Середмістя №10

Григорій КЛОЧЕК

МІЙ СПОГАД ПРО ВАСИЛЯ СТУСА

Чекав з нетерпінням показу в нашому місті фільму про Стуса. Одна з причин – мене особливо цікавив епізод протестної акції в кінотеатрі «Україна» під час прем’єрного показу фільму «Тіні забутих предків». Справа в тому, що я був на тій прем’єрі. Не збираюся зіставляти реальну подію, свідком якої мені довелося бути, з її кіноверсією. Розбіжностей багато. Але не буду на них акцентувати. Краще розповім, що бачив насправді. 

Як я там опинився на цій прем'єрі? – запитаєте. Про це спробую розповісти коротко – в телеграфному стилі. 

У 1965 році після закінчення Одеського університету мене направили на роботу в містечко Вилкове. Проте у мене була рекомендація в аспірантуру Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Мав ще рекомендаційного листа, у якому два професори (Григорій В’язовський та Василь Фащенко) зверталися до Степана Крижанівського (відомий у той час вчений-літературознавець, який працював в Інституті) з проханням посприяти мені…

Степан Андрійович прочитав листа і чесно сказав, що у мене шансів немає. Не через те, що претендентів було багато (десь біля десятка), а тому, що одне-єдине місце вже фактично зайняте – воно виділене для доньки секретаря Донецького обкому партії. Але, запевнив Крижанівський, вважаючи на рекомендації шанованих професорів, а також на єдину серед інших вступників оцінку «відмінно», яку я отримав за вступний реферат, та ще й за умови, що складу всі екзамени на «відмінно», то для мене, як виняток, запросять у Президії академії додаткове місце. 

Вирішив складати екзамени. Мені виділили одну з кімнат для підготовки до іспиту. У цій же кімнаті мав свій робочий стіл аспірант Василь Стус. Його знав з Одеси – одного разу мене з Яворівським запросив до себе додому Валентин Мороз (відомий поет) – мовляв, приходьте, будуть гості з Києва: посидимо. Гостей було двоє – Василь Стус та Лесь Танюк. Там і познайомилися.

Поцікавився у Стуса темою його дисертації. «Емоційність поезії». Керівник – Микола Шамота. Часто виходили вдвох у коридор – на перекур. Одного разу Василь сказав: приходь 4 вересня в кінотеатр «Україна» на прем’єру фільму «Тіні забутих предків». Про фільм тоді багато говорили – цьому сприяла стаття Івана Драча в «Літературній Україні». Кинувся в касу кінотеатру: квитків уже не було. Звернувся до директора кінотеатру. Він добре запам’ятався своєю огрядністю. Розпорядився виділити для мене квиток – стояче місце. 

Перед початком сеансу у фойє побачив Стуса. Але до нього не підходив. Помітив, що він уважно розглядає присутніх, немов би когось шукає. Іноді, побачивши когось у фойє, непомітно кивав головою: мовляв, бачу тебе. Пригадуючи ці моменти, переконаний, що акція, яка мала відбутися, була організована групою майбутніх дисидентів, серед яких одним із головних був Стус.

Весь сеанс простояв біля лівої стіни, обпершись плечем на неї. Перед завершенням демонстрації фільму переді мною прилаштувався невисокий чоловік кавказької зовнішності. Було видно, що він дуже нервував. Після завершення фільму той чоловік з групою артистів вийшов на сцену і я зрозумів, що то був режисер Сергій Параджанов. 

Сергій Параджанов почав презентувати фільм. Говорив з відчутним кавказьким акцентом. Запам’яталося: «Мнє било інтєрєсно снімать етот фільм. Я понімаю гуцулов, іх обичаі, потому што сам горєц…». 

Потім на сцену вийшов молодий симпатичний чоловік в окулярах (це був, як я зрозумів пізніше, Іван Дзюба), він вручив одній із артисток (мені весь час думалося, що то була виконавиця ролі Марічки Лариса Кадочникова – але можу помилятися) букет квітів, потім підійшов до мікрофону і проголосив приблизно таке: «В Україні без пред’явлення обвинувачень почалися арешти творчої молоді. Це нагадує 1937 рік…» Він же звернувся до залу з пропозицією: в знак протесту прошу встати.

Зразу ж включився різкий та голосний звук – вочевидь хтось був насторожі. І ось це швидке включення сирени переконує, що задум організаторів протесту був відомий кагебістам.

Вибіг уже знайомий мені той огрядний директор кінотеатру і почав грубо, штовхаючи у спину, зіштовхувати Івана Дзюбу зі сцени. В залі запанувала розгубленість, люди переглядалися між собою, немов би запитували: що це робиться? Як нам бути: вставати? Дехто вставав. Запам’ятався Стус: він стояв посеред залу на проході, я запам'ятав його профіль з дещо висунутою вперед нижньою щелепою, він щось голосно, трибунно промовляв, розмахуючи піднятим над головою кулаком. Через включену сирену його не було чути. 

