там поміж гір чиїсь надії
Застигли, як осінній цвіт.
Свою шукаєш. Слав ночами
Надії тихі і малі.
Найбільше про свою кохану
І непомітні всім жалі.
І вже б забувся в цьому плині…
Ввірвався ранок молодий –
І все спочатку. Небо синє.
Ідеш у світ новий, тремкий.
* * *
В тінях чужих думок
Так і живеш. Допоки
Свій ти не ступиш крок –
Виросте прірва глибока
Поміж вчорашнім і тим,
Що не згорало, а тліло.
Легко розвіявся дим –
Тіні втекли, заніміли…
Врешті, воскресне душа –
В ній двійника немає –
В мандри нові вируша,
Неба душа сягає...
* * *
А верес ще не перецвів,
Повіє вітер й закипає…
Завмер у небі клин птахів,
Немов автограф залишає...
Небес і лісу таїна
Вінчала нас тепер з тобою.
Років позаду сивина,
Для тем нових стає розвоєм?
Роздолля вересу – без меж,
Стежки батьківські нас ріднили,
Хоч запізніло, та усе ж…
Близькі нам осені мотиви.
* * *
Шаян, Шаяниха, Шаянчик...
Село в підгір’ї, джерело.
У небі місяця рум’янчик,
Три зірки в горах зацвіло.
Стежки – у листі, манівцями
Поміж дерев ідем навгад?
Нові віщує небо гами
На тлі осінніх променад.
Призупинились. Чуєш, мила,
Як стиха річка гомонить,
Як наближають небо крила,
Що ти дала мені в цю мить…
* * *
Світло у далекому вікні,
Як же хоче ніч перебороти!
Вже – за північ, тишу рвуть півні…
За вікном: чи радість, чи скорбота?
І моє вікно зоріло теж
Вчора, після довгої розмови…
Все, що сплине – вже не повернеш
Те, що втратив і повірив знову!?
Тільки сам собі я розкажу,
Тільки сам себе і зрозумію –
В потаємні пазли колажу
Світло я вкладав моєї мрії…
* * *
Так пахне листя тополине,
Немов останнє віддає,
Мов знає щось в осінню днину,
В дощах, що плачуть про своє?
Спинитись, дихати досхочу –
Всевишшя сили додає…
Листок опалий затріпоче,
Неначе руку подає?
Хтось відкрива завісу хмарну,
Сипне проміння золоте.
Веселка грає непримарна,
Мов мізансцена в вар’єте…
* * *
Я придумав її…
А була ж вона вища за мрію,
За це небо й сніги,
За цю ніч, що світила мені.
Линув думкою я…
Тільки інша верх брала стихія,
Як весняна вода,
Як за обрієм теплі вогні.
І я вибрав її – цю стихію
З весняного виру.
На край світу ішов –
Ні на крок не було вороття.
Хай що буде, казав,
Веслував поміж хвилями Стиру.
І ламалось весло,
Але так й не прийшло каяття…
* * *
А по нашому: «застянилося»* –
Лід тонесенький, наче скло.
Хмари в білому задивилися
На заковане в лід весло.
Льоду магія нас покликала –
Гнемо з хлопцями ми «дрозда».
Крига тріскає й попід кригою
Накрива нас холодна вода.
Не рятують осколки-крижиночки,
Вислизають, як рибки із рук.
Чи ремінчиком, чи хмизиною
Дома старші на піч заженуть!
Гріє пічечка – зна причиноньку,
Кольорові набігли сни.
Чай напарений із ожиноньки.
Бій годинника неголосний.
*Так на північній Волині називають
перший крижаний покрив на водоймах
* * *
Ти прийшла
Не з першою весною.
Крок – до літа.
Перший ліг покіс…
Але скільки сонячних розвоїв
Кликало за річечку і в ліс…
Аж туди,
Де вольному є воля.
Тільки там зоритиме нам мить.
На бузковім
Трепетнім сувої
Наш автограф щастям пломенить.
* * *
Зеленіють далі весняні,
В травах закипають первоцвіти.
А в моїм ранковому вікні
Стежка, що у снах собі намітив.
Кличе далей юна таїна,
Рве мою сполохану уяву.
Тужавіє в полі ярина…
Пломеніє сонце золотаве.
Сто доріг…
Ступаю ж на одну.
Чи озветься долею,
Не знаю.
Я сьогодні стрів свою весну –
І тепер живу в її розмаї.
* * *
Ця зима ненадовго
І скільки б ці вікна не мерзли,
Малювали букети
Холодних і пишних квіток.
Йшли до лісу вітри,
Обрій слав золоті перевесла
Аж далеко за річку,
За наш із тобою місток.
Ми розкрилені йшли
Без оглядки, без сумніву тіні.
На знаменах у нас
Колір степу,
Дулібських гаїв.
Ми ставали батьками
У мрійному предків світінні.
До безтями любили
Цю землю, як Бог нам велів.
* * *
Місяць блукає
Борами і лісом,
Вже й притомився,
Та вперто шука
Папороть-квітку.
Знімає завісу
З нетрів і хащ –
Промінь тьму розсіка.
Хмуряться крони
Розлогої сосни,
Мертві пеньки
Стали враз на шляху.
Птах нетутешній
Кигикнув так млосно!
Щось засвітилось, нагнало ляку!
Лик срібнорогий
Одразу хмурніє.
Важко зітхає
Купайлівська ніч!
Привид русалки
За нетрями мріє,
Привидом місяць
Стає потойбіч…
* * *
Після ночі, після зливи,
В небі райдуг переливи.
Тут і там калюж озерця,
Мов справжнісінькі люстерця.
Хто прудкіший – в чисті води
Піднялися неба зводи.
Замочилися штанята,
Що ж, не треба їх і прати.
Чисті води, ранок літній
Зустріча хлоп’ят привітно!
Бризки кришталів довкола –
Це ж веселки щастя кола…
м.Київ
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
ТАНТРИЧНИЙ КЕКС
Існує така практика – тантричний секс. Це коли партнери сідають у позу лотоса, розслабляються і дивляться в очі один одному до повної насолоди.
А що таке тантричний кекс? Це продукт медитації, екстраполяції, інсталяції, артикуляції та полюції пендикованих віршотворців. Це коли вони здалеку дивляться на Музу і медитують до повного самозадоволення.
ОСІНИЛО
тихим голосом осіннім
тихим леготом журби
розкажи вустами милими
що любили і жили
пам’ять горе загамує
не забуде не збагне
як чужу любити можна
розкажи тепер мені
тихим голосом осіннім
ти вустами поцілуй
дику яблуню осінню
у степу
де ми були
(Станіслав Новицький, «Фронтальне скло», Київ,
«Український пріоритет», 2022, стор. 45)
Ти вустами поцілуєш,
Я рукою заручуся,
Ми ногами вийдем в степ.
Язиком мені ти мовиш
(Темним голосом журби),
Як чужу любити можна
В інший спосіб,
щоб збагнула,
Що пишу я не про осінь,
Не про степ і не про тебе,
А про груші на вербі.
Так! Я легінь (а чи легіт?)
Це тобі наґелґотав.
ПДР
можна перейти цю вулицю
довго дивлячись
на старі акації
я знаю саме сьогодні
ти дивишся на них
коли я проходжу цю вулицю
чи це тільки тінь пам’яті
в цій суєті людського
життя
можна відчути цвітіння
старих акацій
(Станіслав Новицький, «Передмовчання»,
Чернівці, «Друк Арт», 2022, стор.135)
можна перейти цю вулицю
довго дивлячись на старі акації
і опинитись під колесом Евтерпи
я знаю саме сьогодні
Вона за кермом
і теж задивилась на них
коли я переходжу цю вулицю
тепер я лиш тінь пам’яті
в цій суєті людського життя
бо знехтував Правилами Дорожнього Руху
СЛОВЕСНИЙ ЕНУРЕЗ
«до цих віршів повертаєшся обличчям
мов до собаки»
«ця спека в сезонах як останній шанс
встигнути після масштабної п’янки
на потяг і не обісцятися»
(Павло Щепкан «Спека (кінець сезону)» – з Інтернету)
Мені ввижалося, що обісцявся
чи після п’янки чи то від спеки…
Мій вірш не собак, а людей цурався,
Бо я позбавлений небезпеки
Слово плекати в усіх сезонах.
