Ольга КІС
Незнаний благовіст
***
Труть коліщатками дзиґарі ратушні
Вісті приблудні.
Люди відходять, як потяги вранішні,
Чи пополудні.
Зблискують заходи-сходи емалями,
Сонцем Оману.
Світ обгороджено горизонталями
Нотного стану.
І спантеличено статями, татями,
Ляльками вуду,
Що розведуть за стонадцять печатями
Нежить, застуду.
А на світанку розіспані таймери
Схлипнуть у тиші:
Хтось янголя-немовля у контейнері
Просто залишив.
Мертві з чистилища вибили м’ячиком
Шибку в Гаазі.
На простираделку б звитись калачиком –
Білому стязі.
Труть коліщатками дзиґарі ратушні
Вісті приблудні.
Люди відходять, як потяги вранішні,
Чи пополудні…
***
Шалена радість – хай їй грець! –
В Парижі й Вільні,
Як великодній сухарець
У богадільні.
А тут – незнаний благовіст,
Осердя суті.
Стоїть апостол-букініст
На перепутті.
Глядить – тече з небес вода,
Тремтять коліна.
Прекрасна лотра молода,
Як Мессаліна,
Шле сутенерові: «О’кей,
На цій панелі!»
А він, поки іще лакей,
У метрдотелі
З усіх своїх зіп’явся сил,
З майном, патентом.
А там – і спікером, гляди,
Чи президентом.
…Десь у кав’ярні грає Ліст
І топить кригу.
Перегортає букініст
Пророчу книгу.
***
Прийшовши раз
На землю оцю грішну,
Де почитають і Христа, і Крішну,
Бо кожен – варт,
Де хочеш будь
Пророком чи вандалом,
Де все пахтить
Єлеєм і сандалом
До вишніх врат,
Де істини злітають,
Наче корки,
З вогких дитячих уст
І віршів Лорки,
Бува, до ніг,
Де Великодні чтять
як Великодні,
Та ще забути кровію не годні
Ярила сміх,
Де птиці
Запрягають в колісниці,
І щоб зазнати
Насолоди ниці,
Ісходять в ад,
Де мідії ув’язнені у стулках,
Й нема потреби
У листах й цидулках
Вертать назад.
Отож-бо, раз прийшовши
Дивним дивом,
Як відлітати в вирій
Стиглим нивам
Настали дні,
І голос мами з голосом зозулі
Тривожив світ
Й півонії поснулі
В очному дні…
Торкнувшись неба,
Маєш все достоту:
І чашу болю,
Й світла позолоту,
Спасіння й тлінь.
І лиш одне,
Не друге і не третє –
Кохання – ружа на старім портреті.
Й усе. Амінь.
***
Опівнічна сова
Возвістить незворотність понов.
Перелюбники, вбрані у біле,
Забудуть про чорне.
Млосний трепет трепет
Воскресить захололу любов.
Тільки фрілка і ніч
Ще тебе в цьому світі пригорне.
Тільки фрілка і ніч.
Закричить опівнічна сова.
Зайшлий гість, біла кість оповість
Про свої сновидіння,
Хто, які (чи терпкі?)
Ще тобі не відміряв слова,
Хто і де (чи тверде?)
Ще тобі не відважив каміння.
Шал спокус, як обрус,
Застеляє столи для забав,
І розносять оманні облудниці
Вина тернові.
Заспівай мені, фрілко, веселої
І не злукав
В білім світі трепет
В чорнім світі суцвіть нелюбові.
***
Терезо
Троянда тремтить
Тріумфує теорія трав
В тайстрі – тінний талярик
На торжище
Тоненька тасємка тире
Тайну точить
Тиролька терпка
Без тлумача
Текстів текстуру тямить
Темпера тіні твоєї торкається
Ти така тонина
Терезо
***
В заїжджому дворі життя
Чужі і кревні
Снують із чашами пиття,
Сумні та ревні.
А ще байдужі та смішні.
Така планета
Ісходить інколи на дні,
Як зимна Лета.
І серед них один такий
Увесь у світлі,
Сухий, як скіпка, й мовчазний,
Як риба в сіті.
А ще – вродливиця одна,
Як Магдалена,
Що вже давно не п’є вина,
Не ріже вени…
І гробарі, й золотарі
Усюдисущі.
Та кряче ворон угорі:
Скороминущі!
Вуста та очі звідусіль.
А той крокує
Стежками вічними.
Він сіль,
Що пророкує.
***
Ті, що в’яжуть цибулі вінки
І везуть на базари,
Мудреці на віки, а віки –
Галасливі хазари,
Що здіймають таку кушпелу,
Здоганяючи миті –
Стиглі яблука в райськім саду,
Божим світлом налиті.
Ті, що в’яжуть сонетів вінки,
Й роздають милостиво,
Диваки на віки, а віки
Гомонять незлостиво,
Що меди й сарана живлять плоть
До часу не воскреслих.
І таких-от відніс сам Господь
До птахів піднебесних.
***
Зійти на пси
З сузір’я Гончих Псів,
Магічно упокоривши таксі
Велінням голосним: «До виднокола!»,
Додавши стиха: «Аж за небокрай,
Таксисте-бранцю, їдь і не питай,
Тремтінням рук накреслюючи кола.
О не питай, а так собі затям:
За все оце заплачено життям,
І сріблом сліз, і золотом осіннім,
Свинцем відлитих слів і ртуттю плес,
І милосердям Того, що воскрес
І молить о спасінні».
Під ритми анемічної попси
Знавець великий дивної краси,
Канатоходець, камінюччя з пращі –
Тотемний світ, що голосом єси,
Знов присуд виголошує: «На пси!»
А ти ж бо знаєш – з зорями у пащах...
***
Сумовлива Літургія
Церкви утопленої
Відридала відгойкала
Відспівала
Злітають з казальниці янголи
Зачиняються двері
Приходьте на другу неділю
Амінь
***
Вітри – батяри та екзегети –
Гортають листя старого дуба
Із Пересопниці,
Тлумачать тексти.
Що не листок на ньому –
Євангеліє,
Що не прожилок –
Ріка життя струмує
***
Крильця цикади
Змагаються блиском із діамантом.
…життя – то завжди готування
до війн і змагань.
***
Коли молочних летких корабликів
Пливли тумани,
Вона із вихору легких кораликів
Плела ґердани.
Коли застигли в німому вузлику
Річки й лимани,
Вона вслухалась в чарівну музику.
Плела ґердани.
Часи минались неандертальцями,
Пливли Йордани.
Священнодіяла тонкими пальцями –
Плела ґердани.
Любов кришилась ураз емалями,
Цвіли тюльпани.
Вона небесними літала салями –
Плела ґердани.
Садила світла крислату китицю
В надії жбани,
І так, неначе судьбу-провидицю,
Плела ґердани.
м.Золочів на Львівщині
Олена ПАВЛЕНКО
Нитка долі
оповідання
Сонце підіймалося вище. Туман поволі розсіювався. Стежка, що вела до густого букового лісу, вкрилася росою.
Настя стояла біля тину, насолоджувалася тишею. Тут, у високих горах, думки зовсім не ятрили ран. Дівчина зривала зелену бадилинку і стискала її зубами. Доволі терпкий смак поволі обволікав горло. Насті подобалося це відчуття та й хвилини очікування не були такими довгими.
— Йдемо? — нарешті почулося поряд. До Насті підійшла білявка, на ходу збираючи пасма у тугий хвіст.