На другий день я складав екзамен. На кріслах розсілися відомі мені за прізвищами та працями учені-екзаменатори. Коли відповідав на останнє питання («Новини українського літературознавства»), то високо, навіть захоплено поціновував монографію Михайлини Коцюбинської «Література як мистецтво слова». І в цей момент побачив, як занепокоєно засовалися у своїх кріслах екзаменатори. Відчув: моя оцінка їм не подобається. Я ж не знав, що Михайлина Коцюбинська разом зі Стусом засвітилася на вчорашньому протесті, і в Інституті прекрасно розуміли, що їм цього не пробачать. І Василь Стус, і Михайлина Коцюбинська невдовзі були змушені покинути інститут. (Пізніше, вже в 90-х роках, я познайомився з Михайлиною Коцюбинською, у нас були приязні стосунки; пам’ятаю, я їй жартома сказав, що через неї мене не прийняли в аспірантуру…)

А я, отримавши «добре», а не «відмінно», забрав документи і поїхав у Вилкове, викладати в місцевій школі українську мову і літературу. Чесно кажучи, пізніше я ніколи не шкодував за тим, що не став аспірантом. Бо, якби вступив, то моїм науковим керівником мав би бути Микола Шамота. І ще не відомо, чим би закінчилося те його керівництво... 

Більше в аспірантуру не вступав.

м.Кропивницький

Володимир ВАКУЛИЧ

хххх

Поле – без краю і меж,
Дощик рясний у долині,
Степу весняного беж
Пада на гнізда буслині.
Стрілочка кожна трави,
Кожен листочок – умиті.
Степу сорочка легка.
Зелен-хліба в оксамиті.
Цвів, зеленів
Ранній степ,
Оком його не обняти.
Міниться часу вертеп –
Він молодий і квітчатий.

хххх

Не виглядай вчорашній день.
Уже сьогодні – до роботи.
Твоя весна і твій огень,
Сади і сій – збереш чесноти.
Не оглядайся, не проси,
Не зупиняйся поки в силі.
А завинив – пробач, прости.
І дякуй дневі, був він милий.
Відкрий небес осінню синь,
Дай волю мрії і розвою.
За справу вже береться син.
Онука-квіточка з росою.
Туди, де Бобринець, Чечора,
Злодійська Балка і Клинці.
 Край міста.
 Пишні  осокори.
В туманах теплих навманці.
Мені якихось років  двадцять.
Ти – ще молодша.
Степу пах.
Зірки у небі,
Мов рояться.
І  вже не рій –
Чумацький шлях.
Десь ми  між зорями
Мрійливі.
Ти – найбажаніша  з усіх.
І кличуть далі осяйливі,
Гріховних не минувши втіх.

хххх

У Лолині
Небо і гори намолені
Ольги й Івана молитвою,
Жмутком печалі вкритою.
Йду по стежках-долинах.
В літо Іванове лину,
Усміхом Ольги розмаєне,
Громом липневим розкраяне.
Стежка-доріжка у вересі,
Трави мовчать, тільки в шелесті –
Слово Івана і Ольги,
Вищі за гори і хмари.
Тільки ж невінчана пара…

хххх

Що розкаже Василько Меланці,
Коли сніг,
Коли ніч,
Вітру танці.
Коли сніг аж збиває із ніг.
У заметах Меланчин поріг.
І не знають сніги і замети,
Що вони додають тільки лету.
Василькові,  Меланці і тим,
Хто кохає,
Хто є молодим.

хххх

На чужину везуть
Волинський ліс...
В гареми шейхів,
Замки олігархів.
Старому дубу
Боляче до сліз –
Він жив для Насті,
Для малого Йванка.
Він пам’ятає Лесі
Тихий хід –
Вона, бува, до сутінків стояла
І слухала весни
Ще юний хід,
На бруньці теплій
Слово замовляла.
Я до кори
Холодної тулюсь –
І дерево здалось мені труною.
Везуть дуби,
Які ще знала Русь,
 Немов рабів,
Дорогою сліпою.

НАД СЕНОЮ. ВОЛЬТЕР

Мудрує місяць над вікном,
В яке колись Вольтер дивився.
Хто там тепер?
 Мовчить ріка.
Мовчать платани.
Милі лиця
Я парижанок бачу знов,
Студента юного Сорбони.
Дочуюсь їхніх перемов,
Дослухаюсь ранкових дзвонів.
Вольтаріанці днів нових
Шукають істину в смартфоні.
А книгоман –
Він ще із тих –
Старе йому не перепона.
Над берегами молоді
Встають деревця
Заповзято.
Вікно. Задума у воді.
І думка ранку розпочата.

хххх

На жаль, я тільки фігурант,
Статист, позер –
Усе без мене –
Цей плин ріки
І пізній Кант.
І громовиць тугі стремена.
Мій сад
Все ж дав плоди чеснот.
Та тільки це тепер не в моді.
На партитурах зрілих нот
Стають нові мені в нагоді.
Давно мій човен  без весла.
Цвіль часу на старій підкові.
Все ж есемески посилав –
Тій, хто була у давній змові.