Я спізнився в Поезію, як на потяг.
І тепер тиняюся по перонах.
Мій останній шанс – це у тамбурі протяг!
О провіднице без страху й докору,
Пусти мене хоч в останній вагон.
Моя віршотня – елемент декору.
А тобі пасує такий лексикон.
Повернуся до тебе, мов до собаки,
І в обличчя завию п’яненько,
Як чистив для віршів сміттєві баки.
То й виходить – бла-бла-благенько.
ГАРТУВАННЯ СПОКУСИ
«за межами мрії вже інші закони
драконять спокусами стукіт грудей»
(О.Косенко «Гартування води», Київ,
«Український пріоритет», 2013)
Чи то я сп’янів від такої спокуси,
Чи чорт роздраконив настільки мій слух,
Що враз у обіймах твоїх землетруси
Відчув, моя музо! А потім… оглух.
Повір, я хотів осідлати дракона,
Хотів навернути його до людей,
Та збила з пуття ти, хмільна Персефона,
І стукіт твоїх божевільних грудей.
Щоб серцем ізнов я поринув у мрії,
У казку, де всесвіт поета гойда,
Покличу в самотність Пречисту Марію,
Бо так скаженію, що просто біда!
Караюсь, старію, охоплює страх
І множить печалі в порожніх літах.
ПОКЛИК КАЛЬЯНУ
рвуться струни століть
десь Куранти накрали мелодій
ниций поклик кальяну
не відпустить гуляти з дощем
не шаліти
жаліть
сім феншуйних слонів на комоді
наші біди уявні
ніби пашу толочать ущент
(О.Косенко «Гартування води», Київ,
«Український пріоритет», 2013)
сім феншуйних слонів на комоді
розтрощу я сьогодні ущент
не гультяй а шалених мелодій
диригент
хай Куранти заграють заброді
з росіян
рвуться струни століть
а у мене стоїть
під комодом кальян
ОСІННІЙ ВИБУХ
куди вже не піду –
за мною ходить кволе дерево
з іржавим вітром під листком
куди не гляну – вибухають овочі
у метушні вишень та яблунь
отут горять огні високі жовтокрилі
отам солома звільна догоряє тухне
по пристрастях закоханих
на ніч однісіньку лише
куди не забреду –
стернина гострить ікла та
заманює голодних горобців
немов заскочених в півсні
скажіть!
чи припадком це тільки осінь?
а може вже передостанній день?
(Роман Бабовал «Мандрівники ймовірного»,
Київ, «Радянський письменник», 1981)
куди вже не піду –
за мною ходить психіатр голий
з іржавим шприцом з галоперидолом
куди не гляну вибухає все –
від овочів до традиційних фруктів
а ще під поглядом моїм жовтогарячим
солома у копицях догоряє
тепер немає де закоханим сховатись
по пристрастях лишень моїх
на ніч однісіньку бодай
куди не забреду –
там нині хунвейбіни
заманюють голодних горобців
немов заскочені в півсні
скажіть!
чи це припадок а чи тільки осінь?
а може вже почавсь Армагеддон?
МАРАФЕТ У МАРАФОНІ
я не навчався в школі
розширеної свідомості
та в академії екрального аналізу
ніколи не спав з жінкою
що пройшла марафон
розкриття сексуальності
на семи рівнях
пригадую лише
як у дворі сш №34
коли мій однокласник
стріляв із калаша
по вікнах
сусіднього будинку
я годував соєвою кров’янкою
пташок
зозулю ворону дятла
(Віктор Шило «Хайкуку»,
Дніпро, «Герда», 2024, с. 5)
* * *
він не навчався в школі
втраченої свідомості
та в академії ерективного аналізу
ніколи не спав з жінкою
що з марафетом в марафоні
розкрила сексуальність
на семи вітрах
пригадав лише
як у дворі сш №34
коли однокласник
стріляв з ака какашками
по вікнах сусіднього будинку
він годував пристойною ґа́нджею
пташок
особливо зозулю
яка наспівувала хайкуку
м.Кропивницький
Оксана МАЗУР
На псевдо Рибка…
Село мовчало. Анітелень. Навіть кури не квоктали, навіть курчата не ціпали, навіть шашіль не точила сволоки на стриху. Гейби все живе від великого й до малого хтіло заховатися, знепомітніти, витоншитися до прозорості, змаліти-щезнути, аби лиш не втрафити на очі пошесті страшної людиноподібної сарани, яка заповнила своєю сірістю та тяжким смородом дорогу по горизонт.
Вони брели, підволочуючи ноги в запилюжених чоботях, драних черевиках, часто не свого розміру, здертих з трупів ворога або й свого, добитого милосердно пострілом в голову, щоби не хрипів, спльовуючи чорною булькатою кров’ю. Брели, здіймаючи куряву, яка налипала на їхні худі зарослі лиця, де давно не читалося нічого притомного чи людського. Жерти і спати – найперші фізіологічні комашині інстинкти, що провадили брудний бездушний потік безликих істот. Асвабадітєлі. Красна армія. Совіти.
Не одразу й визначиш – старі, молоді, бо ж їднако зло світять запалі очі в темних кружалах очниць, а сиві від пилу брови й щетина урівнюють віком, лишаючи незмінним хіба жорстокість, безвихідь, втому. Були перев’язані дрантливими шматинами, що наживо шкарубли всохлою кров’ю. Голови, руки, ноги в розпоротих галіфе. Хтось кульгав, спираючись на імпровізовані милиці, хтось курив самокрутки з махорки.
Село німувало.
Лиш ритмічне човгання півстертих підошов наповнило собою жовтневе пообіддя.
Сонце не хтіло дивитися на сіру безкінечну сарану, що нищила все на своєму шляху: людей, радість, майбутнє.
Сонце заховалося за хмари. Воно могло сховатися.
Люди в селі не могли.
Вони намагалися. Затраскували фіртки, моцно зачиняли двері на всі засуви, підпирали їх куферами, хоч до того практично ніхто ніколи не робив того. Лиш люди не комашки – не зашпортаються межи шпарки в одвірках…
Першими врушили тишу омертвіння собаки. Один, за ним другий, а далі всі нараз загавкотіли страшно й тривожно, підвиваючи, задираючи до курного неба розкудлані писки. Вони боялися і ховали страх за голосним валуванням, що був криком о поміч. Боже всего сущого, не покинь нас… ми творіння твої, як і наші ґазди, які застрашено визирають з-за густих фіранок. Боже сонця, звізд, собак і їх хазяїв, поверни лице своє до потребуючих…
Враз моцний чорний собацюра обірвав ланц, влетів попід кирзаки офіцеру, згадавши про перший з-поміж псячих обов’язків: стерегти територію від чужинців. Офіцер же різко скинув руку, стреливши йому просто в голову, аж розлетілася перезрілим кавуном, заляпуючи довкола все червоно-сірою липкою кашею. Другий постріл в небо і голосний окрик:
– Давай, Іван-Стєпан-Пєтро, виносі пожрать. І скажи своєй Ганькє, штоб сало і варєнікі нє прятала. Найдьом – хуже будєт, нє самнєвайся.
То ніби стало командою до дій москалям – почали більшими чи малими групками розбрідатися селом. Грюкали в двері хат, хто кулаком, хто чоботом, хто автоматом.
Жінки з усіх сил стримували плач. Най не видять ті антихристи, як страшно. Діти ховали поблідлі личка з виокруглілими оченятами в мамині спідниці, а молоді дівчата навіть не визирали на вулицю.
Окупанти розквартирувалися. Почався «постой».
***
Домашня птиця першою відчула на собі репресії. Нещасні гуси з курми широко розпластували землею непристосовані крила, пробуючи вперше в житті злетіти, рятуючись од п’яних переслідувачів. Москалі, розігріті самогонкою, бігали дворами за нажаханою живністю; піймавши, дерли пір’я з живих, рубали голови, розкидаючи непотрібні рештки просто посеред подвір’я; патрали, обсмалювали, змушували ґаздинь до ледь не варварського приготування «ціпоньок» – по багато нараз, аби напхати врешті порожні шлунки. І жерли потім немитими руками, жадібно рвучи ще недавно живу плоть. Масні руки витирали празниковими обрусами, вишивані рушники з-над образів рвали на онучі. Свої ж ношені вивішували для провітрювання і від того немислимого смороду здихали мухи і тікали свині. Трохи згодом, за тиждень-другий, москалі трохи вспокоїлися. Одні йшли далі, на їх місце приходили квартирувати інші. «Постой» став більш-менш цивілізованим, принаймні, зовні. Село, як і решта Галичини, почало жити в нових реаліях.
