200 років тому народився Андрій Достоєвський, міський архітектор і автор чудових «Спогадів» про наш край
Не відкрию секрет, коли скажу, що Андрій Достоєвський був братом російського письменника Федора Михайловича Достоєвського. Це загальновідомий факт. А от, що сім’я Достоєвських мала українське коріння, мало відомо. Більше того, їхній батько, Михайло Андрійович, народився в Війтівцях (зараз – село у Вінницькій області)! Рід Достоєвських походив з села Достоєва біля Пінська (українсько-білоруське порубіжжя). Дід Михайла Достоєвського Григорій перебрався на Східну Волинь, де став греко-католицьким (за тодішньою термінологією уніатським) священником. «Два його сини теж були священниками. Один із них, Андрій служив у селі Війтівці на Поділлі в 1782–1820 роках. Йому довелося перейти з унії на православ’я. Його син Лев також служив у Війтівцях священником. Інший син, Михайло готувався до священницької кар’єри, навчався в Подільській семінарії в Шаргороді. Звідти його як одного з найкращих учнів відправили вчитися в медико-хірургічну академію в Москву, де він осів». (Петро Кралюк – голова вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України).
Але повернемося до «Спогадів».
«Квартири» Достоєвського
Андрій Достоєвський теж мав дар письменництва. Щоправда, написав за все життя лише одну книгу – «Спогади». Його «Спогади» діляться не на глави, а на «квартири» – починаючи від квартири при Маріїнській лікарні для бідних у Москві, де він народився, і закінчуючи квартирою в Ярославлі, де Андрій Достоєвський служив губернським архітектором з 1865 до 1890 року.
Дитинство Андрій Достоєвський описує майже ідилічно. Татко, який сам годує дітей сніданком, бо матінка не може встати, після сніданку всі вирушають у покої до матінки, де їм дозволяють поцілувати нового маленького братика Миколку. На жаль, ідилія незабаром закінчилася. Марія Федорівна Достоєвська померла від туберкульозу. Їй було 37 років. Михайло Андрійович залишився вдівцем із сімома дітьми, старшому з яких, Михайлу, було сімнадцять, а молодшій Олександрі не було й двох років.
Сім'я лікаря займала квартиру на нижньому поверсі триповерхового лікарняного флігелю. Після смерті дружини лікар змушений був залишити службу і переїхати в маєток. Батько, Михайло Андрійович, купив невелику садибу у Тульській губернії. Старші брати-погодки Михайло та Федір мріяли стати письменниками. Але після смерті Марії Федорівни батько вирішив, що синам потрібно якнайшвидше стати на ноги – за його наполяганням обидва вступили до інженерного училища, яке готувало військових інженерів.
Батько помер через два роки. Андрій Достоєвський пише: «Пристрасть його до спиртних напоїв, мабуть, збільшилася, і майже завжди він бував у не нормальному стані. (…) Виведений з себе якимось невдалим вчинком селян, а може, тільки так йому ввижалося, батько розлютився і почав дуже кричати на селян. Один з них, зухваліший, відповів на цей крик грубістю і потім, злякавшись цієї грубості, крикнув: “Хлопці, карачун йому!..” І з цим окликом усі селяни, близько 15 чоловік, кинулися на батька і в одну мить, звичайно, покінчили з ним…»
Андрій вступив у 1842 році в будівельне училище. А в 1848 році після закінчення вступив на службу до департаменту проєктів та кошторисів головного управління шляхів сполучення та публічних будівель. Старші брати – Михайло та Федір – були захоплені політикою. Андрія вона ніколи особливо не цікавила. Однак арешт петрашевців у 1849 році відіграв велику роль і у його долі. У квітні 1849-го Андрія Достоєвського заарештували – просто переплутали зі старшим братом. За 13 днів його відпустили. Повернутися на службу Андрію не дали (ні, формально його ні в чому не звинувачували, але прізвище Достоєвський вже було у всіх на слуху), його майже відразу ж було призначено міським архітектором Єлисаветграда – як з очей, так і з думки...
Шоста – елисаветградська
Весь світ цікавлять перш за все перші «квартири», адже ми дізнаємося, як пройшло дитинство не тільки Андрія, а й Федора Достоєвського. Але нам з вами цікавіша «шоста квартира» – єлисаветградська.