ЖНИВА В СТЕПУ

Тракторна бригада.
Борщ і хліб,
І цибуля, різана надвоє.
Їдуть хлопці з поля на обід,
Вмилися   студеною водою.
Кулаки, як гирі.
На лиці –
Сонячна  обвітрена засмага.
До борщу ще будуть і млинці.
І компот з вишень втамує спрагу.
В баби Олі
Ще меню часів –
Половецьких,
Може, і давніших.
Хлопці – в степ,
У сяєво хлібів –
Від яких усім стає світліше.

хххх

Цей автобус не зупиниться ніколи…
Білозим’я. Дівчина з Пульмо.
Сосняку й берізок видноколи.
А дороги, як же замело!
Це було комусь не до вподоби,
А для мене – вищі б ці сніги.
Вигадки мої, перестороги
Додавали тільки нам снаги.
Час мине. Зимовий наш автобус
Досі у снігах моїх уяв.
Літ птахів і їх суєтний голос
Про весни початок нагадав.

хххх
 
Це середина осені – не більше
Високе небо,
Димка на краю.
І нерозгадана самотність,
Слово Ніцше.
І змиті береги
Мого жалю.
І так багато
Треба ще почути,
Своє сказати –
Чи й почує хтось?
І слала погляд
Та  духмяна рута,
І я до квітки
Поглядом горнусь.

Ай – ті часи –
Для душ не порятунок,
Як не рятунок
Папа й Ватікан.
Камо грядєші?
Знов гіркезний  трунок
Розточить болі
Презабутих ран.

Вольтери
Знов  складають ЗЕНЕО.
Випробування
Будуть неминучі.
І тільки б душ
Не замулити дно –
Так часто світ
На край ступає кручі.

хххх

 Ти мені пучок трави дала,
Як, мені здалося, для годиться.
Стріча ця короткою була
У підніжжі гір, на пасовиську.

В люту зиму трави із Карпат,
Я вдихав і пив чаї пахучі.
Не  гадав, не думав я стократ,
Що бувають миті надживучі.

Не спитав ім’я, ані доріг.
Де ж ти в ці січневі заметілі?
Свій тобі послав я оберіг.
І чекаю вісток запізнілих.
                              м.Київ

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

«РОЗГУБЛЕНІ ІЗ СЕРЦЯ САМОЦВІТИ»

Нещодавно за сприяння видавця Віктора Лисенка вийшла друком нова книга членкині НСПУ Оксани Шпирко «Mezzo forte».

Поезія – це поклик, це стезя, це доля. Почасти – не солодка. Бо все щільніше «життя тиражує чорні квадрати». Але пробиватися крізь них, вчасно побачивши блакить неба, і підноситися до горніх – наснага справжніх поетів. Такою є Оксана Шпирко.

Її нова книжка «Mezzo forte» – спроба «не дуже голосно» (саме так перекладається цей термін) розповісти про свої думки, почуття, мрії. Насправді ж, голос її набирає повної сили. Особливо в першому розділі книги, де «крається світ і здригаються груди від небезпеки», де «болить Україна», де драматично бринять струни шевченкової кобзи.

Її патріотизм співмирний з її материнською любов’ю. Саме ці почуття пронизують усі вірші першого розділу. В цих віршах – її материзна. В цих віршах – і молитва, і стогін, і набат. В них – ідеї та заклики, з якими народ України вийшов на Майдан. Авторка цих рядків теж була там. Ці рядки написані із серця. Тому Оксана Шпирко по праву позиціонує себе як «часточка могутніх корифеїв».

Справжній поет не лише батожить і викриває, він завжди залишає по собі зерна життєствердних начал. Подивіться, як просто й відчутно-образно розкриває цю думку поетеса:

А нам іти і далі попід руки,

І слід лишати – зодчий і живий,

Бо душу сподвига, як ази й буки,

Одна молитва – вітер степовий…

Лишати слід «зодчий і живий» – сенс нашого життя. Нагадувати про нього ніколи не буде зайвим. І Оксана Шпирко робить це, обережно поєднуючи християнство і язичництво, яке ще не вивітрилося з наших степовиків.

Однак вона уміє бути й іншою – грайливою, веселою, інтригуюче-спокусливою. Бо вона –жінка:

Ось заплющу очі,

А коли розплющу –

Будуть вже мені червоні черевички!

Бо я – Оксана!

Одними з найкращих ліричних поезій другого розділу книги є «Чолом до шкла» та «Не шукай мене більше у снах». Тут ви знайдете і такі перлини еротики, як «Я тебе до жінок не ревную», «Ти дивний, як осіннє небо», «Дивися, як я пломенію», «Ти забудеш, як тебе й звати», «Без-іменний, як палець».

Як жінка поетеса бажає, шукає, іноді навіть вимагає справжньої любові, пристрасного кохання. «Такий знервований екстаз, така жага посеред раю» часом виносять її «психо» саме на рівень язичницького (чи то скіфського, чи то трипільського?) світосприйняття.