***
Я – Рибка. Іноді – Нуська, як потрібно мати справу з цивілією. Лиш ні то, ні то не є моїм справжнім ім’ям. Яке воно, записане у святцях і шептане мені мамою при купелі, – не згадаю. Як і мами, що померла гет давно, як лиш зачала-м ходити. Вже й тата потроху забуваю, бо від його арешту минула хіба ціла вічність. Поляки, совіти, німці, другі совіти… вони приходять, аби забирати, нищити, палити, мордувати, забороняти бути українцями. Приходять непрошені по нашу душу, вириваючи її з м’ясом, і радісно гигочуть, дивлячись, як наша ж кров нас затоплює. Вони хапають найкращих, лишаючи кукіль. Тому я стала Рибкою. Так назвали мене побратими. Бо маю великі зелені очі і майже весь час мовчу. Зараз не час на розмови. Зараз час великої праці.
Мабуть, мені сімнадцять, точно не згадаю та й нема кого перепитати – я давно далеко від рідного села, ще відколи мене завербувала товаришка зі школи, Ружа. То теж не церковне ім’я, але в дні безбожні, коли розверзлося пекло до самого дна, хіба час на справжність… Нас вчать конспірації. Не велено фотографуватися, не важить – якась забава чи просто знимка для згадки. Ми є, лиш нас нема. Ні справжніх імен, ні кревної родини, ні правдивого життя. Є псевдо, є легенда. Твоє обличчя теж тобі не належить. Мені часом видається, що уже втрачаю навіть відображення в дзеркалі: риси розмиваються, брижаться, гублять індивідуальність, аби враз легко стати ким завгодно. Податлива глина під пальцями Великого Шифрувальника. Теплий розм’яклий віск. Легкі хвильки, що руйнують відбиття на озерній гладі. Скільки разів маскувалася в стару бабу, як зачиналася облава, – вимащувала попелом лице, розтріпувала коси, вив’язувала голову старим дрантям, ліпше гидким, зашмелюґаним, смердючим, аби бридилися приступити ближче. Шмата, якою мили підлогу, найліпше надавалася до хустки. Головне вижити, не втрапити до арешту, бо на муках можна зрадити інших. А коли душа замащена чужими стражданнями, то гірше за брудне волосся. Як з такою душею стати до Страшного Суду?
Я не ношу зі собою зброю. Можу, але не ношу – не годна-м встрілити в когось, хоч як ненавиджу. Але ношу мензурку з труткою. Вона зашита в комірі маринарки. Дуже делікатна, тонюськє скло, аби нараз розкусити і ликнути. А далі буде сон. Або пекло, бо ж Господь Бог не приймає у свої чертоги самогубців. Але допускає москалів на цім світі.
Ружа вспіла розкусити і ликнути. Та її відкачали. Промивали шлунок пару годин. А потім взяли на муки. Її труп від неї мав подібне хіба пів коси, що лишилася невидертою, та й то так заклеєної засохлою кров’ю, аж при голові свого кольору вже не було. І зубів не було. І пальців. І грудей. А живіт «Ружі» прогризли щурі, котрих через трубу, задимлену з другого боку, пускали енкаведисти.
Часом я заплющую очі і приходять видіння з попереднього життя. З мого села, з рідного двору… ніби бачу себе зі сторони. Ніби лечу над собою колишньою – з іменем, прізвищем, хатою…
***
Дівка з багацької родини. Роботяща. Де ж видів хто, аби багацькі діти вилежувались на п’єці: лад давати тре коням-коровам расóвої заводської породи, а морги поля, а пасіка! Ше кури не піли, а вона вже в роботі; поки мачуха з меншою сестрою їсти готують – худобу обійшла, улюблену кобилу Зірку (а така в неї на лобі біла зірка, що аж!) вичесала і солодкою кукурудзою нагодувала, поки мачуха не бачить, бо зачне плачі: «шляк би тя трафив, сама шо їсти будеш? Сіно?!» Зараз дівчина в стайні гній викидає, а вже прийшов кавалір з цукорками в паперовому кульочку, з квіткою у капелюсі.
– То тобі, – простягає гостинця і далі стоїть, як на балу, нє, аби лопату взяти і підмінити при роботі.
Цукорки взяла, а гній кинула просто на напуцовані мешти невдатного залицяльника. Сама оно боса, а він женихатись прийшов і дивиться, як дівка гарує. Нащо їй таке кавалірування, то товаришки за хлопцями мруть, бураковим соком личка вирум’янюють, брови капервасом чи горілими сірниками малюють, а їй все байки. Вона не заміж, вона до школи хоче. А нема школи. Прийшли німці, потім москалі. Війна. Не до того. Кращі хлопці по криївках вошей годують, он нині вночі їсти понесе, щось чисте на перевдяганку… якби ж до морозів вибили ту рязанську голоту з України...
А потім розкуркулили. Нема ні поля, ні пасіки. Коней в колгоспі замордували, спеціально возили непідйомне, батожили, їсти не давали – ніби мстили за господарів. Тата на Сибір етапом, ні вісточки, чи живий.
Зібралася по воду – при керниці перестрів Стьопа, білобрисий москалик, що все траплявся попід руки, куди б не йшла, так зазирав норовливій галичанці до віч, так хтів хоч до пальчика легко тернутись… оно і зараз вродило ним:
– Здравствуй, красавіца, давай памагу.
– Йди від мене, дідьку, чи в селі наших хлопців бракує? Відчепися, їдь у свій Сибір до мєдвєдєй.
– Я нє з Сибіру, мілая. У нас в дєрєвнє тоже красіво, і пєсні пают дєвушкі. Но такіх, как ти, нєту. А што значіт «дідько»? «Наречений», да?
– Наречений, наречений… Вступися, дідьку, бо маю роботу, – гордо вихнула крижами і пішла до хати.
– Дідько – наречений! – радісно крикнув білобрисий хлопчак і побіг підскоком до лісочку. Добра дитина, нащо йому та війна, нащо йому Сталін чи Гітлер… Дівчину полюбив, ворогівну…
Ніч нинька темна, в лісі то аж густочорна, хоч і знає дівчина кожен кущик, а ноги вшпортують об дрібні камінці, боляче друть босі ступні і кропива часом гостро кусає за литки, але хлопці чекають на передачу, то має іти швидютко, поки тихо, поки всі сплять чи роблять вигляд, що сплять, майова ніч коротка, аби вспіти.
І дорогою назад полегша.
– Стій! – голосний окрик вдарив раменами, аж заточилася.
Враз опинилась в оточенні десятка чоловічих силуетів і кольнуло у серце гострим холодком.
– Ти донька Теодора, що зараз на Сибіру за допомогу партизанам, і покійної Катерини з роду Свистун? Жиєш з мачухою?
– Я.
– То як ти, підлото, при такому батькові та й під москалів підкладаєшся?
– Що ви кажете, хлопці? Де такі бздури почули?
– Звідки йдеш?
– Не можу повісти. Гуляла лісом, – не сміє дівчина казати про криївку, що оце переповила рану хлопчині, що кашу носила і напеченого хліба, ще й яйця з-під курей взяла, поки мачуха не вгледіла, вона добра, лиш застрашена, та й самі тепер не переїдають. Раптом то не наші партизани, а таки перебрані «яструбки»? Хлопці незнайомі, не з околишніх сіл, а все може бути.
– Знаємо достеменно, що ти гуляєш з ворогами, здаєш наших, то постановили очистити рідну землю од такої мразоти. Можеш прочитати «Отченаш» і готуйся висіти на березі. Ти ж любиш берези?
