Антоніна КОРІНЬ
РОЗДУМИ ПРО РІДНУ МОВУ
І усно, і в паперах ледь жива.
Російський шрифт і на машинці «Ятрань».
Пробач нас, мово, давня і нова,
твоє згасання душу мені ятрить.
... Міняймо знак твердий на «і» м’яке,
а замість «э» – «є» – плавне й своєрідне.
А поруч «ї» – тягуче і їдке.
Міняймо шрифт. Шануймо мову рідну.
Бо вже і я, і ти – мало не всі, –
неначе ж грамотні й освічені – наївно
калічимо російську в Україні,
соромлячись своєї на Русі.
Від мови рідної... звільняємо дітей!
«Я ізвіняюсь, хай англійський учить,
бо наш язик до страйку доведе,
а з імпортним то й бакси десь получить»...
А мова мстить: почервонів диктант
і твір, і вірш – шукай зерна в полові!
У дев’яти кругах знав толк покійний Дант,
а ми – в одному колі помилок в полоні.
Признай нас, мово! Сяй нам, як зоря.
Тарасу дякуймо, і Лесі-Берегині.
Не в інтер’єр купуймо «Кобзаря»,
а щоб не вмерла рідна мова в Україні!
1991
ІВАНОВІ ЛЕБЕДІ
«Того року, коли помер Іван Миколайчук,
на стави його рідного села Чортория
прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими…»
Лідія Яцкова.(Октава, № 9, 2020, Канів)
В Чорторию лебеді прилетіли,
Відшукать Іваночка так хотіли.
Плавали лебедики та й ставками…
– Де ж синок? – питалися в батька й мами.
Зазирали лебеді на подвір’ячко,
Розтрусили берегом біле пір’ячко,
Пір’ячко, мов спогади, розтрусили
І пісень Іванових пригубили…
Ой, летіли лебеді небесами,
Милувались в Кіцмані чудесами,
Зелен-цвітом, горами, Буковиною,
Сумували лебеді за людиною.
То цимбали плакали, а то дримби,
Бо Іванко вмів з ними говорити.
Лебеді ж – над хатою хором скрикнули,
Ніби попрощалися з його скрипкою.
22.07.2020
НА КНИЖКОВОМУ БЕЗДОРІЖЖІ
Ну що, дорогі поети, кого з вас шанує влада?
Кому з депутатів народних ви стоїте в очах?
Як нашим проблемам зарадить, Верховна роздумує рада.
І там, і в місцевих радах,
і навіть в новітніх громадах
до нас інтерес зачах.
Закони про мову приймають
і якісно їх порушують,
бо вся наша мова в книгах мертва в столах лежить.
Книжки вони не читають
й проблема: як книжку видать,
звичайно, їх не стосується
й не заважає їм жить.
А ми – от настирні! – все пишемо,
над Словом любов’ю дишемо…
Не мрійте, щоб наші книги
потрапили до бібліотек!
Бо наші про це прохання
без відповіді знов залишені,
не видно нам слуг народних
з-за бюрократичних тек.
В бюджеті на все є гроші, от лиш не на наші книги.
(«Нащо ті ваші книги, хто їх буде читать?»)
Є, звісно, проблеми дорожчі…
Як книжці вкраїнській оклигать,
як в кожній душі дитини дзвоником прозвучать?
Працюємо і воюємо, і рідну Вкраїну любимо,
й невтомно книжки про це пишемо, –
виводим народ з пітьми.
Ми словом вкраїнським дишемо,
його по собі залишимо,
щоб з кобзаревою мовою
люди лишались людьми.
25.09.2019
***
Михасеві Ткачу
Ані Великдень, ані Трійця, ні «дєди»
моєї тут не чують вже ходи.
Всю осінь, ще й узимку із-під снігу,
з-під плакальниць – осиротілих віхол –
ні-ні та й прозирнуть мої сліди.
Сліди сховали батькові гнилиці
в мого дитинства осяйній столиці:
нема доріг ні в ліс, ні до води.
Тепер тут «цвинтар перезрілих яблук»[1]
неогороджений. Спалили вже й вориння.
Без дров прочахла й розбурилась піч…
Никають інколи по «цвинтарю» ворони.
Між гниляків – жива (!) «циганка»[2] спить.
Їй повезло – упала в мох, на погріб.
До неї в яблучні навідуюся сни,
тулюсь, сирітка, розгрібаючи непотріб.
Шепчу: «Пожди, «циганко», до весни!
Зійдуть сніги і спалить сонце лід,
й приїду я – на твій нічийний цвіт.
Зрадію безіменній нагороді –
цим «цвинтарям» на кожному городі.
Вже тільки мертві можуть нас зібрати
на Радуницю, Трійцю чи «дєди».
Нема села. До кого ж йти у хату?
Тепер і влітку тут чекають холоди…
25.03.2020
***
Артистці, бандуристці, педагогу –
Любові Кардаш із Кропивницького
Італією йде вкраїнка
співучо, струнко, мрійно-гінко.
Не знаю, є там солов’ї,
Та хочу, чули щоб її.