Хоча вона, певно, це розуміє і згодом звертається більше до себе, ніж до читача: «Коли берешься за святе, здолай гріхи в душі і в тілі». До речі, за віршем «Mezzo forte» та й у деяких інших проглядається, ні, навіть виразно вгадується постать одного з гордовитих кіровоградських поетів. А на тлі усієї збірки простежується вплив його лексики та його улюбленої символіки. Гадаю, до цього авторці слід було б поставитися більш уважно та навіть прискіпливо. Так само можна було відмовитися від невмотивованого використання таких запозичених іншомовних слів як «гарсон», «дервіш», «сонм» та інших. Адже такий, скажімо, рядок як «я бажаю твого аллюру» може викликати хвилю пародій.

Іноді дійсно «коли хаос і час шукають перетину колій», треба взяти «перерву на тишу»… А потім повернутися до власного камертону. До тих «самоцвітів», які пасують вашій поетичній натурі, які підкреслюють саме ваші художні властивості. Ось, як у цих рядках:

Не шукай мене більше ніде –

Ні в словах, ні в зеленому листі.

Розгубилось китайське намисто,

І ніхто його вже не знайде...

м.Кропивницький

 

Елеонора БЕЛЬСЬКА

ДУРЕПА

образок

Зустрілись випадково. Вона квапилась у справах, а він без діла сидів при початку довгих і красивих сходів, що вели вниз до самого моря. Його густого розтріпаного чупера то ворушив, то пригладжував прохолодний бриз, в його круглих карих очах золотистими зірочками відображалось сонце.

«Нетутешній», – ковзнула по ньому заклично-недоступним поглядом і, заманливо крутнувши стегнами, сповільнила крок.

Він замружився, мовби від сонця, ліниво глянув на боки і, повільно звівшись, слухняно поплентався за нею, якимсь тваринним чуттям усвідомлюючи, що неодмінно мусить слідувати за цією рудою, фігуристою вродливкою…

Звідтоді вони не розлучались.

Всі питання життєзабезпечення і культурного дозвілля лягли на неї. Будучи першою леді в певних колах, вона одразу дала зрозуміти, що він – її бойфренд – особа, недоступна для інших. Він не перечив, не впирався, його влаштовувала місія лінивого й поважного щасливця зрілої й просунутої подруги. Вона… Вона не утруднювала себе роздумами – навіщо їй здався цей молодий, нахабнуватий брюнет, фактично безтолковий гевал з білосніжним вищиром, хоча й не без домішки «благородної крові». Чимало побачивши й пізнавши випробувань на своєму віку, вона розслаблено насолоджувалась його безглуздою присутністю, безпорядком, який він вносив у її напружене, але усталене життя, наповнене боротьбою за місце під сонцем, а часом – і за виживання. Не задумуючись ні над чим, вона любила дихати глибоко, ніби пити його запах, слухати його голос, густий і гучний, що до часу дрімав у могутніх грудях, і якоїсь миті сильно й рокітливо зринав назовні; любила спати, згорнувшись калачиком, майже вся помістившись на його просторому плечі…

Список задоволень можна було б продовжувати, однак не впевнена ні в чому й живучи одним днем, вона ніколи досі не відчувала себе такою потрібною й захищеною. Для неї це було не те що важливо, для неї це було практично  «ВСЕ».

Щастя… Хто відає, як зазнає його кожен, хто живе на Землі? Кожен по-своєму і в різний період життя по-різному. Варто лиш задуматись і в голову попросяться тисячі прикладів, коли одні й ті ж обставини в різних часових проміжках викличуть у вас діаметрально протилежні емоції. Ну, а жіноче щастя… Це до певної міри аксіома: «аби лиш МИЛИЙ поруч»! Як би банально це не звучало. А більше й нічого,  НІ-ЧО-ГО не треба.

Поряд із цим добрягою-гевалом вона була достатньо щаслива.  Якщо таке взагалі можливе. Але…

З вечірки в ресторані «Шенген» вони повернулись по півночі. Це була справжня учта, ресторан гудів третій день – відзначали народження спадкоємця ватага місцевих мафіозі. З барського плеча летіли делікатеси – лиш устигай ловити.

По дорозі додому він був незвично задуманим і понуро мовчав. Вона пробувала його розкутурхати, та переконавшись у безрезультатності всіх своїх сумнівних хитрувань, лишила у спокої. «Мабуть, переїв».

Спала тривожно. Снилось, що хтось із глухим стогоном кинув їй на спину тяжку, розжарену ковдру. Прокинулась від спраги й страху. Світало.

Він лежав поряд, здригаючись і постогнуючи в маренні. Гарячий, як та ковдра! Запах… Вона оглянулась довкруг. Все зрозуміла з мальовничої картини, яка оточувала  їхнє ложе.

«Отрута від пацюків!» – промайнуло в мізках.