— Так.
— Ти чого знову без настрою? — мовила Леся, наздоганяючи подругу. Вони саме зайшли в гущавину й рушили звивистою стежкою до сусіднього села.
— Краще не питай. Чому Єгор з нами не поїхав?
— Ти ж чула. У нього плани.
— Які це?
— Я звідки знаю? Чого сама не спитала?
— Він же твій брат. Важко було вмовити? — Настя мимоволі накручувала волосся на пальці.
— А подобається він тобі. Все, ходімо! Швидко опитаємо населення й завтра повернемося до Києва.
Дівчата вже тиждень як гостювали на хуторі у Верхніх Ясенах. Практика здавалася багатообіцяючою, але їм не поталанило з погодою. Тож, крім як проводити опитування й збирати інформацію, дівчатам нічим було зайнятися.
Вони вийшли з лісу й простували стежкою до села. Дорогою наспівували пісні, вели розмови про літні канікули, які були вже близько. Минули позначку «Криворівня» й звернули на роздоріжжі вліво. Настя випереджала подругу. Леся йшла позаду й фотографувала пейзажі.
— Настю, а ти впевнена, що ми правильною дорогою пішли?
Чорнява й сама не знала. Стежка уперлася в самотній будиночок, що стояв край села, захищений з усіх боків парканом з лози.
Дівчата трохи постояли. Збиралися повертатися, аж поки скрип хвіртки не привернув їхню увагу.
— Чиї будете? — поцікавилася зовсім молода на вигляд дівчина. Її густі коси неслухняно вибивалися з-під хустки.
— Ми не місцеві.
— Фольклористи з Києва, — додала Леся й сфотографувала дівчину на фоні будинку.
— Що ви робите? — скрикнула незнайомка й мимоволі відступила. — Хіба я дозволяла мене знімати?! — голос тремтів, хоч дівчина говорила досить впевнено.
— Вибачте їй, — вступилася Настя. — Ми на свято йшли, заблукали. Може, підкажете як дістатися?
— Підкажу, — спокійніше відповіла незнайомка, проте погляду від Лесі не відвела. Вона повернулася й вказала рукою на тонку стежку, що вела від її дому. — Он там, між тими двома високими будинками є доріжка. Підете нею, дістанетеся площі.
Дівчата подякували й поквапилися зникнути. Та ж пильно провела їх поглядом, поки вони не звернули за ріг будинку.
— Точно відьма! — примовила Леся, тільки-но дівчата звернули на тонку стежку. Настя лише стенула плечима у відповідь.
Все в цій місцевості їй здавалося дивним. Вона вже й не рахувала скільки історій про Чугайстра, Блуда й інших духів записувала. Місцеві вірять у містику, але не Настя. Це все гори, запевняла себе й подругу. Вони по-особливому впливають на людей.
Дівчата дісталися невеликої площі в центрі села. Обабіч неї розташовувались намети-крамнички. Настя встигла заглянути в них, щоб придбати сувенірів батькам. Та її поривання спинила Леся, змусивши розпочати опитування.
— Раніше почнемо, раніше закінчимо! — торочила білявка, оглядаючи місцевих, які купчилися біля прилавків.
Студентки швидко опитали місцевих. Місцеві легенди викликали холодок по шкірі, принаймні у Лесі. Від подібних історій сироти пускалися в танок її спиною, а ноги терпли.
День минув швидко. Починало вечоріти. Небо затягнуло темними хмарами. Настя стояла посеред площі й нервово оглядалася, шукаючи подругу. Лесі ніде не було. Пройшовшись між натовпом, вона нарешті помітила білявку біля яскравого будиночка з сивим чоловіком. Леся теж помітила подругу і покликала її.
Дівчата збиралися повертатися, але сільський голова попросив їх залишитися. Обіцяв розповісти дуже цікаву історію, але після свята. Леся не змогла відмовити і подругам довелося лишитися.
Леся фотографувала все, що бачила. Настя ж попрямувала до лавки з прикрасами. Чорнявка саме минала натовп, коли хтось несподівано схопив її за руку. Вона відсахнулася. Повернувшись, зустрілася поглядом з тією незнайомкою. Дівчина міцно стискала її зап’ястя рукою, наче кайданами. Її скляні очі вмить замулилися, потемніли.
— Давно ти бачиш Невідворотну? — шепотіла вона.
— Кого? —здивувалася Настя, висмикуючи руку.
— Вона вже переплела нитки? — зачаровано продовжувала незнайомка, не реагуючи на поривання дівчини звільнитися. Ці слова змусили Настю зупинитися. Вона безвільно дивилася в її очі й не могла поворухнутися. Болотяні озерця наче затягували дівчину в безодню. Настя відчула холод, який огортав її тіло. — Коли нитки сплетуться між собою, долю вже не змінити!
З останніми словами незнайомки нізвідки, наче раптовий вітер, зірвався оглушливий крик. Він заповзав у вуха Насті, викликаючи різкий біль у скронях. Від страху вона заплющила очі. Руками схопилася за голову й поволі опустилася на землю. Щебінь колов у коліна, викликаючи нову хвилю болю.
— Настю, що з тобою? — поблизу почувся голос Лесі. Вона хапала подругу за руки, кудись тягла, плескала долонями по щоках, але та не могла зрушити з місця. Вона наче вгрузла у землю, тіло стало важким і дерев’яним.
Довкола зібрався натовп. Дихати Насті ставало дедалі важче, але на мить вона прийшла до тями. Розплющила очі, але довкола витав туман, у вухах приглушено дзвеніло від крику. Серед натовпу, вона побачила обличчя незнайомки. Невідома сила змушувала її знову дивитися прямо в очі, що тепер здавалися чорними й глибокими. Настя не могла опиратися. Очі наче затягували її в безодню. Вона знепритомніла.
Уві сні вона бачила незнайомку, що нашіптуючи щось латиною, змотувала червоні нитки у клубок. Їй нічого не лишалося як безвільно повторювати ті слова за нею.
***
Здалеку линув гул трембіти. Настя прокинулася. Лежала із заплющеними очима, намагаючись пригадати, що насправді сталося минулого вечора. Вона не відрізняла, що було правдою, а що маренням. Зрештою вона наважилася розплющити очі. Дивилася на високу білу стелю й повільно дихала. Щойно вона спробувала піднятися, як у голові зринув біль. Знову лягла і відчула, як тіло кинуло в піт. Тепер їй здавалося ніби стеля скочувалася на неї й ось зараз впаде, накривши собою. Від страху дівчина різко підірвалася з ліжка. Вона дивно почувалася: в голові паморочилося, перед очима все пливло, але слух різко відновився. Настя розуміла, що це наслідки стресу. Невдовзі підійшла Леся зі склянкою в руках й запитально дивилась на подругу.
— Як ти? — налякано спитала вона і простягнула склянку з жовтуватою рідиною.
— Що це? — завагалася Настя.
— Трав’яний відвар, — пояснила Леся й вмостилася на край ліжка. — Лікар говорить ти отруїлася, але ж…
— Що?
— Ми їли одне й теж, і зі мною все добре.
— То все та відьма, — стиснула зуби Настя, пригадавши вчорашню зустріч. Миттю спорожнила склянку й віддала її Лесі. — Вона спинила мене вчора. Нісенітниці якісь верзла.
— Які саме?
— Про Невідворотну і нитки якісь. Нічого не розумію.
В очах Лесі, здавалося, зблиснула хвиля страху.