У нашому краї Андрій Михайлович був щасливий: тут він одружився з Доменікою Іванівною Федорченко – все життя вони прожили душа в душу. У Єлисаветграді в них народилося четверо дітей (донька Маша померла, заразившись крупом). Брата, Федора Михайловича, у зв’язку зі справою петрашевців було засуджено до каторжних робіт на чотири роки (а могли й розстріляти), і саме тут він дізнався, що його звільнили. Саме тут він здійснив перші архітектурні проєкти…
Андрій писав: «Місто Єлисаветград 46 років тому, тобто під час мого туди оселення, було дуже непоказним містечком з 15 тисячами мешканців, і то сумнівних. З овнішній вигляд міста був далеко незугарним! На так званій Великій вулиці, що йде у напрямку великої дороги з Кременчука до мосту на річці Інгул, найкращій тоді вулиці, зустрічалося кілька дерев'яних будівель, критих соломою (…)
Зупинився я в найкращому тоді готелі м. Єлисаветграда, а саме на Великій вулиці, у готелі Берінгера або, по-вуличному, просто у Сімки, бо таке прізвисько носив єврей, його власник. Зайняв я в готелі одну кімнату, за яку з двома самоварами платив по 50 копійок на добу. Влаштувавшись абияк у готелі, я другого дня, примундирившись, зробив візит керівникові міської думи. Він прийняв мене радо і сердечно та повідомив, що в даний час головного начальника, генерала Сакена, немає в місті, бо він поїхав у відпустку до Петербурга (…). Начальник штабу, генерал Ламберт, був, у свою чергу, теж у відпустці».
Ці «Спогади» цінні для нас, в першу чергу, тим, що, не виявляючи ніякого пієтету до начальства, до панів, Андрій Достоєвський пише, як воно було: тупуваті місцеві поміщики та нахабні військові, якими населене місто, начальство, що перманентно перебуває у відпустках, дурні циркуляри, смішні провінційні інтриги… (…)
Що будував Достоєвський в Єлисаветграді? Офіційно – нічого. Принаймні місцеві історики нічого подібного в архівах не знайшли. Щоправда, Володимир Поліщук знайшов план лазні, що, як він стверджує, належав Андрію Достоєвському: «Це єдине відоме сьогодні креслення цього архітектора, зроблене ним в Єлисаветграді за дев’ять років служби. Лазня ця не збереглася». Вона була на території фортеці.
Андрій Михайлович пише: «Третій дуже багатий поміщик (мається на увазі Кирило Соколов-Бородкін – О.С.) замовляє мені проєкт солідного кам'яного будинку на селі. Над проєктом та кошторисом на цю споруду я пропрацював близько двох місяців; неодноразово їздив до поміщика і до міської квартири, і навіть до садиби. І ось, нарешті, виготовив проєкт на кількох аркушах та докладний кошторис. Везу замовнику. Треба сказати, що я мав дурість не змовитися в ціні, та й знайомі не радили мені згадувати про це, говорячи, що це така людина, що може образитися! Проєкт та кошторис замовник отримав, наговорив купу компліментів, засунув у руку запечатаний конверт і відправив мене на своїх конях додому. Передчуваючи щось недобре, я, під'їхавши до будинку, велів кучеру чекати. Увійшовши до квартири, я зараз же розірвав пакет, і в ньому, жах! – десять рублевих кредиток! Тут, звичайно, я найбільше звинувачував себе, що не уклав договору… Але, незважаючи на це, справу не можна було залишити так… Обміркувавши, я зараз же написав записку пану Бородкіну, в якій, вибачаючись у своїй помилці, заявляв, що я працював над його проєктом і кошторисом понад 1,5 місяці і що я оцінюю працю як мінімум у сто рублів, а тому, повертаючи йому вручені мені десять рублів, я покірно прошу або надіслати мені сто рублів, або повернути проєкт, який може скласти кілька цінних аркушів у складеному мною архітектурному альбомі… У відповідь на це я другого ж дня отримав сто карбованців з ввічливим поясненням, що він, Бородкін, ніяк не припускав таких трудів і що оцінив його нарівні з гравюрами, яких на десять карбованців можна придбати скільки завгодно! Шкода дуже, що записка ця втрачена мною. Вона була тепер дуже цінним документом дурості панів херсонських поміщиків».
Мається на увазі будинок в Червоновершці (зараз Компаніївська селищна громада). Ось це точно будував Достоєвський. Будинок зберігся до наших часів, в радянські роки тут розмістили школу.