– Вставай, вставай, милий! Треба поспішати! – Він в’яло, без емоцій звів на неї погаслий погляд. – Скоріш,  нам терміново треба до Петровича! Лиш він, тільки він зможе тебе врятувати! Зводься ж ти, бегемоте! Я не можу тебе посунути з місця! – уже без церемоній грубо термосувала й примовляла вона.

Пересилюючи слабкість, він поволі звівся, здригаючись усім тілом.

Нарешті добрались до будинку Петровича. Півтора метра до хвіртки. Раніше б у два  стрибки… Вимірявши відстань поглядом, він відчув, що нізащо не зможе його подолати. Крутилась голова. Млоїло. Виблював. Однією слиною. Винувато глянув у її неспокійні очі.

«Прости. Це кінець».

Глухо звалився на сірий, вологий асфальт дороги.

Вона не чула гулу мотора «Lend cruiser», який мчав прямо на них, а коли озирнулась, авто було вже поруч. Несамовито гавкаючи, кинулася на нього, заступаючи собою  великого кучматого пса, схожого на  ньюфаундленда.

Завищали гальма, машина різко зупинилась. З неї вискочив молодик.

– Дурепа! Дурепа! – закричав він гнівно й замахнувся на руду дворнягу, яка нестямно гавкала й металась у нього під ногами. Вона відбігла на кілька кроків і з тривожним дзяволінням закрутилась довкруг свого кучматого «скарбу», потім, не перестаючи гавкати, знову вернулась до молодика, даючи зрозуміти суть проблеми.

  Нервово сплюнувши і згадавши її матір, молодик підійшов до великого пса, який темною грудомахою лежав на дорозі.

– Е, друже, то ти ще дихаєш... Ну, нічого-нічого. – Він погладив пса по голові. – Вважай, тобі пощастило, ти звалився під  двері до самого  Айболита!

Чоловік дістав із кишені мобільник і набрал номер.

– Петровичу, вибач, дорогий, що розбудив. Доброго ранку! Тут до тебе пацієнт.

– Каро захворів?

– Ні. Виходь, побачиш.

– Уже йду.

Вона зрозуміла, що добилась свого. Вдячно вискнувши й виляючи хвостом, знову закрутилась, окреслюючи невидиму охоронну зону, непідвладну смерті довкруг пса, який ледве виявляв ознаки життя.

– Дурепа...  – молодик присів навпочіпки й глянув у розумні, каштанові, наче підведені чорним олівцем, очі маленької рудої дворняги. – А ти, як виявилось, зовсім не дурепа… – пригнічено зітхнув і приязно помотлошив її за загривок.

Зловчившись, вона лизнула йому руку.

м.Кропивницький. Переклад В.Бондаря

 

Василь БОНДАР

МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ

(читацький щоденник 2020 року, вересень)

11 вересня

У липні син завіз мене із дружиною у Стеблів. Уперше в житті я побував у цьому селі, побачив неймовірну красу його з мало не казковою річкою Россю в крутих скелястих берегах, вислухав двогодинну розповідь закоханої в письменника працівниці музею і ще тоді, слухаючи розповідь про прототип бурлачки з однойменної повісті, подумав: а я ж не читав цього твору; повернусь після мандрів додому й візьму кілька томиків у науковій бібліотеці, бо в домашній моїй книгозбірні маю хіба ті книги, які за радянського часу були під забороною: романи про Івана Виговського і Єремію Вишневецького, «Хмари» та деякі світоглядні праці. Формуючи власну бібліотеку, я фактично не купував книги письменників, творчість яких вивчав у школі, середній і вищій. До таких письменників належав й Іван Нечуй-Левицький. А що ж я з його багатого ужинку опанував? «Миколу Джерю» та «Кайдашеву сім’ю». І якщо останню бачив і на кону не одного театру та в чудовому кіноремейку цього року, то від першої повісті в пам’яті лишилось небагато: ті дві кольорові ілюстрації з книжки в жовтій оправі серії «Шкільна бібліотека» – Микола серед пшеничного лану замахується серпом на осавулу, що періщить його з коня нагайкою; старий сивий доходжалий (з активного словника Нечуя) дід стоїть перед невисоким хрестом, схожим на літеру А, на цвинтарі – Микола, вернувшись із тривалих, понад двадцять літ, бурлакувань Бесарабією, не застав живою свою кохану Нимидору. Врешті, й говорилось у школі виключно про це: панська сваволя, селянський протест, втрачені роки життя.

І от тепер, через пів століття я перечитав «Миколу Джерю» (тільки тепер довідався, що цю штуку Нечуй писав двічі: в листі до М.Грушевського в кінці 1900-го року скаржився, що рукопис повісті «Наймит Яріш Джеря» «десь в Кракові вкрадено в Куліша на вокзалі»: навіть в університеті професори й словом не обмовлялись про цей цікавий факт, інакше ж їм слід би було пояснювати студентам, хто такі Грушевський і Куліш – а цього українська радянська педагогіка не могла допустити апріорі).