— Давай збиратися. Нас відвезуть в село, а потім на вокзал. Я вже домовилася.
Настя слухняно підвелася. Вона все ще почувалася кепсько. Їй здавалося, ніби всю її життєву енергію вицідили в пробірку і забрали.
Леся допомогла подрузі вмоститися на задньому сидінні, сама сіла поряд з водієм. Дорогою Настя намагалася заснути, але перед очима знову й знову нізвідки виникала постать незнайомої їй дівчини.
Наступного разу Настя отямилася у потязі. Підвівшись, вона понуро роззирнулася. За вікном сутеніло. Навпроти сиділа Леся з книгою в руках. Помітивши, що подруга отямилася, Леся присіла поряд. Вона щиро переймалася станом подруги.
Втамувавши спрагу, Настя знову прилягла. Вона й справді почувалася краще, але тепер не могла змусити себе заснути. Незнайомка уві сні бентежила її свідомість. Востаннє вона вже не всміхалася, її білі руки переплітали яскраву товсту нитку. Петлі утворювали сіті, які наче стискали горло дівчини.
Вночі Настя не спала. Вона дивилася на стелю, на якій мерехтіли силуети. Темрява викликала страх, апатію. Їй хотілося зірватися з місця й побігти. Бігти доти, доки мара не зникне. Поки відчуття тривоги не відступить. Але від себе не втечеш, це вона вже давно збагнула.
Останні пів року вона не почувалася спокійно. Несподівано у її сни почала приходити незнайомка з довгим чорним, як смола, волоссям та яскраво-блакитними очима. Вона всміхалася, наче привітно, але якось криво, з хитринкою. Тоді Настя не розуміла у чому справа. Гадала, просто втома. Після зимової сесії почалася підготовка до захисту курсових. Дівчина багато часу проводила за літературою, що пов’язана з фольклором Закарпаття.
…Настя посиділа трохи біля столика, дивлячись у порожнечу ночі. Тоді вийшла з купе. В кінці коридору світилося. Чорнява попрямувала туди. У відчиненому навстіж купе сиділа провідниця. Всю ніч дівчина просиділа разом з жінкою. Не зімкнула очей ні на мить.
Лише вранці Настя повернулася до свого купе, щоб розбудити Лесю. Почувалася вона значно краще, проте тепер з голови не йшли думки про слова незнайомки із селища. Хто ж така та Невідворотна і про які нитки говорила?
Подруги на вокзалі розійшлися у різні боки. Леся просила її забути всі ті дива й позитивніше глянути на світ. Настя хотіла б, але вже наступної ночі уві сні до неї прийшла незнайома жінка з чорним шовковистим волоссям у білій сорочці до підлоги. Вона стояла біля ліжка з червоною ниткою у руках. Довго дивилася на Настю, а тоді опустила очі на плетиво й продовжила з’єднувати петлі між собою. Насті забракло повітря, вона почала задихатися. Прокинулася в холодному поту. Всю ніч блукала кімнатою, намагаючись збагнути -- що змінилося? Раніше вона бачила молоду дівчину, яка заплітала червоні нитки в косу. Тепер сни її лякали.
Наступні кілька днів її життя нагадувало марення. Настя не усвідомлювала до кінця, що відбувається. Здавалося, що в одну мить світло згасне, засяє інше, яке означатиме вихід із лабіринту. Проте нічого не сталося. Натомість їй телефонувала Леся, нагадуючи про звіт з практики, який слід здати керівнику. Домовилися у понеділок. Настя навіть зраділа – вдома стало нестерпно.
З самого ранку приїхала до університету. Блукала між людьми, переконуючи себе, що тяжкі часи минули. Їй хотілося вірити в це. Думки ж матеріальні…
— Дякую, що сама все оформила, — подякувала Лесі Настя й злегка всміхнулася.
— Знайшла за що дякувати. Ти краще скажи, як почуваєшся? Маєш кепський вигляд.
Настя ширше всміхнулася подрузі. Насправді вона й сама помітила зміни. Від нервів та недосипання у неї з’явилися виразні чорні кола під очима. Апетит взагалі зник. Вона змушувала себе їсти через силу.
— Стан відповідає картинці, — зізналася Настя.
Вона кволо опустилася на стілець. Настя почала переглядати матеріали, які вони зібрали, і згадувати підготовку. Найбільше запам’яталася поїздка до музею старожитностей. Старі рукописи та предмети побуту, які зберігалися в цьому музеї допомогли дослідити цілу епоху. Останній аркуш з закарлючками і зацікавив Настю.
— Це легенда, яку мені розповів сільський голова, — Леся метушливо примостилася навпроти. Її очі світилися чи то від страху, чи то від захоплення. — Історія про Фатум.
— Що? — несміливо перепитала Настя. Вона мимовільно схопила пасмо волосся й почала накручувати його.
— Невідворотна зла доля. Доля, яка блукає потойбічним світом, намагаючись знайти вхід у наш. Існує повір’я, що вона передвісниця смерті. Ті, до кого вона приходить усі сні, скоро помирають, але…
— Але? — Настя більше не слухала Лесю. У її голові крутилися слова дивної дівчини з селища. Здавалося, нарешті картинка проявилася. — Передвісниця смерті кажеш?
— Так, — Леся похнюплено відвела погляд. Роззирнувшись, знову підсунулася ближче. — Вона приходить у снах і переплітає нитки долі. Я не знала як тобі розповісти, але… Лише мольфарка в змозі тобі допомогти!
— Ти що – віриш у все це? — силувано засміялася Настя.
— Тобі потрібно повернутися до селища. Лише мольфарка зможе допомогти позбутися злої долі, — переконувала Леся.
Настя розгублено дивилася на подругу. Їй здавалося, що все це страшний сон. Вона навіть вщипнула себе за лікоть так сильно, настільки могла. На жаль, вона не спала, від болю стиснула зуби. Леся дивилася на подругу з острахом й жалем.
— Здаси сама звіт? — Настя піднялася й, не дочекавшись відповіді, пішла.
Вона повернулася додому, зібрала нашвидкуруч речі й подалася на вокзал. Настя мала повернутися до Криворівні й розпитати про Невідворотну. Якщо Леся права і та істота передбачає смерть, то… Вона навіть думати не хотіла про подібне, щоб бува, не наврочити.
***
Під дощем Настя брела вулицею до вокзалу. Дорогою блукала нетрями своїх думок. Вона намагалася розплутати клубок з проблем, який утворився за останні місяці. Їй здавалося, коли докопається до причини, то й наслідки зможе усунути. Оптимістка!
Дощ не спинявся. Настя чекала потяг, а перед очима у неї спливав текст легенди, яку записала Леся. Кілька слів в’їлися в думки.
Хто заволодіє чужою долею…
Речення, що не мало кінця, тривожило її. Леся мала рацію — сама вона не дасть собі раду. А чи варто чекати допомоги від когось?
…Настя сиділа у купе. За вікном мерехтіли краєвиди. Дощові хмари лишилися над Києвом. За межами міста виднівся яскравий захід сонця, що змушував замружуватися. Раніше б вона заплющила очі, всміхнулася. Тепер — Насті здавалося: щойно вона заплющить очі, все зникне. Зникне реальність, яка вже й так нагадувала містичний серіал. Вона обожнювала історії із загадками, але не тоді, коли головною героїнею є вона сама. Зазвичай у казках та кіно з’являється позитивний персонаж, який рятує принцесу з халепи. Чи врятує її хтось?