Вона зрозуміла, що то кінець, але просити чи доводити щось не хтіла. Бо війна. Не мала ні образи, ні жалю, ані страху. Кожен робить свою роботу. Стояла рівно, гейби нова штахета в плоті. Готова. Відчула вагу зашморгу на шиї, як дряпнув тонку шкіру. І раптом:
– Товариші браття! Дівка невинна! Той кривий Попаца звів наклеп, бо мав колись сварку за межу з її батьком, а тепер вирішив мстити. А він сам доносить на хлопців, остання облава – справа його рук.
Молодий хлопець був мокрим од поту, видно, довго біг над силу, аби встигнути врятувати невинну душу. Встиг, слава Господи, іди, дівчино, додому, нині єси благословенна, як вдруге родилась, а з Попацою розберемось, береза отримає свої грушки, стягнемо з того коня…
– То був наш кінь. До колгоспу забрали, – сказала, як зняли з неї грубе мотуззя, що мало здушити в смерть хвилю до того.
– Іди, дівчино, і не тримай гніву. Завтра буде сонце.
Пішла.
Лишень зараз затрусились ноги, підігнувшись вагою пережитого. Сіла у вогку траву, що вже скропилась першими сльозами роси, обхопила голову тремтячими руками. Перед очима затанцювали коломийки ясні іскорки, а коли врешті розвіялись, то вгледіла білого коня, який місяцем присвічував в мороці лісу. Тихенько заіржав, ткнувшись м’якими губами в руку зачудованої дівчини, ніби зовучи за собою. І щез, розтанувши при кліпі ока. То був знак. Дорога. Пора лишати рідні стіни і йти за покликом України.
***
Нас вчать конспірації. Ми штудіюємо ціле місто, усі фабрики, вулички, переходи, наскрізні брами. Як за нами слід, то вковзуємо у браму з виходом на інший бік, а потім знову і знову при потребі. Поки не згубимо слідаків. Я все при собі мала якусь стару велику хустку, аби швидко замотатися, поки перескакую чорний хід. Зайшла молода дівчина з акуратною косою при голові – вийшла стара згорблена баба, ще й храмає. Так уникала арештів.
– Куда ідьош, бабка?
– До міста, – шамкаю, поправляючи хустину на підборідді.
***
Зв’язкові носять штафети. Манюній кавальчик папіросного паперу, такого тонкого, як павучком тканого, його складалося у мацюпуній квадратик, аби при потребі легко проковтнути. Видавали уже заповнені штафети, які жодна з нас не мала права розкрити. Часом їх заливали краплею воску, поверха припечатуючи годинниковими коліщатками.
Нинька велика облава на три села, що маю їх пройти. Якби інші обставини, то пересиділа би в лісі, але на моїй штафеті пише «алярм», вона не жде, як не годні чекати ті, кому призначена. Я міцніше затискаю паперовий квадратик, що може врятувати багатьох і ще більше згубити, в кулаці, роблю байдужий вираз лиця і йду вперед…
– Дєвушка, а ти бандеровцев нє баішся? – мимо мене фірою їдуть троє в бушлатах, один на монгола схожий. Шкіряться весело.
– Боюсь, – видушую з себе, кокетливо спускаючи очка додолу. І чую, як мокріють долоні, як набирає мого холодного липкого поту штафета.
– Садісь к нам на тєлєгу, падвєзьом. Ми тєбя в абіду бандерам нє дадім, всєх пастрєляєм, – каже отой вузькоокий, хапаючи мене попід руки і витягуючи на фіру.
Їдемо. Кругом одні москалі. Я лиш руку в кишені затискаю моцніше. Про щось говоримо, я про хвору хресну з іншого села брешу. Вірять. Сама часом вірю у власні брехні, такі відпрацьовані до слова, до найменшої інтонації. Де сльозу пустити, де мруґнути, де усміхнутися чи почервоніти. Все ж поки дівчатам трошка легше конспіруватися. Особливо як не мус бути легальною і жити на одному місці на два життя. Як жила Данута. Вдень вчителька в школі, вночі – зв’язкова. За завданням навіть мусила стати полюбовницею офіцера-коменданта, аби мати ліпший доступ до інформації. Він і підловив. Прикинувся сплячим, а вона в його портфелі документи знимкувати почала. Сам керував стратою. Її вивели в ліс, прив’язали за руки-ноги до двох осик і відпустили… Міг просто застрелити, але дуже залюбився в Дануту, страшно образило, що спала з ним по завданню.
Чоловіки. Вони всі рано чи пізно бачать в жінці трофей. І свої, і чужі. Хіба перед лицем власної смерті щось їм міняється.
***
Два тижні уже пересиджувала в підземній криївці, бо страшно нападало снігу, було важко та небезпечно виходити в ліс – грузнеш ледь не по пояс.
Крім мене ще тут медичка Півонія. Решта – хлопці й мужчини ближче сороківки. Вони нудилися без діла. Коли ж у Півонії зачалися реґули і мусила за малою ширмою дерти полотно з бинтами собі на гігієну, то той ледь чутний мускус жіночої крові вдаряв їм в голови. Розмруґувалися поміж себе і співали:
Не плачте не журіться ви, хлопці-юнаки,
бо незабаром прийде ще бранка на дівки, –
розберем всіх до нага, як Еви у раю,
і так їх попровадим перед комісію.
Котра дівчина гарна і легка, мов той птах,
то та буде служити напевно в літаках.
Якщо хто буде важить сто кіля із дівчат,
то та піде служити до танків і гармат.
Котра дівчина гарна, а не в порядку все,
то та дістане книжку, а в ній велике "Ц".
Розберем всіх до нага, як Еви у раю,
і так їх попровадим перед комісію.
Раптом десь здалеку затарахкотіли кулемети. Наша землянка добре замаскована, їжу готували ще вночі, комин давно вистиг і не куриться. Але такого голосного тарахкання бою біля нас раніше не було. Стрільба не стихала години зо дві. Часом видавалося, що гупають просто над нашими головами. Ми всі трималися за зброю, якщо прийдеться прийняти ближній бій. На про всяк випадок мали гранати – головне не впасти до рук енкаведистів живими. Хтілося і їх побільше забрати з собою, коли дійде до того. Врешті канонада стихла. Ми ще вичекали до сутіні – зимою темніє швидко, тоді Чорний поліз драбиною вгору підважити ляду. Помалу виглянув і замахав руками до нас.
– Там хтось лежить… стогне. Треба подивитися.
За ним надвір пішли Яструб і Ромко.
По недовгім часі вернулися, несучи пораненого. Зовсім молодий хлопчина з майже відірваною ногою, що трималася хіба на частині м’яза. Кістка подрібнена на кавалки, гостро стирчить набік. Я ледве стримала нудоту. Мої медичні курси були короткими й поверховими, нас вчили робити прості перев’язки, фіксувати легкі переломи, замішувати мазі з трав, розрізняти інфекцію та венеричні висипи. А тут реальна потреба серйозної шпиталізації і операції в хірургів. Півонія зналася на медицині практично так само, як я, лиш трохи вправніша в заштриках.
Хлопчина був не при пам’яті. На щастя для нього. Хіба стогнав, аж хрипів. Часом збивався на тонке скавчання, ніби маленьке песятко, що згубило маму. Хлопці затисли його ногу поміж двох стесаних дощок, ми з медичкою промили рану сильною марганцівкою, наложили мазь. Але то ради очищення власного сумління.
До рання він уже горів так, що на чолі можна було пекти бульбу. Здавалося, той його температурний жар вигрів задухою цілу землянку, осідаючи вогким пітним конденсатом на нерівних стінах.
Рана виглядала жахітно. За кілька годин набрала жовто-зеленого гною, який аж булькав. Я приложила обрізки пліснявого хліба, то дуже помічне від нагноєнь, але в легших випадках. По краях плоть зчорніла, бурі плями ширилися далі стегном по сам пах, налазячи одна на одну, зливаючись у великі і розм’яклі. Тяжко смерділо гниллю, солодкаво-нудотно, аж у всему нашому схроні бракло повітря. То була явна гангрена. Хіба ампутація могла би ще тут зарадити. Може. Але хірурга в досяжності не було. А серед нас не було нікого, хто би наважився пиляти ногу наживо, не вміючи зашити культю, припалити пульсуючий свіжий зріз. Ми просто намагалися полегшити раненому останні години мук.