Велика зірка кропивницька –
вона і Леся, й Крушельницька…
Італія їй каже знов:
– Buonasera[3], о Любов!
Вже в Україні стало тісно
твоїй поезії та пісні,
твоя розгониста бандура
мовчать примусить трубадура
і, вражений, він на пів ноті
тобі шепне: – Buona notte[4]…
Удач тобі і добрих днів,
щоб путь по світу долетів,
а голос до небес долинув
й прославив матір-Україну!
***
Не галасує і не голосує
моє село, бо вже його й нема.
Під товщею століть не бачить і не чує,
навколо що: чи літо, чи зима?
Віки на роки налягли шарами,
а зверху праліс-внук гойда гніздо.
Співали тут, як сіяли й орали…
Ніхто нікого не згада, ніхто.
Ніхто на могилках не сяде
в дружне коло,
чарчиною могилку не скропить.
Можливо, мій праправнук, археолог,
тут обережно розкопає мить –
оту, яку присипав час нещадний,
і в глибині й мою почує пісню?
Заповідаю це тобі, нащадку,
тож пам’ятай про це і нині, й прісно.
7.04.2020
СПЕЦНАЗІВСЬКА ПІСНЯ З ПЕРЦЕМ[5]
(За сучасною народною картиною
«АТОвці пишуть лист кремлівському «султану»)
Вкраїнці – волелюбці, без волі нам не жить.
Донбасом нам і Кримом ну, як не дорожить?
Колись татари й ляхи несли на Січ вогонь.
Тепер москаль-нахаба бере «хохлів» в полон.
До біса й до шайтана спецназ наш розізливсь,
кремлівському «султану» утяв із перцем лист:
«Султане, ти не сердься, хоч перець, як лишай,
клади його до серця та там і залишай!
Ми перцем лист приправим, а «гради» відведем,
ми перець і до рани, всміхаючись, кладем.
На кутні засмієшся, одержиш одкоша.
Нехай згорить від перцю ворожая душа!
Кров наша віділлється тобі, москаль, сповна!
Хай перцем захлинеться проклятая війна!».
2019
***
Пам’яті батька
Литовським парком йду собі, гуляючи.
Пенсіонерам – нам не до Мальдів.
Ну, де ж вона, ота єдина лавочка,
що батько до війни на ній сидів?
Вже наші хлопці вирвані з полону,
а батька назавжди забрав полон.
Просіюємо дружбу крізь полову
німецьких і російських підошов.
Синочки, хлопці, вам, героям, слава!
У «Байгороді»[6] – пісня вам і вірш.
Коли ж скінчиться ця війна кривава?
За смерті гіршого нема нічого більш.
З колись фашистом ніби знову дружимо,
в посольствах дегустуємо коньяк,
то за Союзом ветеранно тужимо,
то в незалежність не повіримо ніяк!
2020
ДИПТИХ
Володимирові Базилевському
Ніхто у мене не відніме тінь.
Кайдани вдягнуть і кайдани знімуть…
А тіні – скрізь зі мною у житті,
по п’ятах йдуть, я нерозлучна з ними.
Час прийде – медоноси і лайно, –
все піде геть – можливості й хотіння
у Лету понесе, де вічним сном
засну, обнявшись, зі своєю тінню.
29.06.2020
***
Коли скінчились всі прокляті дефіцити,
коли збороли ворожнечу і війну,
здалось, нарешті, можна вдома жити,
та українці подались на чужину.
Сирітки – при живих батьках скрізь діти.
П’ють, матюкаються, ой, бідна душе, цить!
Від цього вже нікуди не подітись,
Бо материнство в Україні – дефіцит.
Народжують десь там – дворянам, графам.
А тут – все сурогатних винаймають матерів.
Куди, маленький українцю, ти потрапиш?
Як рибка золота, чиї прикрасиш ятері?
29.06.2020
АБИ ВДВОХ
Вікторові Терену
Ми навчилися мовчати
про недозволене.
Ні, навіть про заборонене.
Таке мовчання – справжній скарб,
який приречений на невороття.
Неписаний закон закоханих:
будь що, аби вдвох.
Якщо не можна зустрічатися,
якщо не можна обніматися,
якщо не можна цілуватися,
якщо не можна писати листи,
якщо не можна писати вірші,
тоді лишається єдине: мовчати
про все вище перераховане.
Всього хочете, але мовчите
про скарб бажань.
Аби вдвох…
5.01.2020, м.Кропивницький
___________________________
[1] Цитата з оповідання М. Ткача.
[2] Сорт яблук.
[3] Добрий вечір! (італ.).
[4] На добраніч (італ.).
[5] За мотивами «Козацької пісні з перцем» Ш.Нішніанідзе – переспів з російської.
[6] Міжобласний клуб поезії та пісні в Кропивницькому.
Оксана РАДУШИНСЬКА
ЯБЛУНЬКИ
новела
– Красуне, купіть щепи! Уже наступної осені матимете перші яблука.