Вона дістала телефон з сумки. Розблокувала екран. Жодного дзвінка чи повідомлення. Настя вирішила — якщо їй судилося загинути, то Єгор має знати про її почуття.
Набрала його номер і повільно піднесла телефон до вуха. Довгі гудки змінилися голосом хлопця. Розмова на диво відразу склалася.
— Єгоре, я маю зізнатися, — зважилася вона. — Ти мені подобаєшся!
— Ти серйозно?
— Так.
— Несподівано, — обірвав кількахвилинну тишу хлопець. — Але приємно.
Говорити правду виявилося не так важко. Часом саме страх невдачі змушує нас відмовлятися від своїх мрій. Після розмови з хлопцем Настя відчула полегшення.
Опівдні Настя дісталася Криворівні. Дійшла до огорожі з лози. Зазирнула у двір. Тоненька стежка вела до огрядного будиночка. Вздовж неї росли квіти. Біля будинку стояла розлога вишня. Яскраві ягоди манили до себе. Прочинивши хвіртку, Настя увійшла на подвір’я. Серце калатало. Дихання перехопило. Вона дійшла до дверей і зупинилася. Почувши легкий порух позаду, озирнулася.
— Я знала, що ти прийдеш! — помітила біля вишні дівчину.
Незнайомка пройшла повз, відчинила дверцята будинку навстіж, приперши цеглинкою внизу.
— Проходь! Я тебе чаєм пригощу, — всміхнулася мольфарка.
Настя мовчки рушила за дівчиною. Та зайшла до просторої кухні. Старенькі шафки були пофарбовані у сірий колір. На дверцятах красувалися свіжі та яскраві візерунки. На кухні ще пахло фарбою. Настя з насолодою вдихала його. Їй подобалося малярське ремесло настільки ж сильно, як і запах фарби.
— Я знаю навіщо ти прийшла. Хочеш дізнатися, як врятуватись? — спокійним тоном говорила мольфарка, розставляючи столове начиння.
— Для початку розібратися хочу, — несміливо відповіла Настя й присіла.
— Немає чого розбиратися. Вона переслідуватиме тебе скрізь, допоки…
— Що?
— Спочатку чай.
Мольфарка поправила руками поділ просторої сукенки, всміхнулася. Повернулася до шафок, дістаючи чайник та трави. Настя терпляче чекала. Їй було страшно й ніяково розпитувати.
Мовчанка тривала хвилин п’ятнадцять. Трав’яний чай вже заварився у чайничку, незнайомка наповнила ним чашки і запропонувала мед та горіхи.
— Я буду вам вдячна за правду, — насмілилася перервати частування Настя.
— Невідворотна переслідуватиме тебе допоки не виконає волю Фатуму.
— І що, ніяк не можна її змінити?
— Можна, — спокійно говорила дівчина. Вона взяла чашку і повільно вдихнула аромат трав. — Залежить від способу, який ти обереш. Або ж приймеш волю, або спробуєш її надурити.
— Якщо є спосіб, я ...
— Він тобі не сподобається. Ти маєш помінятися долями з найближчою подругою. Ризикнеш?
Настя змовчала. Вона пила чай і плакала. Мольфарка підвелася й мовчки вийшла з будинку. Дівчина так і просиділа до вечора. До будинку прокралася темрява, заповзла у кожен куток та душу. Мольфарка з’явилася з відром свіжої води. Поралася по дому, не зронивши ні слова, наче й не було у неї гості.
— Що треба робити? — раптом рішуче поцікавилася Настя. Мольфарка лишила свої справи і присіла.
— Дай свою руку, — лагідно відповіла. Настя слухняно поклала руку їй у долоні. Мольфарка сховала її руку у своїх й заплющила очі. — Не твоя це доля! Хтось обмінявся з тобою у кривому дзеркалі. Слова були промовлені жартома, але з певною метою.
— Що це означає? — збентежено кинула Настя.
— Хтось обмінявся з тобою долями. Невідворотна блукатиме, поки не віднайде свою душу. Не твоя вона. Ти маєш помінятися, щоб не порушився баланс.
— Тобто?
— Передаси злу вдачу іншій — виживеш, а ні… Вирішувати тобі.
— Як це зробити?
— Стати перед дзеркалом і промовити потрібні слова.
— А як я дізнаюся, що все вийшло?
— Відчуєш. Тінь зблисне у дзеркалі, коли віднайде потрібну душу.
Попрощавшись з мольфаркою, Настя подалася на вокзал. Поверталася до Києва вечірнім потягом. З думок не йшли слова відьми. Коли і як вона могла помінятися долями? Чи може вона вчинити з кимось так? Цікаво, чи знала та людина, що робить? Чи знала, що прирікає на смерть іншу?
Мольфарка дала Насті трави та відвар, що проганяють погані сни. Відвар подіяв майже відразу. У дорозі Настя спала. З вокзалу відразу поїхала додому до Лесі. Їй потрібно було з кимось поспілкуватися, поділитися.
З Лесею вони товаришували з першого курсу. Такі різні, але такі близькі. Крім бажання дружити й пристрасті до фольклору спільних інтересів дівчата не мали. Дивно, що їхні шляхи взагалі перетнулися. Хоча останнім часом Лесі щастило значно більше, ніж раніше. То лотерейний білет виграшним виявиться, то на конкурсі переможе. Звісно ж, усі ці блага не з неба падали — Леся сумлінно трудилася. Настя не впізнавала у подрузі колишню хворобливу дівчинку, тепер вона цвіла. Що не скажеш про неї саму.
На таксі Настя дісталася дому подруги. Леся вже чекала на неї біля під’їзду. Разом вони піднялися до квартири.
Настя почувалася слабкою. Все доводилося робити через силу. Леся заметушилася біля подруги: нагодувала вечерею, напоїла чаєм.
Настя натомість розповіла все, про що дізналася у мольфарки, крім обряду. Вона навіть уявляти не хотіла, що їй доведеться обирати: життя чи дружба.
Минуло трохи часу, але стан Насті не змінювався. Вона гасла на очах, зіштовхуючись з хворобами. У снах до неї приходила стара жінка і ятрила відкриті рани.
Щоразу при зустрічі з Лесею, Настя чекала слушного моменту, щоб промовити заповітні слова. Боляче було усвідомлювати, що вона наважується на такий страшний крок.
Тієї суботи Єгор запросив Настю у кіно. Їхнє спілкування додавало їй сил для боротьби із Невідворотною. Напередодні Леся заночувала у подруги. Більш слушної нагоди для ритуалу годі було й шукати. Настя не спала всю ніч. Про себе постійно повторювала заповітні слова, й подумки кляла себе за те, що задумала. Проте вона не могла інакше — їй так хотілося жити.
— Лесю, допоможи одягнути, — покликала подругу Настя. Вона стояла біля дзеркала у коридорі.
— Куди підете? — підбігла білявка. Взяла з рук подруги намисто, обвила ним шию Насті й швидко впоралася з застібкою.
— Дякую, — Настя торкнулася руки Лесі, їхні погляди зустрілися у дзеркалі. — Si mutare fata.
— Si mutare fata, — повторила Леся, широко всміхаючись подрузі.
У дзеркалі блиснула ледь видима тінь. Посмішка на лиці Насті повільно сповзла. Вона пригадала, як пів року тому у музеї старовинних речей вони з Лесею стояли біля дзеркала у красивій дерев’яній рамі. Леся розповідала якусь легенду і промовила схожі слова. Тоді Настя зацікавилася й повторила за нею.