Яка ж це розкіш читати Нечуя-Левицького! Незважаючи на поодинокі русизми (виски, мрамор, жабра, вугол, сахар, завидувати, карандаш, етаж, кукла…) та деякі покручі (одже, будлі-де і т.п.), на «масло масляне» («засів на засідки», «голосила голосно», «мова мовиться, як кажуть, – промовив Х.», «товпивсь натовп»), на багаторазові повтори одного іменника чи дієслова («дівчата» – шість разів у п’яти рядках, «іти» в одному абзаці – зійшло сонце, батько… пішов, мати пішла, Микола… пішов, йшла купа дівчат, вийшов Микола), на надміру насичені описи (читаючи мало не сторінку детального зображення білого павутиння бабиного літа, мимоволі, задля порівняння, згадалась фраза з «Виру» Григорія Тютюнника «Несло тонку, як слина з бичачої губи, павутину»)... Незважаючи навіть на дуже схожі сцени в різних творах, а відповідно й тематику їх: і в «Микола Джері», і в «Бурлачці» письменник малює нестерпне життя молодих українців, які не можуть витерпіти сваволі місцевого панства і тікають на далекі села й краї в пошуках справедливості й заробітку, та, не знайшовши омріяного щастя, вертають додому, в рідне село. Поневіряння тяжкі й безрезультатні, порятунок таки в рідній стороні (ох як же напрошуються аналогії із сучасними українськими заробітчанами по світах!). До речі, ці два твори писались мало не водночас, якщо глянути на дати їх завершення: 1 січня і 15 лютого одного й того самого року 1976-го. Було тоді письменникові 37 років.

Мені ж найбільш цікавою видалась повість «Причепа», написана мало не на десяток літ раніше від «Бурлачки» і «Джері»: десятитомне видання творів Нечуя (1965) не подає дати написання, а лиш дату перших публікацій – у львівському журналі 1869-го і окремою книгою 1872 та в польському перекладі (з багатьма купюрами) у 1878. А в Наддніпрянській Україні чекала публікації через цензурні утиски більше тридцяти літ. Чого ж так боялась Російська імперія в цьому романі (таки романі, а не повісті – і за обсягом у понад дві з половиною сотні сторінок тексту, і за проблематикою та глибиною зображуваного)? А Нечуй-Левицький, як ніхто в тодішній літературі,  показав переродження, виродження українця в колонізованому поляками і москалями, гнобленому жидами суспільстві: поміж народом і правлячим кланом (до нього пнулись і хохли-пристосуванці) пролягла «велика безодня» – «І потрібно великої-великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину, почату поляками, скінчену москалями, щоб зв’язати те, що порвала наша недбайливість, та стидка українська байдужість, та ледача недобачливість» – роздумує один із тих ренегатів, що переписався з Лемішки на Лемішковського. Та як же могла російська державна репресивна машина дати дозвіл на друк таким сентенціям?

Іще кілька точних характеристик із цього твору: про нашу ліричність – «Вдача українця – це музичний струмент. Зачепи одну струну, обізветься друга й третя. Заграй на йому, торкни його, і він дзвенітиме і густиме довго-довго, доки замруть-затихнуть у йому гармонічні мелодії…»; про наших жінок – «Українська женщина, навіть сільська, має свою природжену вподобу, природжене розуміння делікатного обходіння з людьми і ніколи не поведе себе тривіально між панами»… Як влучно, правда ж? А що вже про москалів та про ляхів із жидами… Але – потрудись, читачу, знайти у бібліотеці перший том з десяти.

У першій половині минулого століття, за радянської українізації, скільки негацій висловлено на творчість Нечуя-Левицького! Та у нього ж училась уся наша післяжовтнева література. І це видно неозброєним оком: варто лиш прочитати опис гопака в урочищі серед гаю у «Причепі» – чи не звідси взяв урок автор «Подвійного кола» Юрій Яновський? А проте й досі не змовкають голоси: Нечуй – це нафталін… А ви прочитайте цей роман. Досі хоча б чули його назву? І чому не чули? Ото ж бо.

 

21 вересня

Газета «Народне слово» (10.09.2020) опублікувала інтерв’ю з головою обласного літературного об’єднання «Степ» Ольгою Полевіною, приводом до якого начебто стало видання чергового номера альманаху. Якби я не знав авторку, то подумав би, що справді громадськість в особі «НС» так дуже зацікавилась цим виданням. Але ж їй було в кого вчитись: попередній керівник «Степу» все життя користувався цією методою: писав сам про себе хвалебні дифірамби, виправдовуючись – хто там колись розбиратиметься, а судитимуть про нас нащадки з опублікованого… Сьогодні в нього послідовників багато – чванство нині стає чи не обов’язковою рисою для творчого просування. Та краще б писала статтю за власним підписом, чесніше й щиріше сприйнялось би, ніж: я, мовляв, змушена про це говорити, бо ж мене запитують. Негарно попахує це погано приховане самовеличання.