Олена здивовано озирнулася: це до неї? Так. Він дивиться на неї світлим поглядом сірих очей. І ледь усміхається. Дивак якийсь – тринадцята доба великої війни, сирену вмикають по місту четвертий раз від ночі, вдосвіта обстріляли військову частину… А він щепи продає…
– Одну купіть, а решту одинадцять подарую, – запропонував, ніби наввипередки її думкам.
– Нащо мені аж дванадцять яблунь? – знизала плечами.
– Зробите яблучне вино. Запросите мене на частування.
– Так одразу – на вино? – усміхнулася.
– Чом би ні? – підступив кілька кроків ближче. – Переможемо у війні, то буде нагода відсвяткувати. То що, виручите мене, заберете яблуньки? Сорт хороший – «Чорний принц», адаптований під наш клімат. Це щепи з мого розплідника, сам ними займався. А тепер кому вони потрібні?.. Я завтра до військкомату йду… Шкода, щоб пропали яблуньки.
– Я ж їх не донесу… – вхопилася до останній аргумент, але зробила це вже зовсім не однозначно.
– То я вам допоможу. Показуйте, куди йдемо.
Пішли. Майже безлюдною вулицею від міні-базарчика біля набережної до її глухого провулка на околиці. У невеличкому містечку все – відносно поруч. Поки йшли, він говорив, говорив, наче намагався щонайбільше розказати про себе. З’ясувалося, що колишній рятівник. Працював на атомній станції. А на пенсії зайнявся садівництвом, заклав розплідник з деревами і ягідниками, захопився селекцією. Навіть до якогось там каталога внесено адаптовані ним сорти яблунь і нектарину. Вдівець. Донька з внуком у перші дні великої війни виїхали до Польщі, а зять пішов до ЗСУ. Тепер і він, услід за зятем – воювати. «Соромно п’ятдесятичотирирічному дядькові сидіти в садку, поки хлопчаки беруться до зброї. Маю трохи досвіду, сили ще не позбувся, тож зможу чимось хлопцям допомогти!»
Олена мовчки слухала. Зазвичай невгамовна щебетуха, яку важко переговорити, за всю дорогу – ні пари з вуст. Не те, щоб історія Миколи так захопила її. Звичайне людське життя. Ні, щось інше, щось незрозуміле примушувало її напуватися його голосом, спокоєм, який линув від нього, незбагненною надійністю, яку підсвідомо зчитує жінка, опинившись поруч зі справжнім чоловіком.
Поруч неї справжнього не було вже давно. Відколи її Андрій розбився на машині – не змогла зустріти йому рівню. Чоловіки, звісно, залицялися до неї. Двічі навіть пробувала створити щось схоже на сім’ю. Але те «схоже» не було схожим на правду, якої їй хотілося. Сама виховала їхню з Андрієм доньку. Вона зараз у Чернівцях навчається в медичному. А в Олени – її робота завідувачкою дитсадка, літні батьки з букетами хвороб і кішка Зося – богиня любові та плодовитості – тричі на рік ощасливлює черговим приплодом. Кілька років тому Олена здолала онкологію – вчасно виявили, прооперували, призначили правильне лікування. Авжеж, безслідно хвороба не минула, підкосивши здоров’я, додавши тілу зайвої ваги. Утім, вже все якось утряслося, стало на свої рейки. Жити б як живеться. Аж тут – війна!..
– Ми прийшли, – зупинилася перед хвірткою, від якої попід аркою з виноградом вела доріжка кудись у глибину подвір’я, до хати.
Микола прочинив хвіртку і поставив зв’язані «віником» щепи посеред подвір’я, обіперши тоненькими гілочками на паркан.
– Гарного врожаю, красуне! – усміхнувся щиро, наче до хорошої знайомої.
– Була красунею років зо двадцять тому… і стільки ж кілограмів тому, – відмахнулася рукою: хотіла кокетливо, але вийшло чомусь із неприхованою гіркотою в голосі.
– Не кажіть такого! Краса – вона ж не в роках чи кілограмах. Вона – в жіночих очах. Он як ці щепи: комусь – пацур’яки безлисті, а мені – заквітчані дерева і багряні плоди на гілках. Тож, дякую за покупку, красуне! Чекайте мене на яблучне вино. Приїду!
Оте «красуне» гріло їй серце більше за гарячий чай, який самотньо посьорбувала у тиші своєї небагатої кухні. І зробилося так себе шкода, так образливо за довгі роки, коли усі навколо бачили і досі бачать у ній кого завгодно, тільки не красуню: начальницю, маму-всесильну, доньку-всемогутню, щубетуху-душа-компанії, жилетку-для-поплакати, подругу-завжди-розрадить, воляку-невтомну… А вона ж… красуня… Тільки де того цвіту взяти? Відцвів він давно, а нової весни нема. І не буде.
Обтерши кухонним рушником змокріле від сліз обличчя, голосно висякавши носа, пішла на город садити щепи.
Поки думала як би усі дванадцять деревець розмістити, щоб вони не заважали одне одному, ще й лишилося б місце для якоїсь петрушки, цибульки, моркви – уп’яте за день завила сирена з гучномовця на школі.