Півонія майже безперервно кип’ятила воду в баняку, хоч і сама не розуміла для чого; я міняла оцтові компреси на палаючому температурою чолі хлопчини. По його білому, як крейда, лиці пробігали судоми, ламаючи брови й губи до дітвацького плачу. Мені здавалося, що навіть ледь чутні торкання пальців множать нестерпний біль бідаки. Якби ж мала білі панянські руки з м’якою шкірою, а не оці – мозолясті, потріскані, грубі від роботи та морозу...
– Пити… – ледь видихнув пересохлими потрісканими губами ранений, на коротку хвилю прийшовши до тями. – Пити…
Я змочила чистий бинт водою і приклала до жадібних вуст.
– То найліпша вода, яку я пив у свому житті, – він посміхнувся, а його губи від понадмірного зусилля скривавіли дрібно, просочуючи мокрий бинт теплою солонавістю.
Не знала, що відповісти, бо душили мене сльози. Від швидкого згасання, ніби дивишся на недогарок свічки, яка з останніх сил збирається рідким воском вкруж кінцевого міліметра дотліваючого ґноту, – ще зблиск, ще один, ще і більш не буде, лиш суцільна глуха чорнота. Від власної безпорадності та здоров’я, якого не вділю хоч кавальчик, аби відвести смерть. Од цієї вселенської несправедливості, бо ж чому, Господи, за віщо?! Тож я просто опустила очі й почала промивати нагноєну рану, щоби змастити маззю для полегшення мук. Побачила, як сіпнулося бліде лице хворого, як виступили рясно великі краплі поту. Як він з усіх сил тамував стогін, аби не злякати мене, аби і зараз бути сильним, бути чоловіком. Коли зміг нарешті опанувати хвилю гострого болю, поклав свою гарячу долоню на мою руку.
– Поцілуй мене. Я знаю, що вмираю. Ще ніколи в житті не цілував дівчину. Шкода вмерти, не знаючи, як то.
Це був мій перший поцілунок. З присмаком оцту, йоду та крові. З присмаком невідворотності. З присмаком холоду смерті.
Коли обрій взявся рожевіючою смужкою пробудженого з ночі сонця, хлопець, котрого я цілувала, хлопець, чийого імені не дізналася, востаннє розплющив уже невидющі очі, зітхнув, конвульсивно стис кулаки і полетів прозорою хмаринкою у надсвітні висі. Нарешті нічого не боліло.
***
Нам часто дають завдання переводити партизан безпечними дорогами. Дівчина-зв’язкова завше йде першою, бо, якщо раптом патруль чи засідка, то їй легше викрутитися. Кожна з нас має напрацьовані легенди про хворих немічних цьоць, хресних, бабусь. Гірше, як внадяться проводжати, але часто такі «хресні» живуть на маршрутах. То наші «добрі» хати, лиш не варт зловживати, аби не засипати конспірацію. Тому мус розраховувати на себе.
Недавно були цілодобові багатоденні зливи, дощі йшли неперервними потоками, ніби небо вдруге надумало втопити грішний світ, уже й не шукаючи праведників для спасіння. Допіру доста тверда земля замісилася в рідке липуче болото, в яке провалюєшся по щиколотки, в’язнеш, ковзаєшся, падаєш. Я мала перевести повстанську сотню на іншу локацію. Кавалок шляху треба іти вбрід каламутною розбурханою річкою.
Зимно.
Безмісячна ніч.
Що нема місяця – добре, бо ж знаю кождий камінець, а от хлопцям важче. На відстані метрів п’ятдесят за мною ідуть сотенний з трьома розвідниками, а ще позаду них на сто метрів решта партизан. Безтілесні тіні. Чорні, як ніч. Натягнуті, як струна. Безмовні.
Я знала, де найплиткіше. Де досягаєш дна, не пливучи. Але дощі підняли воду і там, де раніше було до середини стегна, тепер мені по груди. Дуже зимно. Вода неспокійна, сильними ударами хвиль намагається випхати мене на глибину. Я зціплюю зуби, аж закушую до рани щоку зсередини. Біль відволікає від холодних дрижаків, приводить до тями, збирає докупи втомлене тіло, допомагає сконцентруватися на місії. І коли уже дійшла до середини ріки, враз висока льодяна хвиля накриває мене з головою, збиває з ніг, я падаю під вагою води, захлинаюся, панічно борсаюся, інстинктивно чіпляючись за життя. Випливаю. Один чобіт змило, іду босою ногою по гострому камінні. Аби знову не впасти.
…Так і перевела хлопців – напівбоса, мокра, на колючому вітрі. Доправила, куди мала завдання. Навіть не застудилася, просто перележала добу в «добрій» хаті у однієї вдови. Вона мене моцно розтерла самогонкою і нею ж напоїла перед тим, як покласти під дві високі перини біля розігрітого п’єцу.
***
Непросто організувати прання, сушіння і варіння їсти на велику кількість людей, аби не викликати підозри. Треба для початку мати гурт перевірених жінок, що робитимуть все швидко, мовчки, таємно. Які мають місце та можливості. Потім мус потиху вивозити, виносити на собі, маскуючись від москалів та своїх сексот. Коли заловлять – вивезуть в Сибір цілою родиною, можуть ще й сусідів до цюпи забрати за те, що не донесли. Тому хоч загалом люди всі по один бік, але нема цілковитої певності ніколи і ні в кому, хіба лиш в собі, та й то. Не суди – не будеш судимим. Але навіть Христос виганяв торговців з храму – він теж осудив неправду.
Я не суджу. Я нинька перу і виварюю воші з одежі хлопців. Нас восьмеро дівчат і молодиць, ми зібралися в дворі школи, тут організували стихійну пральню. Для вигляду порозвішували намочені занавіски, зняті з вікон класів, а самі дихаємо гарячими випарами, двома руками прокручуючи дерев’яні патики у великих баняках, повних споднів, трусів, самошивних сорочок.
– Ґєню, шо-с ти сі так порозщіпала з того кожуха – хочеш запалення легенів дістати? – штурхає розпашілу товаришку найстарша з нас, Стефа.
– Йой, не годна-м – дусит мене, мокра вже, як хлющ, – витирає піт рукавом Ґєнка, а густа біла пара лізе в очі, труячи аміачним духом не лише вошей.
Мені теж часами здається – шлюз, не можу більше, най го шляк трафит. Ляжу десь у сніг, засну і по всему. Але згадую того хлопчину з гангреною і думаю – ради чого ж тоді він помер? Щоби інші кинули боротьбу через втому й зневіру? Не можу зрадити його. Як заразом тих, кому ношу штафети чи виварюю воші зо спіднього.
***
Москалі звіріли все більше.
Село зганяли на упізнання.
Жінок, старих, дітей штурхали в спини карабінами і багнетами, аби всі до єдиного прийшли до берега ріки. Вода несла знівечені трупи повстанців. То було страшно. Жодного цілого тіла, хіба в пеклі на вічних муках такого чорти не роблять з найбільшими грішниками, що сотворили енкаведисти з українцями. Вони пливли й пливли – безконечна вервиця жахаючої голизни з начорно запеченою кров’ю, що потроху забарвлювала в червоне річку. Палені, з вибраними очима, з вирізаними на грудях тризубами, відрубаними руками і ногами. Не годен було повірити, що то все були недавно живі люди. А ще важче було вірити, що таке вчинили з ними інші люди. Невже справді усі ми по образу Божому чи когось таки виплюнув сатана? І як можна возлюбити своїх ворогів і прощати їм? Заради чого – аби мати потім надію співати славохвальні гімни на небі? Того дня я зняла свій натільний хрестик. Того дня втратила віру. Моїм єдиним богом стала Україна – змордована, скривавлена, поґвалтована, осиротіла, овдовіла, худа і вошива, як усі ми – її діти, плоть од плоті, істинно по образу та подобі.
***
Маю доручення таємно перевезти двох партизан, які довго переховувалися в хаті-криївці після важких поранень. Їм самим не вибратися – в селі багато облавників, лишатися в схроні на стриху теж небезпечно. Господар ладує велику фіру, мостячи дно соломою, впрягає своїх коней. Хлопці лягають, їх поверха накривають веретами, присипають ще сіном. А далі ґазда закидає гноєм, аби москалям не хтілося ритися, дошукуючись, бо вже не раз так ловили наших, коли на возі було тільки сіно чи бульба. Аби хлопці не задусилися смородом, то мають пустотілий очерет, щоб дихати ротом. Його кінці стирчать між соломою далеко за гній.