І можна було б не звертати увагу на ці суперлативи самій собі, якби ж іще не прибріхування пані письменниці: що з подачі «Степу» опубліковані недавно «Спогади» Віктора Погрібного – першопублікація під іншим заголовким, «Живи, Арсенівко!», побачила світ ще в 2007 році («Вежа», ч.21); про моральний клімат в нинішньому «Степу»: «одні члени йдуть, інші приходять – і це нормально: міжособистісні стосунки – складна річ. Завжди так було, є і буде» – ні, не було такого ніколи ні в «Степу», ні в Спілці письменників, поки пані Полевіна з іще кількома однодумцями не розпалила війну, яка й досі за останні п’ять років не загасла, а час від часу розжеврюється; і не проминула хвицнути й мене за премію Тарковського (аякже – її ж запитують!): «до участі в конкурсі було допущено рукопис», «…один із авторів домігся…» Та як же намисливо, примітивно, ба безпардонно трактує очевидні факти, аби лиш виправдати свою творчу поразку чи й, сказати б м’якше, невдачу, бо нерідко преміювання перетворюється на лотерею, це теж, на жаль, правда. Отже, це іще одне підтвердження її деструктивної ролі в літературному процесі краю. Тому хоч як пані Ольга запевняє, що прагне «бути глядачем… а не учасником бойовиків і вестернів на екрані», однак таки більше пихкає чадом довкола себе, так що й найближчі друзі починають її сторонитись…

 

28 вересня

(Електронний лист Олені Надутенко) таки справді фатальна?Олено Валентинівно, добрий вечір! Мушу сваритися з Вами. Мова про щойно видану Вашу книгу «Фатальна вдача» (Кропивницький, «Видавець Лисенко В.Ф.», 2020, 176 с.). Чи Ви така вперта й наполягли на своїй редакції, знехтувавши моєю майже місячною працею, а чи така безтолкова, що подали у видавництво варіант нередагованого рукопису? Одне з двох. Мене ще в музеї, коли Ви подарували примірник, подивувала ота наклейка у вихідних даних, де значиться прізвище редактора («хто зверху?» – є така передача на одному з телеканалів). І вже шарахнуло відкриття, що до редагованих мною десяти оповідей Ви, не узгоджуючи, додали іще кілька спогадів (Жуковський, Левандовський і ін.), які становлять мало не третину тексту книги. Я їх в очі не бачив, а досвідчений чи прискіпливий читач зрозуміє, що В.Б. їх редагував. Проте найбільший подив чекав мене попереду, коли раптом і в «змісті», і в заголовку на 7-ій сторінці та колонтитулах 7-23 сторінок вчитав – «Шкірне питання». Ви розумієте різницю між прикметниками «шкірний» і «шкурний»? Що перший стосується просто шкіри (здебільшого як медичний термін), а другий – алегорія, тобто – корисливий? Ой-йо-йой… За цим відкриттям пішов головний біль: на 7-ій сторінці (перша авторська) – 8 граматично-стилістичних помилок, на 8-ій – 16, на 9-ій – 14… Далі я не став читати, звіривши використані цитати у моїй передмові із самим текстом у оповідях – усі твори не-ре-да-го-ва-ні. (До речі, у передмові – жодної помилки, навіть отой злощасний прикметник вжито правильно: шкурний). Що це таке, скажіть мені? У моїй видавничій і редакторській понад сорокарічній практиці багато було всіляких казусів, але такий – уперше. Якщо можете – поясніть: що сталося? І як мені тепер виправдовувати кожному читачеві мою редакторську ганьбу? Василь Бондар.