Вулицею, шкутильгаючи на обидві ноги і допомагаючи собі палицями, поквапилася до укриття в тій-таки школі пенсіонерка сусідка Віра.
– Олено, ти чого корпаєшся? Хочеш, щоб ракети на городі застали? – аж прикрикнула спересердя.
– То, може, не буде ракет цього разу?
– Яке не буде?!! Чи не чула, що аж двадцять п’ять ракет москалі випустять на наше місто?
– Ні. А хто сказав?
– Люба, яка молоко на базарі продає. У неї кум у військовій частині, а кума – в військкоматі працює. Люба все знає, чого нам не скажуть ні в місті, ні по телевізору. Давай, не барися, пішли в укриття.
– Не можу. Он – щепи яблунь купила. «Чорний принц». Треба посадити, бо пропадуть, – розгублено вказала поглядом на купу саджанців з тоненькими гілочками, що лежали на стежці.
– Малохольна. Їй-бо, малохольна, – скривилася Віра. – Війна страшна, а вона яблуньки садить. Ну, маєш голову на плечах – вирішуй. А я пішла!
Певно, новину від молочниці Люби людське радіо переказало багатьом, бо вслід за кульгавою Вірою до укриття в шкільному підвалі поспішили інші сусіди – з дітьми, з хом’ячками, з котами у переносках.
А Олена, засукавши рукави, взялася копати ямки на городі, носити з криниці воду, виливаючи до кожної по пів відра, встромлювати до тих ямок подаровані щепи і утрамбовувати ногами землю навколо посаджених яблуньок, аби вони надійно укорінилися.
Несміливі березневі сутінки спускалися на землю. Ракети досі не летіли. Сирена також не втихала. Вимивши руки від землі, Олена винесла з літньої кухні частину недоторканого запасу з тривожної валізи – банку тушонки і галети – вмостилася на колоді, що слугувала коли за стілець, а коли за стіл, і зі смаком взялася наминати вечерю з НЗ. Уперше з початку великої війни їй так смакувало життя. І нехай – тушонкою з сухими печеньками. Але ж – смакувало! Наче б вона, як ті щепи, так несподівано (навіть для себе) почала оживати.
Усі яблуньки вкорінилися. Пережили заморозки, які вдарили на початку квітня. Пережили ракетні атаки і атаки «шахедами». Тріпотіли дрібним зеленим листячком на тлі заграви, що палахкотіла страшним вогнем на пів міста після влучання ворожою ракетою в місцеву нафтобазу. А потім усі деревця зацвіли. Жодне не лишилося без тендітного біло-рожевого квіту на тоненьких гілочках.
Олена ходила біля тих яблуньок і не могла натішитися. От вона – справжня краса! А побачить її той, хто вміє бачити не лише очима, а й серцем.
Захотілося розповісти про гарну долю щеп садівнику Миколі – нехай би потішився, що праця його не пропала дарма, що квітують яблуньки і обіцяються врожаєм.
Наступного дня дорогою на роботу завернула на міні-базарчик. Авжеж, Миколи серед продавців не зустріла, але, може, в когось із тих, з ким він поруч торгував, записаний номер його мобільного телефону? Почала напитувати.
– Це про якого Миколу мова? Про того, що в нього садовий розплідник? – запитала жіночка з кумедними кучериками.
– Так. Середнього зросту такий чоловік, сивуватий на скронях, – уточнила Олена.
– Це напевне той, що загинув у квітні? – не відповідаючи Олені, звернулася до сусідки-продавчині.
– Ні, то інший Микола загинув. Цей пішов на війну і все.
– Правильно! Пішов на війну. А потім казали що він загинув! Ще дочка з Польщі на похорон приїжджала! Чи не з Польщі, а з Німеччини? Ну, врешті, оцього не знаю, куди вона втекла і де там сидить. Але що він загинув – це безсумнівно! – стояла на своєму кучерява.
Олена далі не слухала – рушила від продавчинь, не бачачи перед собою дороги. Отак все банально. Просто. І жорстоко. Загинув. На війні. Виходить, не дарма переймався долею свої щеп – хотів, аби залишилася про нього пам’ять. Залишилася. Тягнеться тепер гілочками увись і по-юнацьки безтурботно квітує.
З-поміж усіх молодих яблуньок пуп’янки плодів зав’язалися лише на кількох. А до осені достояло єдине яблуко на деревці. Одне – зате яке красиве: червоно-чорне, велике, блискуче. Олена заглядала до того яблука, як до малої дитини. Чомусь здавалося, що від її дбайливого ставлення до плоду, до дерев буде світліше садівнику Миколі. Де б, у якому вимірі він не перебував. Навіть подумалося, що варто поїхати до нього на могилу і завезти оце яблуко. Але потім осадила себе резонним доказом, що ні прізвища його не знає, ні місця, де похований. Та й по-дурному це якось. Надумала собі бозна чого – чого й близько не було. Як підліток, їй Богу.
– Відбула ти красунею, Оленко. Тепер красунями будуть яблуньки, – усміхнулася сумно й потяглася рукою до яблука.
