Добре, що в нашому календарі є Шевченкові дати 9 березня і 22 травня. Двічі, щонайменше, на рік українець прилучається до святого Шевченкового слова, до Шевченкової думки, до Шевченкових заповітів. Принаймні для мене це є не обов’язком, а потребою. І я знаю, що часу на осягнення Шевченкової мудрості мені на все життя не буде надміру. Бо з роками, з віком він стає тобі все ріднішим, все неосяжнішим і необхіднішим. Важко сьогодні навіть на мить уявити собі, що було б з нами, якби його не ПОСЛАЛИ НЕБЕСА.
А прийшов він до нас не одразу. І досі йде. Вже майже два століття. З часу першого видання “Кобзаря” у 1840 році. Тоді імперія ще не усвідомлювала, що з’явився початок її кінця. Зате відчула Україна прихід свого месії: видана в далекій чужій північній холодній стороні тоненька книжечка пішла по українських селах як свічка, як молитва, як ікона. У 1847 році, який став для кращих синів землі нашої фатальним (розгром Кирило-Мефодіївського товариства), Шевченкові виповнилось заледве 33 роки (цифра як символ не випадкова!), а Пантелеймон Куліш, запрошуючи Шевченка за старшого боярина на своє весілля, так його відчув: “Cе вже був не кобзар, а національний пророк”.
За власного нетривалого життя (47 років) Шевченко переважно писав у шухляду, точніше – за халяву. Навіть така безневинна з погляду критичного ставлення до режиму поема “Наймичка” була опублікована через 12 років після написання – у “Записках о Южной Руси” року 1857-го анонімно, як твір якоїсь безіменної панночки: Куліш боявся, що цензура заборонить вихід науково-літературного збірника, уздрівши Шевченкове ім’я. І ще понад пів століття по Шевченковій смерті регулярно з’являлись першодруки його творів. А потім то заборонялись, то замовчувались, то редагувались...
Імперія прогавила народження своєї погибелі. Імперія царська, існуюча, й імперія прийдешня, більшовицька. А як прогавили, то намагались кожна по-своєму пристосувати Шевченка до своїх потреб, однак ні одній, ні другій цього не вдалось зробити. Бо Шевченко – месія українського народу, насамперед, оборонець і провідник народу українського.
Він і досі нас обороняє і показує дорогу. Не зважаючи на те, чи хто усвідомлює необхідність його захисту, й на те, що так іще багато серед нас сліпих і глухих.
Он у Кіровограді на площі перед колишнім храмом, який більшовики зруйнували й поставили було свій комуністичний палац з колонами, сьогодні височіє пам’ятник вірного слуги імперської влади Пашутіна. За що така честь? Що він ревно виконував Емський указ царя Олександра ІІ про заборону української мови протягом усіх своїх 27 років головування? Чи за те, що з усіх сил підтримував у 1896 році ідею спорудження в нашому місті пам’ятника царю Миколі Першому, тому самому, якого так геніально відшмагав у поемі “Сон” Шевченко, пам’ятаєте: “...неначе з берлоги ведмідь виліз, ледве-ледве переносить ноги. Та одутий, аж посинів, похмілля прокляте його мучило...”?
Ні поляки, ні румуни, ні естонці, ні фіни, ні угорці, ні чехи... не мають такого потужної сили НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОРОКА, як маємо ми, українці. Бо ми – найдужче упосліджені, найтяжче занедужалі, найсильніше запаморочені. Господь усе бачить: недарма Шевченка послав нам. І Шевченко живе! Рентгеном-поглядом просвічує наші серця. Гнівним словом розкутурхує нас від сну. Теплом свого подиху розморожує наші душі.
І день сьогоднішній, 9 березня, нам як дзвінок з небес: беріть до рук “Кобзаря”! Це з його сторінок, з його рядків влито праведній палаючий гнів у серця наших воїнів, це він на підсвідомому рівні дає силу і впевненість тим, хто з з голими руками виходить проти російських танків і обеззброює одну із найсильтніших армій світу, він тримає віру у наших серцях. Той, хто хоч краєчком серця долучився до цієї потужної вольтової дуги ЛЮБОВІ, – Шквченкового слова, має частку Божої сили!
Василь Бондар