— Лесю, — Настя повернулася до подруги. — То це була ти?
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2024 року, вересень)
6 вересня
▪ Два дні, вчора й сьогодні, три заходи, ініційовані мною, і за кожним переживання: а чи буде кому, окрім самого, слово казати? а чи наповниться аудиторія? Два вечори до 70-річчя Володі Панченка в літмузеї (Л.Хосяїнова, Т.Ревва, В.М’ятович, О.Крижанівська, Ф.Шепель, Н.Гармазій, С.Ковтюх) і в бібліотеці імені Панченка (В.Поліщук, Н.Гармазій, В.Соколова) та зустріч із Сергієм Піддубним в обласній науковій бібліотеці – все гаразд. І слухачів було достатньо, і цікаво говорили усі, змушували мене заохочувати їх записати сказане, бо ж незаписане зникає, таки зникає. Сергій приїхав сам, бо художник, львів’янин Валерій Марчак, захворів (сподіваюсь побачитися з ним, коли вибиремось у кінці вересня на Голованівщину); сивий-сивенький і змарнілий – таки лікування в онкоклініці дає про себе знати. Гарно відповідав на запитання – фахово, патріотично. Про неувагу обласного керівництва культурою до заснування музейного комплексу у Шепіловому говорив із тривогою й образою, аж в мене з горла вирвалось слово призабуте, дуже популярне на мітингах «рухівської» доби. Треба делегувати той замашний вигук у владні коридори. А Сергія обіймаю за його подвижництво. «Стосовно “Велесової книги”ставлю крапку оцим листом до Міністерства освіти та Інституту історії, – сказав. – Писатиму мемуари». Йому є що писати – гідні життя й діяння.
▪ Випадково натрапив у Internet’і на електронний варіант видань серії «Вчені НаУКМА», конкретно на біобібліографічний нарис «Володимир Євгенович Панченко» (Київ, 2014, 113 с.) – до 60-річного ювілею вченого. Перший розділ: публікації про ювіляра – 192 позиції; другий розділ: хронологія публікованих праць за 1970-2013 роки – 998 позицій. Все фіксував В.П., він же і співупорядник, навіть матеріали, де його прізвище називалось через кому або просто згадується, що він у такому-то заході брав участь. Він був дуже організованим чоловіком, окрім високого таланту й неймовірної працездатності.
▪ N вчора мимовільно обмовився, що прессекретар обласної ради отримує зарплату 38 тисяч гривень. «Та й пенсія в нього буде не менше тридцяти», – припускає він. Оце тобі й уся характеристика теперішньої системи влади… Війна, то ж не годиться з цього приводу піднімати ґвалт – так усі порєдні люди кажуть, а вони, чмурня кабінетна, користуються моментом, коли народ мовчить. Люди без совісті. Останній приклад: на сесії облради тиждень тому проголосували за те, щоб відновити обласні премії (їх в області всього, здається, сім чи вісім), лишень без матеріальної винагороди. Яке безпардонне ставлення до творчих людей! Не знаю, чи є ще в якій області подібне лицемірство. Творчих людей у незалежній державі принижують уже понад тридцять років. Варто сказати, що бюджет усіх цих обласних премій менший, ніж посада одного клерка. Премія ж митцеві світить лиш раз у житті… Де моє, запитую услід за дідом Кожум’якою, коромисло?
8 вересня
Валя-племінниця надіслала по viber’у шість фотографій: вона зі своєю мамою Галею, моєю незабутньою сестрицею; її батько Микола на станції Оратів біля меморіалу, на якому вибито прізвище його загиблого взимку 1944 року батька Мефодія; й доня Наталя з чоловіком Юрієм і сином Андрієм на Андріївському узвозі – син уже на голову вищий від батьків, десь під два метри; і три фото з Білорусії – Василько, мій небіж, із Кацяріною та трьома нащадками й окремо Соломія із адигеєм: радісні, усміхнені, закохані. Я відправив Валі есемеску: «Дякую, Валечко за світлини! Кацапи вбили твого діда Мефодія, а Соломія шукає свого щастя в кацапах… Неусвідомлена трагедія українського роду. Чи він, цей адигей, хоч розуміє, що його недодержава-імперія чинить в Україні? І Василик з Кацяріною?» – відправив пізно ввечері, але відповіді не дочекався, хіба дві пташечки дали мені знати, що повідомлення прочитане. Думає-міркує? І я так само. Де і як вони будуть жити? Найкраще, якби в Україні: наш позитивний ген його перемолов би, якщо він не належить до тих категоричних 80 відсотків путіноїдів. Але ж як правило: куди голка – туди й нитка. А там, на Підкавказзі, вона пропаде. Пропаде для України й для нашого роду, як пропав мій брат Миколка у Ставрополі… Чи хоч заводили вони про це мову? А як Вася з білоруською свідомістю «аби ціха!» сприймає цю любов? Чи баптистська релігія оберігатиме їхній дивний союз?
12 вересня
Зібрався було одвідати презентацію книги 18-річної письменниці Аліни Шевченко «Намальована Діана», доїхав тролейбусом до обласної наукової бібліотеки імені Чижевського, аби продати книгу спогадів про Володимира Панченка, і передумав. Ну що я там не бачив і не чув? І бачив і чув доста. Та й книги про лесбійську любов не читав. «Це ж треба опуститись на саме аморальне дно, аби представляти писання про лесбіянок у храмі літератури, який береже дух і голоси нашого славетного драматурга та корифеїв української сцени!..» – казав мені тиждень тому журналіст-прозаїк. А сьогодні ще й син Устим читав мені рядки із Біблії: послання апостола Павла до римлян… Я зупинився на півдорозі.
15 вересня
▪ Про кінець війни багато хто пише, як про справу вирішену. Зокрема астролог Алакг Ніраджан каже, що настав, уже настав найсприятливіший час удару по московитах: вересень-жовтень – важливо не проґавити цей момент, як проґавили весною минулого року, тягнули контнаступ до кінця літа, але сприятливий час минув… А Дмитро Гордон так взагалі конкретну дату називає, коли зазнає краху росія – 5 листопада, день народження його тещі. А має на увазі день виборів президента у США… Мені приємні ці пророкування, але ж… Треба, щоб сама росія прокинулась, а вона ще спить летаргічним сном. Що її може розбудити?
▪ Передали мені книгу Володимира Поліщука (Михайловича, рухівця, республіканця, свободівця, Мала Виска) «Колоніальне минуле і героїчне сьогодення України» (Краматорськ, «Друкарський дім», 2024, 452 с., наклад 70 примірників). Обкладинка тверда й кольорова – це найпозитивніша її ознака, хоча й тут не без ґанджів. Але ж тільки піднімаєш палітурку – з першої сторінки видно, що книга побачила світ не у видавництві, а в примітивній друкарні: відсутній апарат книги, порушені усі без винятку норми книгодрукування: широчезні поля, широкі пробіли між усіма без винятку абзацами (як ото в інтернетних текстах), часто заголовки статей розташовані на одній сторінці внизу, а текст її починається на наступній і т.п. А що вже в текстах помилок фактологічних («Старицький 1987 року писав» – с.431), лексичних, граматичних – не злічити. На скору руку робилось це твориво, без редакторів (в т.ч. художнього й технічного), навіть непрофесійним оком людини, яка бодай раз тримала книгу в руках, видно, що це брак. Стосовно змісту. Напрошується порівняння з лантухом, в який накидано всякого всілякого ще й притоптано чоботом – особливо це стосується другої частини книги. Бракувало упорядника. Ось тому я не можу сприймати її інакше як рукопис для використання фактів іншими літераторами. Бо факти в розповідях В.Поліщука є дуже колоритні, з яких би можна було створити щось, а не тільки зафіксувати ті факти як такі, що мали місце.