Тонкий корінчик легко відділився від гілочки і плід опинився в долоні. Піднесла його до обличчя, вдихнула пряно-прохолодний аромат, огорнула жменями, наче намагаючись зігріти.
Хтось стукнув хвірткою.
Пішла з городу на подвір’я, занурена у свої думки.
Крізь трохи прижовклі зарості винограду не одразу розгледіла, хто до неї нагодився. Наче постать в однострої. Дивно… Хто б це?
Навіть коли ступила на доріжку під аркою з виноградом – не впізнала військового, бо той обернувся спиною, чи то закриваючи хвіртку, чи вже намірився вийти на вулицю.
– Ви до кого? – гукнула.
– До вас, красуне, – обернувся до неї, обдаючи сяйливим поглядом світлих очей. – На яблучне вино. Як домовлялися.
Зарум’янене яблуко висковзнуло з Оленчиних долонь і покотилося чоловіку під ноги, взуті у запилюжені армійські берці.
м.Старокостянтинів, Хмельницької області
P.S. Новела Оксани Радушинської «Яблуньки» цьогорік зайняла 6-7 місце у VІ Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2024 року, жовтень)
1 жовтня
У бібліотеці Чижевського, у холі на першому поверсі відкрили фотовиставку птахів. Які мешкають у нашому місті. Автор – Вадим Колєчкін. Ясні красиві знімки 23 птахів. Я переглянув виставку, далі пішов у справах на третій поверх. Вертаючись через годину, запитав себе подумки: скількох птахів я запам’ятав? І записав їх на клаптику паперу: синиця, дятел, жайвір, повзик, зозуля, горобець, синьошийка, ластівка, дрізд. Потім іще раз пройшовся уздовж світлин і переписав решту: вівсянка, мухоловка, плиска, коноплянка, вивільга, кам’янка, сорокопуд терновий, чиж, зеленяк, просянка, волове очко, трав’янка, рибалочка і два різновиди кропив’янки. Помилково я записав горобця – його на виставці нема. Отже, запам’ятав 8, не запам’ятав 15: результат – 1/3. Є над чим працювати.
3 жовтня
(Електронний лист до Олександра Григор’єва, Познаньський університет, Польща) ставидла миколи григоріва Добрий день, Олександре Миколайовичу! Вашу електронну адресу дістав допіру від своїх університетських (випускник 1980) друзів. Позавчора говорив по телефону із Вашою сестрою Лесею. А ще кількома днями раніше (минулої суботи) я був на храмовому святі в Ставидлах і розказував ставидлянам про талановитого їхнього земляка, письменника Миколу Грѝгоріва, творами якого я захоплююсь із 80-90-их років, коли мене з ними познайомив мій земляк новеліст Микола Кравчук (упорядник щорічного видання антології «Оповідання», в якій двічі публікувались оповідання Вашого батька). А ще у 2003 році в журналі «Вежа» (ч.14) я опублікував 24 листи Миколи Григоріва до його педінститутського однокурсника Георгія Позняка, писані у 1982-1994 роках, з передмовою Г.Позняка.
На листопад домовились із Лесею Миколаївною зустрітись у Ставидлах. Староста села Владислав Володимирович казав мені, що в колишньому приміщенні сільради ставидляни мають намір відкрити краєзнавчий музей села. В ньому, думаю, солідне місце займе експозиція про письменника М.Григоріва. У рік сторічного ювілею, чи 20 січня наступного року – на 101-у річницю. Хочу, аби й Ви доклали зусиль до цього заходу й запропонували, які маєте, експонати. Ось, скажімо, у спогаді про Григора Тютюнника «Щедрість» М.Григорів пише: «…Подаровані ним “Кобзар”, книжки з автографами, акварель – дорогі реліквії». Акварель Віктора Шульги – художника й поета з Новомиргорода, про це я знаю з листування із Г.Позняком. Та інші батькові артефакти, які збереглися. Думаю, що син, науковець високого рангу, мав би написати просторий спогад про батька, який ми опублікуємо…
Одне слово, роботи в нас багато. Допомагатиме нам і патріотичний ресторатор із Кропивницького Дмитро Смельняк, який кілька років тому у Ставидлах заснував хутір-садибу «Чорні запорожці» – думаю, що Ви з ним знайомі й знаєте про його благодійність.
З повагою й сподіванням взаємності – Василь Бондар, м.Кропивницький.
4 жовтня
Світлана підготувала для друку на сайті «Кропивницький: час-time» за матеріалами преси розповідь про українського художника світової слави Сергія Васильківського до його 170-річчя. Він за кілька років до свого відходу побував у Єлисаветграді й продав тут, начебто, дві свої картини. Але мене заінтригував цей матеріал іншим: художник прожив 63 роки (1854-1917), навчався в академії Мистецтв із 1876-го, малював до смерті, умовно 40 літ, а скільки написав? – близько трьох тисяч картин. Ділимо й виходить: писав по 75 картин в рік, тобто кожного п’ятого дня – твір. Оце темп!