– Давай, Рибко, з Богом. Бережи їх і себе збережи – дитина ше ж зовсім… – обнімає мене дядько. Відчуваю щокою шорсткі прокурені вуса, а ще цяпку прохолодної вогкості, що солено затікає мені до губ. Сльоза. Боюся чужих сліз, надто чоловічих, – вони мене роблять слабкою, а то зле. Не маю такого права. Не зараз.
Сідаю на фіру і мене саму мордує сморід, хоч я й повернута спиною, хоч круг мене чисте повітря. Треба поскорше проїхати всі пости, щоб випустити бідак віддихатися.
– Вйо, гнідії! – цвьохкаю батогом.
Рушили. Коні цокають копитами, той розмірений ритм трохи заспокоює.
– Стой! Куда єдєш?
– На сусіднє село везу гній для городу своїй цьоці.
– Фу, как воняєт… проєзжай бистрєє, дишать нєчєм.
Коли врешті далеко за селом посеред поля зупинилася, щоб хлопці передихнули, то один був уже ледь живим – він ще не до кінця оклигав по пораненню. Так його вивертало, ледь не всі кишки виплював. Але живий. На свободі. Решту можна стерпіти.
***
Тиждень хлопці з місцевої боївки Бистрого, влаштованої в печері з буртом, боронилися від червоних військ. Без сну, без малого перепочинку, майже уже без набоїв.
– Здавайся, бандера! – кричали москалі.
– Україна понад усе! На муки ворогам не здамося! – відлунювало одностайно з печери.
На сьомий день під дулами автоматів до них повели молоду вдову Христю Вовкунову з трьома малими дітьми. Мала просити хлопців здатися. Енкаведисти планували закидати гранатами вхід до печери, як лиш його відчинять, і увірватися досередини, прикриваючись безборонною жінкою з дітками.
Христя повільно підходила до боївки. Чим ближче вхід, тим повільніші кроки. Все міцніше тулила малечу, все вище тримала голову та рівніше спину. Стоячи за пів метра від бурту голосно крикнула:
– Бийтесь, хлопці, бийтесь! – і впала, перерізана навпіл довгою автоматною чергою. Москалі осиротили дітей.
Коли ж червоним врешті вдалося втрапити в печеру, то знайшли десять ще теплих трупів. Повстанці пострілялися останніми патронами. Один з них був молодим священником. Він обрав пекло, а не енкаведистську катівню.
…Я знала того партизана, ще коли він не був отцем. Навіть семінаристом не був. А я не була Рибкою, а мала ім’я. Ми сиділи за однією партою в класі. Він часом тягнув мене за косу, часом штурхав, часом вгощав пампухами. А коли робили вертеп на Різдво, все був чортом. Найвеселішим, наймилішим чортом з синіми-пресиніми очима. Усі дівчата мліли від тих очей. В схроні ж лежав, дивлячись уверх трохи здивовано, трохи ображено, ніби питав Бога, як таке толєрує. В правій руці міцно стискав зброю, а зі скроні тонкою цівкою плила кров. Що він ксьондз, то хіба можна було знати по чорно-білому комірцю. Воїн. Герой. Українець. Колись сиділи поруч за партою… не Рибка і не Капелан. Хлопець і дівчина.
***
Маю нове завдання: везу коштовні медикаменти до шпитальної криївки, яка в сільській бібліотеці. Директорка – наша зв’язкова, керує політично-пропагандистською роботою, під її началом вчителька молодших класів, шкільна кухарка, чотири дівчини-старшокласниці, кравчиня, що вміло маскує пошиття форми партизанам, ще кілька жінок, чиї сини чи чоловіки по лісах.
Сам схрон під підлогою. Там друкарня з листівками, а, віднедавна, переховують чотирьох поранених, до яких двічі на день приходить медсестра, часом з лікарем. Хлопці важкі, але потроху йдуть на поправку. Я несу їм знеболення, мазі від нагноєння, марлю на бинти.
Ввечері у бібліотеці зібралися всі посвячені. Вже звикли завше мати при собі недороблене вишиття, маскуючись на дівчачі посиденьки чи вечорниці; якщо планувався довгий збір, бо навалилося багато нагальної роботи, то розкачували столом тісто ніби ліпити пироги, густо притрушували одна одну мукою для достовірності. Через силу співали, викладаючи акуратними квадратиками тканину на бинти для перев’язок. Все це робилося для задурення москальського патруля, що періодично обходив село, зазираючи у вікна чи гатячи важкими чоботами в замкнені двері. Нерідко то були молоді білобрисі та кирпаті хлопчиська, розквартировані на постой. Їх більше цікавили дівчачі гурти, що пахли звабою, аніж шукання партизан.
Але не завжди минало так легко.
Найгірше, як з облавою вривалися стрибки – яструбки. Каральні загони істрєбітєльних батальйонів, що часто перевдягалися у форму партизан для показових розправ над цивілією. А потім розносилися чутки, що бандерівці повісили всю сім’ю, зарізали, розстріляли. Пропаганда – дуже дієва річ. Вода камінь точить. Чутки нищать. Брехня стає істиною, якщо вміло її подавати.
Стрибки безжальні. Поміж ними трапляються перебіжчики…
Яничари жорстокі до свого коріння, бо ненавидять його, відчуваючи глибоко в серці непрощенну вину. Кожен запроданець, як той брат на місяці, що рідного брата на вила підняв, а тепер всі люди бачать гріх кровного мордерства, і ніде не сховатися – понад світом чорнієш страшним силуетом, а місяць повниться круг твоєї смертельної агонії занапащеної душі, підсвічуючи мертвотним голубим сяєвом.
Грюкіт в двері, у вікна, голосний, безапеляційний:
– Ану аткривай! Бистра!
Лідзя найближча до клямки. І файно притрушена борошном з «пирогів». Зажмурюється, глибоко вдихає, відчиняє. Ясно дивиться своїми великими круглими очима на височенного стрибка з темною кількаденною щетиною на квадратних щелепах.
– Што тут у вас? – безцеремонно відштовхує її, втискаючись у прохід.
– Та… вечорниці, прошу пана, – відмовляю я.
– Я нє пан, да і ти нє пані вродє, – ступає до мене широким кроком, починаючи масно шкіритися.
– Добре, най буде. Таваріщь. Вибачайте, не знаю, як вас величати, – не врушуюсь з місця, хоч дуже хочеться тікати якнайдалі.
– Сакалов Алєксандр Лєанідавічь. Тєбє можна проста Саша. Значіт, гулянка у вас тут? А ґдє же ваши парні? Хлопци ваши ґдє?
– Нема хлопців. Самі знаєте.
– Канєшна знаю. Буржуазниє националісти. Бандіти. Ваюют протиф савєцкай власті. А дєвкі скучают, правду ґаварю? Нєкому ущіпнуть, пощєкотать, юбку на сєнавалє задрать…
– Ну…
– А єслі скучают, то будєм вєсєліцца! Ей, Ваня, тащі сюда таво дєда с ґармонью, устроім танци, патом варєнікоф паєдім – відіш, дєвушкі тєста раскаталі… І водачькі прінєсі. Випалняй пріказ, бистра!
Дівчата стояли попід стінами біліші за штукатурку і борошно, яким мали вимащені руки та блюзки. А внизу, під підлогою, лежали, майже не дихаючи від напруги, чотири поранені партизани. Кожен мав пістоля. Біля них сиділа чергова медсестра, стискаючи ножиці. Порішила всунути їх собі в шию, якщо викриють схрон.
Почалися танці. Дід Дмитро розтягував акордеон, аж свистіли від натуги міхи, а в самого сльози бігли по жовтих худих щоках. Його внук безвісти пропав пів року тому. Партизанив.
Лідзю вхопив в обійми міцний стрибок з розкосими очима кочівника.
Решту дівчат теж розібрали до польки.
Мене ж тримав лещатами Соколов.