▪ Устим читає мої «… гонитви». Ще в Одесі осилив «отаманів», а тут спершу осягнув повість, прообразом головного героя якої став його прадід Степан Лаврович Чудний, а тепер взявся за «Повного кавалера». На другому розділі зітхнув: «Знов депресняк!..» Він теж із того покоління, яке народжене гиготіти, а тут драми й трагедії. Але ж і про це треба знати. Треба! Учора ходили втрьох прибирати могили на Лелеківському цвинтарі – всю дорогу спілкувались.
17 вересня
▪ Тиждень чи й більше тому з’явилось повідомлення, що Національний банк України ініціював заміну української розмінної грошової одиниці з копійки на шаг як таку, що більшою мірою відповідає нашій історії та ідентичності. Але ж нащо її міняти тепер, коли розмінна монета фактично вийшла з обігу, хоча офіційно 10 і 50 копійок ще ходять, не ліквідовані, ба більше – сьогодні уже нема що купити за гривню чи дві, не те що за копійки. Ось тому я й подумав, що розмова про шаг, заява Нацбанку не випадкові, а… Готується чергова в моєму житті деномінація. Пам’ятаю найпершу – у 1961 році, а остання – коли запроваджували гривню (отоді якраз і слід було розмінну монету назвати шагом, але бракувало колегам В.Ющенка рівня національної ідентичності). Отже, не виключаю, що з наступного, 2025-го, року моя пенсія становитиме 75 гривень 65 шагів. Деномінована у сто разів. Небагато? Але проїзд у тролейбусі коштуватиме 6 шагів, житня паляниця – 32 шаги, пляшка пива чи кіло картоплі 20 шагів і книга моя «Пекельні гонитви» – 4 гривні, а квиток на театральну виставу – 3 гривні... Я би погодився на таку деномінацію, бо ми вже зайшли у тисячні обрахунки… Будьмо простішими.
▪ У FB розгорілась дискусія після презентації повісті Аліни Ш. «Намальована Діана». Під час самої презентації в Карпенко-Карівському саду В.М’ятович із О.Барановою накрили авторку мокрим рядном, розпалили її для спротиву, а потім ота вся варвотня перейшла у фейсбук. Нинішнє молоде літературне покоління небезталанне, але успіхів прагне так швидко, що це стає дуже помітно й дражливо для інших літераторів, які здобулись на певний рівень. Дискусія в FB вийшла за межі і дискусії, і літератури. Дискутанти розбились на дві групи – молоді й досвідчені. На репліку О.Баранової, що якби вона прочитала «Діану» до письменницьких зборів, то не голосувала б за вступ Аліни до Спілки письменників, на що дівчинина зневажливо відгукнулась про Спілку («Я плювати хотіла») і т.п. Не втрималась від участі в суперечці й Світлана, яка захистила журналіста Голобородька з Олександрії (він додав, що Аліна не тільки до літератури, а й до азів журналістики не дотягнулась), але де не взявся Стаc із своїми грубими, неетичними репліками під п’ятьма знаками оклику, а далі обізвав Світлану малороскою за те, що вона переклала вірші Арсена Тарковського… Отака сумна нетолерація.
20 вересня
▪ «Сергію, Ви сказали, що герої Вашого роману діють на території Приазов’я в наш час, потрапляють у російський полон, їх кидають у концтабір під Маріуполем, хлопці здійснюють втечу й створюють партизанський загін… Ви надибали щось подібне в Internet’і чи це продукт Вашої творчої уяви?» – запитав я сьогодні у Полуляха на презентації роману «Дажбог день». Це все він придумав, тому й відповідав запинаючись. А я собі міркував: скільки подібна практика застосування творчої уяви наробила збитків у зображенні подій Другої світової війни! Тільки одиниці в радянській літературі заслужили право не кліпати очима, подаючи картини війни: Биков, Астаф’єв… Але ж скільки брехні наплодили – еверести! І продовжують плодити уже про нинішню, сидячи в степу, при витоці Інгулу… Він написав тисячу сторінок за пів року, тобто по п’ять сторінок за день в середньому. Правда, зверстана книга здалась йому товстою, то він позменшував поля в макеті, а ще й шрифт, а збільшив формат книги і в результаті вийшло 545 сторінок. Сюжет? Від докнязівських часів Київської Русі до сьогоднішніх днів. (Чи читав він роман Павла Загребельного «Тисячолітній Миколай»?). З героями: Кубрат, Атилла, Богун, Гоголь, Шевченко, постаті ХХ століття (зокрема Св. Негода), Майдану… «Хто редагував? Я сам. Після закінчення ще пів року редагував, разів 4-5 перечитавши написане, – каже Сергій. – Працював практично щодня з п’ятої ранку до десятої, години три відпочивав у міському парку, а під вечір іще пару годин писав. Книгу видають у Харкові: там набагато дешевше, ніж у нас; тираж невеликий, ось 20 примірників обласна наукова бібліотека передасть для тих районів, де відбуваються події у творі – Петрове, Вільшанка, Олександрія… Як виникла ідея написати книгу? Два роки тому Сергій Осадчий покликав мене в Дніпропетровськ як гостя в товариство болгарської культури, ось там я вперше почув про Кубрата, про заснування нашої держави…». Осадчий обіцяє видати книгу й болгарською… До обговорення попросився колишній військовий лікар, а нині керівник якогось козацького осередку Карпов, якого я бачу вперше, хоча з «творчістю» його знайомий давно. «Слухаючи Вас, – звернувся до Полуляха, – порівнював з собою й знайшов багато спільного: ми обоє пенсіонери, обоє любимо історію, ми активно користуємось інтернетом…». Графоман і компілятор, але хто про це знає?
І ще двічі дуже тяжко посковзнувся Полулях. «Як казав Шевченко, це діло треба обмозгувати» – де і коли він так казав? А може він мав на увазі свого тезка? «Я не можу називати сепаратистами тих, хто був за Єлисаветград, коли перейменовувалось наше місто: сьогодні однаково й ті, й ті захищають нашу країну» – по-перше, не треба змішувати неадекватні декларації й дії, а по-друге: хто сьогодні коригує російський вогонь на наші терени? хто в соцмережах плює на Україну? хто нишком чекає асвабадітєлєй?
▪ Останнім часом помічаю, що деякі записи в цей зшиток роблю уже з прицілом на майбутню публікацію. А це кепсько, бо тоді втрачається щирість – основна струна в щоденниковій прозі. Часом важливіша від актуальності чи майстерності.
23 вересня
▪ Читаю водночас книгу новел Хуана Рỳльфо «Рівнина в полум’ї», роман Тані Малярчук «Забуття» й роман Стівена Кінга «Під куполом». Десь у такій послідовності я й дочитаю їх. Правда, не знаю, чи вистачить у мене бажання на останній – понад тисячу сторінок. Власне, справа не в кількості: Кінг – не мій письменник (горор, містика), досі жодного разу не торкався його книг руками.