Вадим Васильович Смотренко, місцевий краєзнавець, перший помітив, що ця будівля неймовірно нагадує Мистецький факультет Центральноукраїнського університету (вул. Театральна, 5). А оскільки цей будинок теж належав Кирилу Соколову-Бородкіну, логічно було б припустити, що цей будинок теж авторства Андрія Достоєвського. Тим більше, що він будувався якраз тоді, коли Андрій Достоєвський був міським архітектором Єлисаветграда.
Наразі в Кропивницькому ще два будинки, які належали Соколовим-Бородкіним: будівля на вулиці Театральній, 6 (більш відома як «Леніна,6»), та Апеляційний суд, який Кирило Соколов-Бородкін майже відразу передав в оренду Єлисаветградському окружному суду. Існує припущення, що цей будинок проєктував теж Андрій Достоєвський.
Вадим Смотренко вважав, що саме Достоєвський запроєктував «снігові парапети» – металеві бар’єри на дахах будинків, і ввів моду на них. Це не просто парапети – це чудова художня ковка. Будете у центрі міста, подивіться на дахи будівель – парапети подекуди збереглися. Тим більше, що Достоєвського бісили «котячі тротуари»!
В єлисаветградський «квартирі» він описує графа Нікітіна: «– А, архітекторик! (Він повсякчас використовував зменшувальну форму, навіть повних генералів, тобто генералів від кавалерії, він називав генераликами). Підводить мене до вікна і, показуючи на старий пересічний будиночок навпроти: «Що це, батюшка, у тебе?» – «Дерев'яний будинок NN, ваше сіятельство». — «Бачу, батюшка, що будинок, а на даху що?» Треба сказати, що на всіх дерев'яних дахах дерев'яних будівель влаштовувалися так звані запобіжні від вогню снаряди. Вони складалися з однієї сходинки навколо даху, якою можна було б пройти навколо всієї будівлі. (…) Снаряди ці, крім шкоди даху та неподобства, ніякої користі не приносили. У місті всі обивателі дуже влучно охрестили їх «котячими тротуарами», і я в забудькуватості ледь не відповів на запитання графа, що це, мовляв, котячі тротуари. (…) Довго я дивувався, про який план говорить старий, але, нарешті, згадав, що місяців два тому на одному із затверджених ним обивательських проєктів були показані до влаштування ці снаряди у вигляді оздоблених парапетів».
Отже, цілком логічно, що Вадим Васильович припустив, що саме Андрій Достоєвський запроєктував парапети. А може так воно і є…
До чого тут Ленін?
Після Єлисаветграда він служив у Сімферополі, потім був губернським архітектором в Катеринославі, потім – в Ярославлі.
Андрій Достоєвський пише у «Вступі»: «Минулого липня 1875 року ми з дружиною відсвяткували своє срібне весілля в колі наших милих і добрих дітей, яких я бажав би мати всім батькам сімейств. Сімейне свято це відбувалося у місті Ярославлі, де ми, ось уже 10 років, живемо безвиїзно. До цього дня навмисне приїжджала наша старша дочка Євгенія, за чоловіком Рикачова, разом зі своїм добрим чоловіком, а також і зі своєю двомісячною донькою, а нашою внучкою Сашуркою. З цих небагатьох рядків видно, що ми з дружиною не зовсім старі люди, але вже достатньо літні; і справді, мені йде 51-й рік і стільки ж і моїй дорогій дружині».
Старша дочка Андрія Достоєвського Євгенія стала дружиною одного з найвидатніших метеорологів, академіка Михайла Олександровича Рикачова, директора головної фізичної обсерваторії АН Росії. Євгенія закінчила курси стенографії і допомагала чоловікові у його роботі. Син Олександр став доктором медицини, приват-доцентом кафедри гістології та ембріології Військово-медичної академії, автором багатьох наукових праць. Донька Варвара напише книгу «Спогади про зустрічі зі своїм дядьком Ф. М. Достоєвським». А молодший син Андрій (єдиний, який народився не в Єлисаветграді) – стане доволі успішним географом, видасть у 1930 році «Спомини» свого батька.
За сфабрикованим доносом Андрія Андрійовича засудять у 1930 році та відправлять на Соловки на п'ять років. 1931 року, завдяки втручанню Анатолія Луначарського, його випустили на свободу…
Пам’ятаєте внучку Андрія Достоєвського Сашурку? Вона вийшла заміж за Сергія Васильовича...Леніна, представника родини, яка «подарувала» вождеві світового пролетаріату своє прізвище. Ці факти оприлюднені у сенсаційній книзі дослідника Михайла Штейна «Таємниці родоводу та псевдоніма». Принаймні так пише Володимир Босько…