…Учора в нашому культурному просторі відбулося щось особливе. І знакове. Рефлексії щодо дійства, частиною якого я стала, завітавши до Музею мистецтв, хотілося писати ще в процесі знайомства – емоції переповнювали. Але вчора я утрималася від слів, і не зробила навіть жодного фото. Була занурена в голоси акторів, що представили нам щось цікаве і дуже особливе. Одразу перепрошую, якщо десь трошки проспойлерю. Але хочу поділитись деякими міркуваннями.
Не можу сказати, що відчувала себе глядачем трагікомедії "Молочайник", читання якої здійснили учасники творчого об'єднання "Кропива". Бо було відчуття (мабуть, не тільки в мене однієї), що всі присутні в залі – тією чи іншою мірою – є співтворцями. Я відчувала тотальне емоційне занурення в художню реальність "Молочайника" Оксани Гриценко, так вишукано представленого у мистецькому форматі неймовірними Дарією Скрипник-Завгородньою, Євгеном Скрипником, Елізабет Давідян, Оленою Синявською, Надією Мартовською, Валерієм Ланецьким, Наталією Шевченко, Вячеславом Вандрашеком.
Власне, ми всі – співтворці не тільки мистецького проєкту, а й нашого драматичного сьогодення.
Події драми розгортаються в Кавунівці, що на Херсонщині, де на прикладі долі п'яти жінок трьох поколінь однієї родини – різних за світоглядом, досвідом, відчуттям ситуації, авторці вдається представити іншу драму: ці жінки не просто поєднані родинними зв'язками, бо справжня драма розгортається в контексті екзистенційної (не)поєдності війною.
Майстерно передано деталі, які так чітко акцентують на суті кожного. Наймолодша, Олеся, випадково опинилася в рідному селі, приїхавши на два дні, щоб змінити прописку, постійно на зв'язку зі своїм хлопцем, який захищає окупований Київ, веде розгромний ТГ-канал, буддистка, яка постійно наголошує сестрі, що вона не Олеська, а О-Леська. Старша сестра – Ольга, бухгалтерка із Херсона, яка розгортає бурхливу діяльність в окупованій Кавунівці. Менша сестра носить на тілі тату "Українка", через яке іде на допит як на страту, старша несе біль і драму, яку ховає від своєї родини, опісля допитів...
Їхня мати, Світлана, це 55-річна жінка, що останні 15 років вирощує помідори і понад усе мріє повезти їх на виставку за кордон, але настільки вкорінена в рідне середовище, що не залишить Кавунівку навіть під страхом смерті. Антитезою звучать діалоги Світлани та її куми, вчительки української, яка наголошує, що поки Наталя за життя змінювала види діяльності, вона була вчителькою, була вчителькою, була вчителькою... Символічним є тунель, який дві куми риють між своїми хатами (адже з укриття має бути два виходи...).
Сповнені як тонкого гумору та іронії, так і романтично-авантюрних пригод, спогади про бурхливу молодість найстаршої із жінок, баби Наді, слугують увиразненням її характеру. Тому цілком закономірно сприймається розкриття таємниці хранительки роду у фіналі твору – її підпільної діяльності. І знову ж таки, диявол у деталях: позивний бабці звучить як Hope (англ. – надія), бо саме вона, її підпільна діяльність, розкрита у листі від її учня вже по смерті жінки, стає надією на порятунок її дочки та онучок.
Міфічно-містичний образ Молочайника, що постає ніби з родинної легенди, переданою від покоління тих, хто вижив у війну та голод, і нібито лякає до смерті окупантів. У ньому втілено все: потужний український контекст, ідею родової сили, незламності, віри у вищі сили, які стають на порятунок у тяжку хвилину. У хвилини відчаю Молочайник робить подвійну справу: поєднує жінок однієї родини в єдину силу (ініціація Світлани у вирощування Молочайника) та лякає окупантів.
Екзальтований простір відчуття свободи, можливості евакуюватися, не сприймається як бажане Світланою, яка робить вибір на користь рідного. Екзистенційний вимір самотності героїні, попри все, залишає фінал відкритим для діалогу із читачем, слухачем, глядачем.
Сміх, що чергується зі сльозою, віра, яка множиться на певність. Учора В'ячеслав Вандрашек сказав, що авторка твору дала згоду на його постановку, тож маю надію, що "Молочайник" буде поставлено як виставу і ми переживемо катарсис разом. Важливо і те, що захід відбувався в рамках 26-ї Мельпомени Таврії, бо мистецтву – бути.
Надія Гармазій