Роман Іри Баковецької-Рачковської «Пластилін» (Дніпро, «Моноліт», 2018, с.256) я прочитав аж тепер, хоча як член журі літературної премії імені Юрія Яновського мав би це зробити місяць тому, адже книга номінувалась. Не прочитав, бо ж виставки творів номінантів, як минулими роками, наукова бібліотека не організувала, аж тільки в день засідання журі зміг погортати понад два десятки книг. Проте інтуїтивно відчув: Яновський образився б, якби довідався, що таке чтиво освячено його іменем – яку сторінку не відкрию, то в очі кидаються зліпки літер «хрінь», «дупа», «трахатися»… Я не пуританин в абсолютному значенні цього слова, бо й сам іноді в художніх текстах вживаю обсценну (відразливу) лексику в тому випадку, коли вона дає змогу точніше характеризувати покидька, аморального типа. Але коли вона подається в буденних балачках інтелігентної публіки, в авторській мові – даруйте за мій гнів. Не розумію тільки, чому один я з усіх членів журі голосував проти присудження премії «Пластиліну», як би його не розхвалювали інші члени журі Є.Баран, С.Пантюк, В.Кузан та автори передмови й післямови, рецензенти-професори… Не читали чи не мали духу заперечити іменитим? Тепер ось я прочитав роман і ще бульше утвердився в думці – мав рацію. Аргументи? Почну з непереконливого: твір рябіє лексикою, якої ви не знайдете в жодному українському глосарії (не встигають словники за життям? перепрошую за свідому іронію) – елеваціоніст, первітин, паті, «ахаха», дубас, колоратка, бікса, пусер, джагер, батильйони, прайди, «китайська пилюка», ліпосакція, емоджі, клатч, чуйка, блютуз, сетінг, акаунт, «мамочка», 2046-й (у контексті) «гелік»… Цей аргумент непереконливий, бо роман про наркоманів і збоченців, до того ж молодих, а в сучасної молодої деградованої спільноти і мова, і думання схиблені. То як же письменнику обійтися без їхнього лексикону? І не велика біда посидіти день-другий (швидше навряд чи встигнете, бо їх тут, як зернят у маківці) та поритись у вікісловниках. І, може, слід було б вітати збагачення нашої мови? Але доповнюю словник від Іри та її героїв іншими зразками: грьобаний, ні фіга, блін, шарити, двіжуха, пофіг, лесбійське порно, напряги, загнатися, лоханутись, баблоси, обригани, днюха, хавати, плющитиме… Вслухайтесь, як бринить атмосфера цієї прози: «грьобане нічне паті», «його ж обурювала Євина настороєність тягнути мазу за охренілість світу цього, як сама охренілість його колег по перу», «згадав одного художника, який одного разу отаке утнув: намалював лайно й посипав його бурштином», «вся семантика, пропедевтика й гастрит від обідів кавою котяться до фалічних символів», «маршрутка, яка везла індивідуума, більше переповненого різним життєвим гівном, ніж приємностями, була майже порожньою», «мужики хочуть двох речей: їсти й трахатися», «…можна розпізнати планокура: якщо в компанії при відрижці в когось іде дим, значить хтось на ничці, без компанії джагерує»… Таких «перлів» – на кожній сторінці. Отже, якщо підсумувати розмову про лексику, то може навіть виникнути й така думка: авторка написала роман для того, аби, заполонивши його скабрезностями, злодійським жаргоном, молодіжним, бомжарським і тюремним сленгом, американізмами й русизмами, продемонструвати відразу до мови рідної, калинової і солов’їної... Це підсвідома думка – багато хто з нею може не погоджуватись, авторка насамперед, але це свідчитиме лише про одне: вона не усвідомлює того, що спородила – бо декларовані детективність і психологізм твору потопають і не проглядаються в тексті: домінує один бруд, сморід натуральний, соціальний і словесний.

Другий мій аргумент переконливий на всі сто пудов, як каже молодь: письменниця звела наклеп на сучасне українське суспільство, зокрема на його журналістське середовище. Я ж теж живу в ньому і знаю його. Можна так зобразити якусь окрему неблагополучну групку людей, але щоб суспільство («…трансвестизм… Сьогодні підбори, клатч і губна помада не належать до основних атрибутів жінки. Унісекс! Стать «воно»!»). У творі ж нема жодної нормальної людини за винятком слідчої Ольги Янкевич, але й вона цю нормальність на останніх сторінках твору спростовує, штовхаючи андроґіна (гермафродита) на самогубство (принаймні я так зрозумів туманний фінал). Чим займаються герої-інтелектуали цього твору? Як не бухають, то трахаються, то курять із загального бульбулятора (іще один не внесений до словників термін), то «плавлять мізки від ЛСД»… А ще й шкодують, що в ранній юності не розмежовували понять «кохання» і «секс», а тому, мовляв, багато втратили, сповідуючи цнотливість та християнські традиції. «Не повторюйте наших помилок!» – наче промовляє авторка устами своїх героїв. Читачі її роману, як вона твердить постійно, молоді – від 15 до 30 років. Мудрі настанови…

Колись, пробуючи зазирнути в чорнушні сторінки Ульяненка чи Подерв’янського, не міг собі й уявити, аби така гниль могла з’явитись і з-під пера жіночого. «Польові дослідження…», здається, відпочивають. Та й і це ще не дно – знайдуться у Баковецької послідовники значно крутіші. Куди ми рухаємось, майстри красного письменства? Це ж антиприродно. Як антиприродно дихати випарами відстійників чи харчуватись гноєм, як антиприродно демонструвати чиряки на сідниці чи… І взагалі: при чому тут Яновський, лірик неповторної і потворної революційної доби, романтик моря і степу, неперевершений стиліст на найкращих своїх сторінках, розтоптаний фізично, але морально чистий до останніх своїх днів? «Їхні твори схожі новаторством», – пробував заперечити мені один із членів журі. Хай Бог боронить нас від такого новаторства…

І насамкінець застережу читачів, які все-таки захочуть довідатись про значення тих лексем із «Пластиліну», яких не знайти в паперових словниках, але які безборонно гуляють у віртуальному просторі – не шукайте! Ось я спробував розшифрувати в Internet’i, що таке «БДСМ-мейкап» та «інцест», то напоровся на такі porno-картинки з безпощадними вірусами, що довелось переустановлювати Windows. От який «пластилін»!

м.Кропивницький


Надрукувати   E-mail