7 жовтня
Місцеву пресу я здебільшого критикую, бо вона за роки української незалежності не виросла, а опустилась. Пік її здобутків – це «Молодий комунар» на межі 80-90 років, це «Народне слово» під орудою Валерія М’ятовича і нинішня «Україна-Центр», певною мірою і «Вечірня газета» в перше півріччя свого існування. Решта видань – це псевдодіалог, це помийні канави і камуфляж під правду. Останні роки, воєнні, змусили мобілізовуватись не тільки цивільних чоловіків та найвідчайдушніших дівчат, а й газети та журналістів, які їх випускають. Маю на увазі не тільки журналістів, які натурально мобілізовані на фронт (Геннадій Рибченков, Віктор Голобородько, Олег Бондар, Ігор Крушеницький), а публікації в газетах чи на сайтах: показовими патріотами України стали російськомовні журналісти Анатолій Юрченко (нині мешкає у ФРН, останній його есей «Почему и как русские попадут в рай»), Олена Савранова (нині виїхала до США, прихильно обзивається до України, а яку ж свого часу чорносотенну газету в місті видавала – «Въдомости»!), Олена Нікітіна, Ольга Березіна, Юрій Ілючек – власне, усі творчі особистості «Украины-Центр» на чолі з її редактором Юхимом Мармером: у кожному числі майстерна колонка на першій полосі, а ще цікаві інтерв’ю час від часу… Зокрема в останньому випуску газети розмова з Йосифом Зісельсом, правозахисником із Чернівців. Я зауважив його ще в 1989 році як делегата Установчого з’їзду Народного руху України за перебудову. Він – послідовний український єврей, тоді таких у країні було небагато, небагато й зараз, бо більшість їх подалось у землю обітовану.
11 жовтня
Вернувся допіру із літмузею Карпенка-Карого, де Валентина Кондратенко-Процун презентувала свою 14-у за ліком поетичну книгу «Анестезія». Це вірші, які їй написались після операції на серці, яку їй зробили весною нинішнього року в нашій обласній кардіологічній лікарні. На 15-ий день після операції написався перший вірш. А вже є книга. Вона могутня жінка. І духом, і тілом. 21 вересня їй виповнилось 76, вона пережила вже двох чоловіків (Кондратенка й Процуна) і тепер не проти знайти третього. «Жінки, – звернулась вона до присутніх, – бережіть своїх чоловіків! Вони такі ніжні й незахищені, але як нам без них самотньо! Я із своїм так сварилась, так змагалась, що, бувало, казала йому: коли ти помреш, то жодна сльозина не викотиться з моїх очей… І як я гірко плакала за ним!» …Презентація тривала три години. В залі було 27 осіб: з них десять музейників-письменників, а 17 – учасники сцени, які приїхали з Дніпровщини (Кривий Ріг), черкащини (тріо молодиць «Натхнення») й кропивниччини (Помічна, Піщаний Брід, Злинка, Мала Виска). Три самодіяльні композитори виконували пісні на слова пані поетеси: Олександр Лазарєв, Петро Лойтра й Андрій Шульга… Цієї бригади вистачило б на філармонію, а вони співали фактично самі для себе. Ні, я на такий подвиг уже не здатний. Та й ніколи не був здатний. А для них це свято: спілкування, величання, жартування, фільмування. Невмирущий народ наш із такими людьми! «…За зраду від тебе навік відрікаюсь!» – так закінчується один з віршів своїй колишній найближчій подрузі. Ось і такий штрих до біографії. А те, що в два роки в неї померла мати, й Валю Кодацьку батько віддав у родину до друга Фоки, написавши розписку? Такі деталі неможливо придумати. Хазяйнував на заході криворіжець – автор 360 написаних пісень: його пісні мене розчарували – серед композиторів, мабуть, ще більше графоманів (звукоманів?), ніж серед письменників… «Щоб на дев’ять днів мені не плакали, а співали “Домівку”, чуєте?!» Отака презентація: фактично комедія з драмою впереміш.