▪ Минулого тижня ходили з Устимом в кінотеатр «Портал» на фільм жахів «Конотопська відьма» (2024). Світлана не виявила бажання, бо вже читала й дещо чула про цю стрічку. Про те, що це горор, до якого моя душа геть байдужа (здається, нічого путнього не бачив, окрім «Птахів» Альфреда Гічкока), я довідався десь хвилині на десятій, коли героїня, молода закохана дівчина, втрачає свого хлопця напередодні їхнього весілля – в країну вторглися москалі та блокують усі шляхи – і проймається потребою помсти: її тілом проходить електричний струм, зображений візуально, як у казках… Я шепнув тоді синові: «Мені така дурня не подобається», на що він відповів: «І мені теж». Але це були тільки квіточки в порівнянні з тим, що побачили згодом: вирваний з тіла окупанта кривавий стравохід, видзюрена з геніталіїв на сніг в’юнка стоніжка, блювання чорними смоляними легенями, поїдання відьмою вирваного з грудей окупанта серця як надбання життєвої енергії… Я сприйняв ці спецефекти як необхідність жанру та гіперболізований вияв помсти за наругу, а син аж потемнів від баченого, хоча й досидів до кінця, не вийшов із зали, як це зробили кілька глядачів. На вулиці він мені сказав: «Я би забороняв таке для показу: ніяку помсту не можна виправдати такими нелюдськими вчинками».
▪ Переглянув-прослухав два чудесних інтерв’ю на YouTube: недавня, пів місяця тому, розмова львівського п’ятидесятника у США Ярослава Босака з пастором «Церкви добрих змін», теж п’ятидесятником Геннадієм Мохненком, керівником реабілітаційних центрів в Україні. Який потужний чоловік! Один раз мене вже знайомив син (на телеекрані, звісно) із ним, а тут за стоп’ятдесят хвилин я в нього просто влюбився. Ось хто мав би сьогодні стати біля керма державою – один із них. А друге інтерв’ю з червня минулого року: російський опозиційний блогер-журналіст Гліб П’яних із Дмитром Гордоном: відверта годинна балачка про сучасну фашистську росію («це імперія, яка не відбулась, це ганебна країна, країна-фейк, яка відстала від цивілізованого світу» – «Ох, Дмитрий, вы первый украинец, который меня отчитал, отхлестал…»). Інтерв’ю – мій улюблений жанр у журналістиці.
25 вересня
▪ «Українська правда» у рубриці «Життя» виставила повідомлення, що торакальні хірурги Черкаської обласної лікарні вилучили з організму одного пацієнта шість гайкових ключів довжиною п’яді. Не називають ні лікарів, ні пацієнта, ні навіть того, яким чином ті ключі потрапили в шлунок (?) людини. Хіба рентгенівський знімок подають, де чітко те залізо світиться. Перше враження: цей знімок зроблений з покладеними ключами на живіт або навпаки – лежачого на ключах. Але додатково повідомляється, що госпіталізований пацієнт з «розривом стравоходу на рівні глотки та середньої третини» і «опущенням шлунку». Значить ковтав ті ключі? Ідіот чи психопат, не інакше. А син підказує мені: видно, заклався з кимось на дві купюри 100-доларові й…
▪ На сайті «УЛГ» появилась інформація про вчорашнє засідання Секретаріату НСПУ, де відбувся й прийом нових членів організації: наша обласна поповнилась одразу трьома – Олександр Ляшко, Анатолій Каретний та Аліна Шевченко. Замість трьох, що їх цього ж дня виключили: Ірина Кримська, Тетяна Андрушко, Олена Горобець (перша, до речі, виключається уже вдруге: це, мабуть, рекорд у сучасній історії письменницької спілки)… Ніяк не можемо зайти у четвертий десяток членства НСПУ.
▪ Пішов другий тиждень, звідколи Ігорю Гургулі вручили літературну премію імені Івана Корсака, але й досі на сайті Сидоржевського повідомлення про це не було. І вже й не буде. Хоча це не рядова відзнака, а за грошовим виміром фактично друга-третя після Шевченківської. А це тому, що Ігор засварений із головою Спілки, він же його й із організації чотири роки тому виключив… А те, що чоловік написав і видав два романи про двох перших очільників Організації українських націоналістів Євгена Коновальця й Андрія Мельника – його не чіпає? Сумно, дуже сумно, пане голово!
▪ Устим нарешті дочитав книгу моєї прози – усі чотири повісті. Це велика радість для мене. А вчора, коли я показав йому деякі рідкісні фундаментальні видання («Літопис Руський», Київ, «Дніпро», 1989, 642 с.; Самійло Величко «Літопис», Київ, «Дніпро»,1991, 2 томи, 1013 с.), він сказав: «Свою бібліотеку ти передаси мені у спадщину. Це буде ще не скоро, але за цей час я наближусь суттєво, щоб у тебе не було сумніву в надійності цього акту». Скажу чесно, я не сподівався почути цих його слів, тим більше зараз, коли він іще не дозрів до них. Хвалити Бога, я можу бути спокійний за тим, про що вже не раз думав, хоча ще й рано… Спасибі тобі, сину, за увагу до моїх тривог…
29 вересня
▪ Із старостою Ставидел бачився за два дні до участі у храмовому святі й зрозумів, що в селі про Миколу Григоріва нічого не знають, навіть у день сторіччя (20.01.2024) ніхто не згадав. Бо якщо судити з його листів до Георгія Позняка («Вежа», ч.14, 2003), то рідне село він не одвідував після 1986 року, коли забрав рідну матір у Київ, а потім у Івано-Франківськ до Миколиної сестри. Останню, третю книгу він видав у 1988 році й після цього в жодному листі не згадує, що щось написав чи надрукував. А це ж десятиліття! Ось саме тому мені й хочеться тепер знайти його дітей Олександра й Лесю (обоє закінчили КДУ імені Т.Шевченка, філологи-журналісти), аби більше дізнатися про останні роки письменника. Може, щось неопубліковане знайдеться…
▪ Другу книгу уже прочитав з намови Волдмура: «Забуття» Тані Малярчук (Львів, «Видавництво Старого Лева», 2016, 252 с.). Нічого досі її не читав, може, тому, що мене дивувала подача письменницею свого імені як дівчинки-підлітка. Але запам’яталось, що й Михайло Слабошпицький виділяв її серед молодих прозаїків. А тепер ось авторитетний письменник-критик констатує, оглядаючи її творче надбання: «все, написане до “Забуття”, виявилося художньо недосконалим, зчаста відверто слабким» («УЛГ» цьогорічна серпнева, с.43). То ж як не прочитати?