Як же я танцювала… втоптувала обцасами в долівку весь розпач жаху, усміхаючись облесно й фліртово в лице облавника… виверчувалася, аж поділ спідниці розкльошувався сонцем вище колін, а потім спадав, заліплюючи ноги до щиколоток рясними фалдами. Як трусилися ті коліна, як не слухалися ноги… здавалося – зараз впаду акурат на таємну ляду, проломлю її своєю пташиною вагою, провалюся на діл, в криївку, поміж ліжка з раненими… зраджу на нелюдські муки через некерований страх… Але я усміхалася, навіть закинула голову назад ніби від солодкої знемоги, поправді – аби не бачити холодних очей партнера. Він сласно притис до себе, аж відчула стегном не лише ствердлу плоть, а й револьвер.
Не знаю, скільки то тривало. Танець, годину, тиждень. Все змішалося. Лиш розуміння, що мусимо вальсувати, усміхаючись, усміхатися, не припиняючи вальсувати.
Аж звідкись гуки пострілів за вікном. Наші!
Гаратнуло по вікнах, вибиваючи скло.
Москалі повитягали моментом револьвери, стріляючи наосліп через розбиті шиби. Чорноту ночі роздирали короткі спалахи, від близьких автоматних черг закладало вуха.
Раптом щось гостро запекло у грудях зліва, я інстинктивно хапнулася за болюче місце, відчуваючи під рукою липку вогкість. Стало воднораз слабо і легко, закрутилося в голові. Мене підхопили, зловивши просто над землею. Лице однокласника-священника з синіми-пресиніми очима злилося з обличчям партизана, якого я цілувала, завертілося, обрамлене сонцем, відкриваючи Божий лик – лик любові.
– Рибко, Рибко, тримайся, лиш не спи, чуєш? Говори до мене, – куторсав мене хтось, тримаючи на руках.
– Віруня… мене звати Віруня… нарешті згадала… – умиротворено усміхнулася я і побачила розкрите небо, повне білих пухнатих хмар.
м.Львів
P.S. Оповідання Оксани Мазур «На псевдо Рибка…» торік зайняло перше місце у V Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2024 року, серпень)
5 серпня
Іще раз зустрічався з Євгеном Бараном – учора за пивом у дворику з рятівним протягом поблизу «Укрпошти» (вул.Маланюка). Виявляється, на чотириденний літературний вишкіл у Ставидлах приїхали письменники із Івано-Франківська, Києва (С.Пантюк), Полтави (В.Запека), Кропивницького (О.Косенко) – чотири професійні письменники. А учнів всього лиш троє. Хто кого мав вишколювати? Я ж їх, обласних літературних нарад, провів шість чи сім, кожну готуючи по пів року: надсилались рукописи, відбирались найкращі в різних жанрах, із пів сотні авторів на нараду запрошувалось на семінар 20-30, працювали по секціях, найкращих потім делегували на всеукраїнську нараду, переможцям видавали книги, вручали дипломи… А що це за гульдебас? Повеличатись перед селянами – ось ми письменники, обранці господні! – понапиватись, погиготіти, накупатись-позагоряти, аби потім всі ці радощі викласти в соціальних мережах? А яка корись зі збіговиська? Який результат? Я запитав Барана: «Євгене, за всі ці дні перебування в Ставидлах бодай зринуло де ім’я Миколи Григоріва?» «А хто це?» – поцікавився він. Нинішнього року в січні письменникові виповнилось сто. Чи хто згадав його в рідному селі, у школі, якій він віддав багато літ свого життя? Як мені пече це хохляцьке безпам’ятство! Хоч сідай та пиши критичну статтю про невігласів і баляндрасників… Чіпає.
…А ще зачепило в розмові з Євгеном, що він вважає Антона Морговського найкращим прозаїком України кінця ХХ-го століття. Не називатиму письменників старшого покоління, а лиш його ровесників (плюс-мінус): Василь Шкляр, Євген Пашковський, Любов Пономаренко, Вячеслав Медвідь, Василь Трубай, Євгенія Кононенко, Володимир Діброва, Юрій Андрухович, Валентина Мастерова, Василь Горбатюк, Оксана Забужко, Юрій Винничук… (Іще можу з десяток назвати). Те, що доля крута, шарпана й трагічна (прожив усього 44 роки) – це так, але читаєш його прозу і – грузнеш у недомовках та водночас нагнітанні зайвих словес, у дріб’язковості тем (оповідання)… Сам він чи не вірив у себе, чи був занадто вимогливий, пишучи багато, ховав написане у шухляду… Ой: треба прочитати бодай кілька його повістей та романів.
9 серпня
У своїй приватній бібліотеці я маю три книги Євгена Барана з автографами. А тепер ось, після недавніх зустрічей у Кропивницькому, і четверта – «Щоденник Пилата» (Харків, «Майдан», 2024, 120 с.). Але перша поетична. І несподівана, бо його знали в літературі як критика, літературознавця насамперед. А він явив нову грань свого таланту. Пишу так, бо це відчувається з першого рядка: «Суть літератури // не в порожньому дзеленчанні, // навіть коли нема отруйного смороду. // Суть літератури у крові, // яка бухкає, бурлить, калічить, вбиває, // але несе в собі живий смак життя, // навіть коли воно не житіє…». Я люблю вірші римовані – з римами в поезії більше музики. Але якщо вже без рим, то має бути така глибина думки!.. Як у Василя Голобородька чи Віктора Терена. А тепер поряд із цими майстрами я поставлю ще й Євгена Барана.
14 серпня
▪ Вітав В.Базилевського з 87-річчям. Розпитував мене про умови видання книг у видавництві «Ліра-К», вислухав і каже: «То це комерційна цензура, яка нічим не краща від політичної, але що поробиш – таке випало на наш вік…».
▪ «Стефаникова норма» – не знаю, кому належить це визначення, але вперше я почув його від Миколи Кравчука, який також на цю норму в своїй творчості рівнявся. Ця норма – шість десятків творів художньої прози. У підсумковій книзі самого Кравчука 73 (разом із лаконічними, на пів-півтори сторінки, етюдами – «Новели», Тетіїв, 2008, 444 с.). Переглянув я книги й інших класичних майстрів короткої форми: Григір Тютюнник – 56, Хвильовий – 39, Григорій Косинка – 30… Беру до уваги лишень художні твори, не враховую нарисів, поезії, літпортретів, полемічних статей. А в Коцюбинського? 43. А в Винниченка? А в Михайла Яцківа – за сто? А в Гуцала – кілька сотень… Так що немає ніякої норми. Норма – сам митець. От був на світі такий новомиргородський чоловік, з яким я вступав після школи у Київський університет і жив з ним в одній найманій квартирі на вулиці Панаса Саксаганського. Він читав мені тоді свою новелу про старого Корнія, який пише листа непутьовому синові, що одбився й забув дорогу до батьків. Та новела здавалась мені класичною. Згодом я її ніби бачив надрукованою в якійсь кіровоградській газеті. Чи написав він іще щось? Забулась мені назва тієї новели, і зміст ледь-ледь манячить у пам’яті, а ім’я тримається: Анатолій Шаригін – автор однієї новели, яка, може бути, підсвідомо вплинула на мою творчу долю. Один твір – теж норма! Знайти б ту новелу тепер, прочитати й передрукувати. А що!
17 серпня
«Монологи» – не дуже вдала назва книги, бо вже скільки тих «монологів» побачили світ, але вірші, які прозвучали – зворушливі, версифікаційно досконалі й матимуть свою аудиторію. Та й тримати їх далі в шухляді не треба, бо це ж не зелені помідори, які дозрівають зірваними на осонценому підвіконні. Треба дебютувати, а далі життя підкаже. Тетяна Дробіна, ровесниця мого сина, уродженка міста на Інгулі, випускниця філфаку нашого вчительського університету. З гарної розмови, яку провадила Н.Гармазій, я так і не почув, чим поетеса заробляє на хліб насущний. (Працює в прозорому офісі міськради). Кілька фраз із уст поетеси: «Для мене Слово – засіб порятунку, мої ліки, моя зброя духовна», «Чому вірші силаботонічні, традиційні? Рима, ритм – це краса, це порядок, а я жінка – я люблю порядок в усьому», «Віра – це довіра і вірність», «Що таке щастя? Простота і життя в любові»… Вірші про війну їй пишуться не просто так, з почутого – недавно в неї загинув рідний дядько, материн найменший брат, і однокласник. Вона читає вірші й сльози її душать…
Тетяна любить фотографувати квіти й дозрілі плоди – переважно після дощу або на світанку – з краплями роси. Священник Віталій Ігнатьєв, присутній на презентації (Т.Д.: «він мій духовний наставник»), ставив їй високу планку: в найтяжчі часи українцям даються поети – Тарас Шевченко, Василь Симоненко – нині Господь послав нам Тетяну. І не менше. Мені подобаються такі категоричні заяви, бо вони передбачають інтригу.