12 жовтня
Валерія Новодворська, видатна постать в російській політичній опозиції (без неї там нині пліснява і гниль), повернула мене в юнацькі роки. Я переглянув одне з її знаменитих відео-висловлювань про намагання енкаведистів у роки Другої світової війни знайти порозуміння з воїнами Української повстанської армії. «Это было под Ровно» Дмітрія Мєдвєдєва (ні, не нинішнього мокшанського п’яндилиги, який погрожує усьому світові ядерною булавою, а був іще один: чекіст, червоний партизан і письменник – 1898-1954). Хто з мого покоління не захоплювався цією книгою! І я читав, навіть запам’ятав її назву. Але не те, на що звернула увагу Валерія Іллівна. Ну ж бо погортати і знайти підтвердження! По дорозі до публічної книгозбірні я думав, що навряд чи видадуть мені цю книгу, адже подібні в наших декомунізованих та розрусифікованих бібліотеках нещодавно списали. Та й керівниця закладу підтвердила: названу літературу можна знайти хіба в списку вилучених із обігу й здану в макулатуру. Про всяк випадок я попросив працівниць абонементу пошастати на полицях та в запасниках. І якою була моя радість, коли мені винесли аж три фоліанти Мєдвєдєва: один із вказаною вище назвою, а два – «Сильные духом», виданих у різні роки. Усі три примірники були пошарпані, місцями заляпані чаєм чи кавою – отже, читані. Не покидаючи книгозбірні, я переглянув «Это…», видане в 80-их роках, і ніде не наткнувся на те, що шукав. Ну, думаю, з часу першовидання (1948), могли доскіпливі цензори перепрочитати ці мемуари й викинути навіть згадку про конструктивні мирні переговори більшовицьких партизан з українськими. І тільки в «романі» (ніякий це не роман, а пропагандивні спогади російського окупанта!), в частині першій твору під назвою «В лесах под Ровно» я знайшов сторінки описаної зустрічі, про яку говорила Новодворська. Точніше, двох зустрічей у вересні й жовтні 1942 року. Читати їх перебіг з подачі московського чекіста – троюдити серце й розум. Сам він, полковник Мєдвєдєв, не брав участі в ініційованих українськими повстанцями зустрічах, персонально з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем («А ести это ловушка?»), пославши свого помічника з розвідки Лукіна, проте описує їх як очевидець: «Речь атамана была малопонятной, варварской смесью украинских слов с немецкими. Это был язык, которым, как мы после убедились, широко пользовались украинские националисты, вскормленные в берлинских пивных, в кабаках Оттавы и Чикаго, люди без паспорта, без родины…» – і т.п. словесна діарея московської ненависті. А з яким зухвальством, буцімто, розпочав першу зустріч Лукін: «Мы пришли говорить с вами как с изменником Родины»! Розмова велась на хуторі, який був, як пише мемуарист, «оцеплен тройным кольцом вооружённых бандитов». От які відважні і жертовні червоні партизани!.. Ніяких практичних результатів ці зустрічі не принесли. Зате як одурманююче тяжко описане й видане масовими тиражами це більшовицьке блягузкання впливало кілька десятиріч на наші голови, на наше розуміння рідної історії! У передмові до книги «Сильные духом» (Москва, «Молодая гвардия», 1979, 480 с.) зазначається, що лише в СРСР ця книга видавалась понад 50 (!) разів загальним накладом близько 5 мільйонів примірників: в середньому понад 150 тисяч щороку. Щороку! І надалі у 80-их. І нині в Росії. Популярний письменник Дмітрій Мєдвєдєв, уродженець Брянська (Росія). Понад двадцять років працював він в Україні, стільки ж чи й більше одна з вулиць у нашому місті носила його ім’я (узвіз поміж стадіоном і заводом сільгоспмашин), бо він у 1934-1935 роках керував Зінов’ївським міськвідділом ДПУ/НКВС. Скільки душ він загубив лишень у місті над Інгулом? У книзі публікується знімок від травня 1933 року: Д.Мєдвєдєв із понад пів сотнею дітей Новограда-Волинського (нинішній Звягель) – день організації дитячої комуни. Боляче дивитись в очі цих обдертих і зажурених хлопчиків і дівчаток: їхніх батьків недавно заморили голодом червонопогонники, щоб тепер браво й переможно фотографуватися з сиротами, майбутніми гомосовєтікусами.
Тяжко гортати книги своєї юності, якими ти захоплювався… Аберація пам’яті.
Через два місяці сповниться 70 років від дня смерті керівника загону «Победители». Згадаємо? Для того, щоб застрахуватись на майбуття.
P.S. Зустрічі упівців з більшовицькими диверсантами восени 1942 року (привітання героїчної УПА підполковником Лукіним, запевнення в постачанні зброєю, частування учасників переговорів) яскраво описав і Тарас Бульба-Боровець у своїх мемуарах «Армія без держави» (Київ, журнал «Дніпро», 1996, 272 с.) – перевидання 1981 року (Вінніпег, Канада, товариство «Волинь»). Одна подія – два протилежні погляди.
Р.P.S. У «Сильных духом» прочитав сім розділів (під сотню сторінок) і кинув: верне від більшовицької пропаганди. Але натрапив на такий факт: один із німецьких полонених розповідав Паулю Зіберту (радянському розвіднику Ніколаю Кузнєцову, фактично провокатору, бо він на місці проведеної операції залишав підроблені оунівські документи, які давали привід німецьким фашистам спалювати цілі українські села), що усіх «русских» (радянських?) полонених, які копали рів для броньованого кабелю зв’язку з Берліна до ставки Гітлера Wehrwolf, розстріляли. Їх було 12 тисяч. Це документальний факт, чи авторська вигадка?
13 жовтня
▪ За посиланням у Google «Презентація випускників ІЖ (виготовлено у 2024 році)» надибав «віртуальний музей Інституту журналістики», де подані фото з короткими довідками, понад вісім десятків випускників рідного навчального закладу за 70 років його існування. Тут Вячеслав Чорновіл і Борис Олійник, Василь Симоненко і Юрій Барабаш, Степан Колесник та Микола Сом, Іван Білик і Михайло Слабошпицький… Та чи не найбільше з нашого курсу: Сашко Михайлюта, Сашко Вертіль, Мишко Дорошенко, Сашко Бутко і я. Велика честь потрапити до цього вибраного кола. Здається, я не знав вищої похвали, як ця. Рідний університет, золоті роки.