Роман про В’ячеслава Липинського, цього загадкового поляка, який став українцем, аби бичувати нас, теперішніх, останніми словами: «…їздити на курації, виживатись і плодитись в Україні буде всіляка мерзота. Такий закон української природи». Навіть зважаючи на контекст сказаного – дуже дошкульно. Власне, це роман не тільки про Липинського, а про час Липинського: перші десятиліття ХХ століття, спроба українців повернути свою давно, тисячу років тому, втрачену державність. Роман густо населений головними й другорядними постаттями, діючими чи лиш згадуваними, але не другорядними в нашій гіркій історії: Богдан Хмельницький, Іван Котляревський. Михайло Драгоманов, Іван Франко, Микола Аркас, Богдан Лепкий, Михайло Коцюбинський, Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Олександр Олесь, Євген Чикаленко, брати Микола, Володимир і Сергій Шемети, Михайло Кричевський, Осип Назарук, Василь Доманицький, Адам Рокицький, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Юрій Коцюбинський, Петро Болбочан і багато, багато інших. Більшість їх, цих українських достойників у творі подано з негативними, переважно глузливими характеристиками: Симон Петлюра «…остаточно дискредитував себе союзом з Польщею. Галичани ніколи йому цього не пробачать і називають не інакше, як варшавським сміттям»; Павло Скоропадський «…деґенерат – спаплюжив себе, коли був при владі, геть чисто. У його уряді майже не було українців»; Іван Франко: «Ще він неймовірно смердів і час від часу плів нісенітниці. Київські жебраки виглядали краще, ніж найбільший і найзнаніший галицький письменник і громадський діяч усіх часів», а «негідник Драгоманов не дає йому жити», тобто Франкові; Володимир Шемета «очі мав маленькі, зуби великі – взагалі чимось нагадував гризуна – і це вже потім, зважаючи на його гризливий характер, говоритимуть, що зовнішність ніколи не обманює», Дмитро Донцов «Мітька Щелкопёров, обер-скунс, який “свою власну внутрішню смердючу теч прискає на все”»)… Самому Липинському дісталося від авторки найдужче: «Його каракулі потім ніхто не міг розібрати, навіть він сам», «…сидів на березі на розкладному стільчику, за найпалючішого сонця застебнутий на всі ґудзики», «…його ніхто не любив, усі терпіли. І зітхнули з полегшенням, коли він умер», «В останні роки життя він став ангелом помсти»… Свідомо акцентую на цих драстичних характеристиках, як і авторка – аби накликати увагу читача…
Кілька афористичних фраз із роману (перші три цитати з уст В.Л.): «Спільна земля робить людей спільниками, а не мова чи релігія», «У крайнощі не впадають тільки лукаві і боягузи», «іноді безплотні ідеї важливіші за королівські маєтки»; «Село неграмотне, місто московське» (Є.Чикаленко про Україну доби визвольних змагань), «…ніщо так не відволікає від власного страждання, як чужа смерть», «Зараз так багато інформації, що чоловік почувається, як рак на леду. Не знає кому вірити» (1922; а що вже казати про день нинішній!).
А які вражаюче підмічені деталі зустріне читач на сторінках цієї книги: про вересень 1903-го у Полтаві: «…ніколи досі українство обох імперій не заявляло про себе так гучно», а ще й факт свідчень живої служниці Івана Котляревського, якій на ту пору виповнилось 111 років; «…в очікуванні неминучого снігу корови пасуться найсумлінніше»; «Я – нащадок покори і страху смерті», бо «Між рабським існуванням і героїчною смертю він (дід Бомчик – В.Б.) обрав перше, і тільки завдяки цьому вибору стала можливою я»…
Бездержавність і згасла надія («українське відродження неминуче») на перспективу її відновлення зломили навіть такого твердого мислителя, як В’ячеслав Липинський. І взагалі доля йому рідко усміхалась на його короткому, 49 років, життєвому шляху: гонорова родина не зрозуміла його українського вибору, дружина не любила й не шанувала його планів (зокрема оселитись у дядьковому маєтку під Уманню: «Я вмру, але не буду тут жити»), провідники нації не сприймали його монархізму, туберкульоз у ті часи був невиліковний…
…З інтерв’ю, яке дала пані Таня з Відня (вийшла заміж за австрійця, якому й присвятила цей роман), відомо, що під час нинішньої війни вона не написала жодного рядка. Багатьом талановитим прозаїкам, як кажуть, тепер заклинило. Але прийде перемога і спростуються слова альтер еґо авторки «Забуття»: «…книжка, яку тепер пишу, буде моєю останньою». І спростується також думка, висловлена зневіреним у своїх прагненнях, фактично смертельно хворим Липинським рідній дочці Єві: «…українці не здатні до державного життя. Це анархічна нація». Cпростується, не маю найменшого сумніву.
Я був у Затурцях один раз і дуже давно – сорок років тому. Тоді мені ніхто не сказав, що в цьому селі народився й похований видатний українець В’ячеслав Липинський. А може, й казали, та я не готовий був почути. А зараз… Насамперед хотілось би знати, як земляки прочитали цю книгу. Заради цього варто було б іще раз одвідати Волинь.
30 вересня
Ім’я Хуана Рỳльфо я вперше прочитав у книзі спогадів Павла Вольвача, де молоді українські письменники в дискусії згадують мексиканського письменника як рідкісного представника малої прози у світовій літературі. Українською, на жаль, його твори досі не перекладені (мені відоме одне оповідання, «День стихійного лиха», опубліковане 1976 року в періодиці нашим земляком з Олександрії Юрієм Нєгіним), хоча й творів тих – один том на триста сторінок. Змушений був шастати в Internet’і – в неповному обсязі знайшов збірку оповідань «Рівнина в полум’ї». З перших рядків відчув руку майстра: яскраво, точно виписуються пейзажі, рух світанку, зміни в небесній сфері… Стефаниківський лаконізм: досвітній ранок, просинається природа, старий Естéбан, рятуючись від саранчі, виліз на корову й жене після нічного випасу стадо в село на вранішнє доїння, заганяє у господарський двір, дає бичкові востаннє (бичка відлучать на вигодування й убій) поссати корову, та коли той хапає вим’я, усі четверо сосків, зубами, б’є його по морді; в цей час хазяїн ферми, розпалений нічною любов’ю з рідною небогою, вискакує у двір і кидається до старого захистити тварину: сутичка, обоє втрачають свідомість, молодий – навіки. «Всю ніч до світанку гудуть за мертвим церковні дзвони, і тільки зі сходом сонця гасить їх буденний ранковий благовіст» – останнє речення новели «На світанку». Стихія, колорит високогірного буття мексиканських селян з убогістю, дикістю, звичаєвими пристрастями й забобонами… Жодне з 13 оповідань в інтернетному збірнику не повторюється тематикою. І жорстока історія помсти сина-полковника за свого батька через 35 років («Скажи, щоб вони не вбивали мене!»), і макабрична засторога старожила молодому вчителю не їхати на роботу в селище на вапняну гору із дивними мешканцями – там живуть одні жінки та малі діти, оскільки чоловіки в пошуках заробітку вибираються деінде, часом раз на рік привозять мішок їжі рідним, а потім зникають назавжди («Лувина»), і неусвідомлене розчарування десятьох жінок із сусіднього поселення, які прийшли до колишнього свого коханця, аби він посвідчив святість блаженного, його тестя, а той відкриває їм очі: це шахрай, сатана під маскою благодійника («Анаклето Моронес»)…
В латиноамериканській літературі авторитет Хуана Рульфо незаперечний. Ось що про нього говорить всесвітньо визнаний колумбієць Ґабріель Ґарсія Маркес: «…його роман “Педро Парамо”, який, по-моєму, якщо не найкращий, не найрозлогіший, не найзначиміший, то найчудовіший з усіх романів, які будь-коли були написані іспанською мовою… Якби я написав “Педро Парамо”, то я ні про що не турбувався б і не став би нічого більше писати до кінця життя». Збірку оповідань Хуан Рульфо видав у віці 35 років, а роман двома роками пізніше. Звідтоді прожив іще тридцять, але не написав жодного рядка. Принаймні досі, сорок років по його смерті, ніхто цього дивовижного факту не спростував.
м.Кропивницький