18 серпня
(Електронний лист до Валерія Кикотя, м.Черкаси) чесні вірші Добрий день, пане Валерію! Щиро дякую за добірку чудових поезій. (Свідомо обігруєте одне й те ж поняття: смарагд – ізумруд?) Останнім часом ношу в сумочці Вашу книгу "Кількома мазками акварелі" (2017), читаю-перечитую, часом перечіпаюсь через неправильний наголос чи явний русизм (спóчин, рок), але в цілому поезія Ваша мудра, лірична, філософська... Надіслана добірка підтверджує моє сприйняття Вашого слова. Хай пишеться Вам, хай виходять книги – добра, натхнення, удач! З повагою – …
21 серпня
«Життя деінде» (Львів, «Видавництво Старого Лева», 2020, 336 с.) – другий роман Мілана Кундери, який я прочитав. З понуки Володимира Яворського-Волдмура, який опублікував на роман відгук («Українська літературна газета», 2024, червень, с.5) та зазначив: «“Життя деінде” (переклав з французької Л.Кононович) вважаю найкращим романом Мілана Кундери… […] Здається, нема жодного письменника в світі, який би мав схожу манеру писати». Ну як після такої атестації не замовити книгу в бібліотеці! Хоча, повторюю, роман «Нестерпна легкість буття», прочитаний мною торік за тиждень до його смерті (прожив 94), вважається magnum opus. Кундера не належить до моїх улюблених авторів, а таких я читаю по одній книзі (швидше з метою звірити свій смак із оцінкою світового читацького загалу, як правило оцінкою високою), бо життя не безмежне й читаю я повільно – однак тут таки спокусився. І не жалкую. Насамперед тому, що подібна історія життя і творчості молодого чеського поета розвивається нині буквально на моїх очах. Швидше всього не в одній особі, а в цілому поколінні: новаторство, яке критиками сприймається то як геніальність, то як графоманство; завищена амбітність – література починається з мене; прагнення стати в ряд відомих-визначних тут і зараз; джерело несвідомого мазохізму – мучить себе й оточення навколо себе; навіть спроба відірватися від рідного гнізда та намагання ствердитись у сумнівному товаристві… Я знаю, як в романі завершується зухвалий поступ поета, а в реальному житті? Непередбачувані шляхи – для кожного (кожної) свій. Успіх чи невдача значною мірою залежать від того, на кого взорується сучасник. У хаотичній долі поета Яромила спалахують фрагменти егрегора метафористів світової слави: Кітс, Гюґо, Бодлер, Шеллі, Байрон, Верлен, Елюар, Рембо, трохи росіян (Єсенін, Блок, Лермонтов, Пушкін, Маяковський), найбільше чехів (Ян Неруда, Їржі Ортен, Їржі Волькер, Вітезслав Незвал, Карел Гінек, Франтішек Галас) – мимоволі зазираєш у Google. А авторське спостереження «у домах, де прийшли на білий світ поети, панували жінки» має сенс? І чи прикладається воно до українців?
Ще одна особливість роману: його герої безіменні, за винятком головного, Яромила – матінка, інженер, художник, сторожів син, руда дівчина, чоловік у цивільному, редактор, кінорежисерка, шістдесятирічний поет, старий добродій із дерев’яною ногою і костуром, брат його подруги, чорнявий єврей… Правда, цуцик має ім’я – Алік. Оригінально?
«…кожен шкодує, що може прожити лиш одне-єдине життя, а не життя інших людей» – мотив знайомий мені з попередньо прочитаного роману. Чи знайду його і в третьому, який колись прочитаю?
22 серпня
▪ По телеканалу «1+1. Марафон» показали сюжет евакуації людей із Покровська на Донбасі, який прокоментував «наш телевізійний друг» Кирило Передерій (прізвище героїв моїх повістей «Гонитва» й «Волинка»): він висловив сумнів, що навряд чи вдасться йому забрати з собою песика, котика й іще якихось там домашніх тваринок. Чого мене схвилював цей сюжет, окрім трагедійного моменту евакуації, які вже стають майже буденністю нашого воєнного буття, на телеекран дивлячись? Схвилював цей юначок невисокого зросту, мизатенький, повнотілий, як отой Мальчіш-Плохіш із екранізованої казки Аркадія Гайдара: виявляється, йому насилу 14 (!) років сповнилось, а він уже місцева репортерська зірка – зробив понад сотню різноманітних інтерв’ю із земляками, хлопець з патріотичною харизмою у зрусифікованому краї. Запам’ятаймо його ім’я! – хочеться вигукнути стандартну фразу. Яка йому лежить будучина?
▪ Фраза із щоденника Джона Фаулза: «Війна (біологічний конфлікт загалом) справедлива, тому що все виникає завдяки війні…» (Вінниця, ПП «Видавництво Тезис», 2003, 340 с.) – книга «Aristos». От би його, мудрагеля, зараз до Покровська!
▪ (Електронний лист до Михася Ткача, м.Чернігів) слово діалектне Добрий день, друже Михасю! Перепрошую за неувагу: Станіслав кілька тижнів тому передав мені «Словник» діалектів авторства славної пам’яті Миколи Ткача. Яке це багатство! Я не смів у Вас його просити, хіба купити, а тут ось Новицький із своєю пропозицією та гостинцем. Лиш почав його гортати-переглядати, шукати своїх теліжинських перлів мовних, малознаної лексики в творах Мушкетика, Феодосія Рогового, Медвідя, Сизоненка, Міняйла, Драча, Осьмачки, Зарівни, Ігоря Качуровського, братів Тютюнників та багатьох інших, бо читаючи їхні твори я завше виписував собі в окремий блокнот, аби час від часу заглянути й потішитись тим багатством, яке має наш народ… І бачу, що твій славний брат Микола при формуванні цього словника пішов іншим шляхом… Але: він систематизував ті рідкісні, майже забуті джерела в один товстенний фоліант, чого не зробив ніхто за ціле століття. Хай би побачив цей «Словник» Інститут мови (Гриценко) – чи вони здатні на такий подвиг, який здійснив Микола? І чи відстежують вони лексику художніх творів сучасних українських письменників, перекладачів? …Напишу відгук про «Словник» пізніше, а заким щиро дякую Вам, Михасю – я в неоплатному боргу перед братами Ткачами. З повагою і любов’ю – закоханий у наше призабуте слово…
▪ Усі книги, які прислав Сергій Піддубний (вісім видань різних видавництв у Голованівську, Умані, Кіровограді й Кам’янці-Подільському за 2018-2024 роки), декілька днів переглядатиму, а потім віднесу в обласну наукову бібліотеку, як домовлено. Неймовірний трудяга цей Сергій. Здається мені, що в Україні знайдеться хіба кілька йому подібних, які так натхненно й наполегливо творять енциклопедію рідного району. Ось погортав останнє видання широкоформатної книги (21х30 см, 368 сторінок) «Голованівщина від Трипілля до сьогодення» (2020) – кольорових світлин на крейдяному папері понад вісім десятків, а що вже раритетних та архівних ілюстрацій, а ексклюзивних розповідей-історій… Все своє свідоме життя він пише-доповнює цю книгу. Почалася вона із «Енциклопедії Голованівського району» (1993) – убогенько, на газетному папері видана, а тепер… Її виростання я покажу ще й за такою ознакою: з юності Сергій формує словник діалектизмів рідного краю і якщо тридцять років тому в ньому було кілька десятків слів, то у виданні кінця першого десятиріччя третього тисячоліття – 227, а в останній книзі – 311. Місцевій глосарій повертається до життя.
м.Кропивницький