▪ Занесло мене на фейсбучну сторінку Анатолія Безтаки, де він пишається своєю дружбою з чорнобильцем С.К. А я пригадав, як Сергій пропонував мені за дві тисячі доларів зробити у Дніпропетровську посвідчення інваліда-чорнобильця. «Як же я після цього жити буду, ти подумав? – запитав я його. – Мене ж совість замучить». Це ж таку структуру викрили днями у Хмельницькому – центр медико-соціальної експертизи (МСЕК) – з мільйонами (!) доларів у квартирі, багатющим майном у країні та за кордоном, з чітко організованою системою, яка збагачувалась на шкоду державі, визнаючи здорових людей каліками з чималими соціальними пільгами – це тривало десятиліттями. Здорові прокурори ставали інвалідами, а каліки з війни добиваються права на інвалідність роками… Скільком інвалідські посвідчення зробив С.К.? А як він тероризував мене в останні роки свого життя?! Брехливими заявами у поліцію, СБУ та в інші державні органи. Тільки тому, що я не хотів підносити зразки його недолугої творчості. Напишу колись про нього спогад. А Безтака… Він такий же примітивний писака, як і його покійний друг: пробіг очима кілька його фейсбучних дописів – рівень зарозумілого школяра-самоука. Оце і є відгадка їхньої дружби.
14 жовтня
Дочка Миколи Григоріва, випускниця факультету журналістики КДУ Леся надіслала електронною поштою лютневе число «ЛітУкраїни» з публікацією батькового оповідання «Щепа» та спогаду Михайла Слабошпицького про Григоріва. Знайшов спогад в одному з «Дзеркал» Михайла, читаний мною років п’ять тому, і з подивом зауважив, що Слабошпицький до найближчих, найдушевніших друзів Григора Тютюнника відносить Петра Засенка, Анатолія Шевченка, Миколу Кравчука й Миколу Григоріва. Із подивом не через те, що «ЛУ» з якихось міркувань, за браком місця швидше всього, ці абзаци вилучила, а тому, що в наших спілкуваннях я не чув від Слабошпицького жодної конкретики про Кравчука, хоч мені було дуже цікаво знати його реакцію на творчість мого навчителя. А виходить, він знав і цінував рівень прози М.І. Більше того: ставив його поруч із Григором. Не Гуцала, не Дрозда чи Іваничука і Чендея, а – Кравчука. Так і є.
21 жовтня
▪ Стежу в YouTube, чи не міняється позиція Дмитра Гордона щодо закінчення війни в цьому році. Ось днями він провів два солідних інтерв’ю із Арсеном Яценюком і Гарієм Каспаровим, які категорично запевняють, що неможливо, аби це сталось. Просто нема передумов, логіки й найменших натяків з боку агресора – навпаки, усе свідчить про посилення ескалації. А він стоїть на своєму: я, мовляв, передбачив багато подій, у які ніхто не вірив, тому станеться так, як кажу. Сам я хочу, аби його прогнози збулись, але не вірю. На відміну від дружини, яка підтримує Гордона. Вона теж трохи корчить із себе відьму.
▪ Побачив у титрах на телеекрані прізвище одного керівника, Олексія Алєксєєнка, й подумав: чи прийде коли пора на дерусифікацію не тільки назв міст і сіл, вулиць і установ, а й прізвищ? Одиниці з сущих одважились це зробити, не чекаючи державного закону: от той же ставидлянський учитель і письменник Микола Григорів (‘єв).
▪ Натрапив у прозі Миколи Григоріва на рідкісне слово: стéпнѝй. У словнику воно зафіксовано з двома наголосами: на першому складі – здібний, на другому – степовий. Цим словом можна було б назвати нарис-спогад про Віктора Погрібного «Степний чоловік».
27 жовтня
Виставка полотен Анатолія Шаповалова до 75-річчя і збір коштів на лікування внука художника Єгора, 22-річного студента національного університету імені Тараса Шевченка, воїна, який у березні 2022 року пішов добровольцем на фронт, зазнав тяжких поранень і перебуває в комі з червня того року. Вражаючі удари долі, надзвичайний талант митця, молодшого брата знаменитого кольориста в нашім краї Сергія Шаповалова. Я вперше в такому обсязі побачив його виставку, яка мене вразила, тому не міг стриматись, аби не шепнути подружжю Демиденків: «Окрім вас є ще в нашому місті художник». Справжнім художникам треба лестити, але в даному випадку я казав чисту правду, бо в останні десятиріччя (ба – майже століття!) малярове швидше штукарством бавляться, а не служать мистецтву… І ще приємний факт: ведучий імпрези, власник цієї галереї, заговорив по-українськи. Здається, впала остання в нас твердиня «рускава міра».
м.Кропивницький