«Сцена була для нього найголовнішим у житті…»

На початку лютого своє 85-річчя міг би святкувати народний артист України Володимир Миронович. Та, на жаль, уже майже 16 років його немає з нами. Хоча шанувальники театру, безперечно, пам’ятають цього виразного харизматичного актора,, бо ж за своє творче життя він зіграв більше 160 ролей. Нині публікуємо спогад про нього дружини, заслуженої артистки України Євгенії Миронович:

«Свій творчий шлях Володимир Миронович після закінчення інституту театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого розпочав у Черкаському драматичному театрі імені Т.Шевченка. Його перша роль Сергія у «Іркутській історії» Арбузова відразу стала успішною. Туди ж після Дніпропетровського театрального училища отримала направлення і я. Там ми познайомились, закохалися один в одного і одружилися.

Володимир був дуже талановитий, фанатично відданий театрові, сцена була для нього найголовнішим у житті. А ще дуже порядним, ерудованим, у них в родині існував просто культ корифеїв українського театру. Його батьки – теж прекрасні актори, працювали у Запорізькому драматичному театрі, пізніше – у Житомирському. Його мама свого часу була неперевершеною Наталкою, обоє мали чудові вокальні дані. Тож, Володимир з дитинства знав і любив театр, розумів його роль і місце в історії нашої багатостраждальної Вітчизни, і завжди мріяв працювати саме у театрі, заснованому Марком Кропивницьким.

Мої батьки (а це середина 60-их років) на той час жили в Кіровограді і ми, звісно, приїздили до них у відпустку і, ясна річ, обов’язково відвідували театр. Тоді головним режисером був Михайло Донець, режисер від Бога, фактично продовжувач справи корифеїв. Він і запросив нас до театральної трупи музично-драматичного театру імені Кропивницького. Тут ми попрацювали п’ять років.

У 69-му у наше місто приїхав на гастролі Луганський драматичний театр (тоді Ворошиловградський), їхній режисер запросив нас в українську трупу (була ще російська). Ми вирішили спробувати себе і у цьому театрі. Тоді актори набагато частіше, ніж зараз, мігрували у різні театральні колективи. Володимир і у Ворошиловграді здобув успіх. Його роль у «Пам’яті серця Корнійчука відзначило міністерство культури, що було неабияким здобутком. Але атмосфера в театрі складалася нам не до душі. Уже тоді російська трупа намагалася домінувати, тиснути на українських акторів. І ми переїхали до Львова. І хоч мали там непогані перспективи, але клімат мені не підійшов. Якраз у Львові гастролював Полтавський драматичний театр і його директор Борис Прокопович, який був тоді неабиякою фігурою у культурному житті країни, запросив нас до свого театру. І у Полтаві ми затримались майже на двадцять років. Там Володимир отримав звання заслуженого артиста. Без перебільшення можна сказати, що один час Полтавський театр буквально тримався на ньому – він грав головні ролі у більшості вистав. У Полтаві фактично виріс і одружився наш син, народився онук.

Володимир Миронович із батьком Леонідом та сином Євгеном

Та однак Володимира тягнуло у театр Кропивницького Звісно, ми щороку бували у місті, тоді головним режисером був Михайло Барський і він пообіцяв нам не лише роботу, а й квартиру. І ми згодились. І тут Володимир Миронович служив театрові фактично до останнього дня свого життя. Одні з найяскравіших ролей останніх років його життя – роль Городничого у «Ревізорі», якого поставив Михайло Ілляшенко. Володимир був глибоко драматичним актором, але водночас як риба у воді почував себе в опереті.

Він довго мріяв зіграти Залізняка у «Гайдамаках». І через цю роль, на мою думку, він так рано і пішов з життя. Коли розпочались репетиції, він уже почував себе не дуже добре. Але працював з величезною самовіддачею і на мої прохання звернутися до лікарів, відповідав: «Тільки після прем’єри».

Хвороба з’їла його буквально за два місяці, він відійшов відразу після свого 69-річчя. Напередодні він отримав звання народного, яке дуже цінував і дуже йому радів. Та, на жаль, пізно.

Минуло майже шістнадцять років, як немає Володимира. А у театрі, я вважаю, й досі не з’явився актор, який би його повністю замінив. Є багато талановитих, цікавих, харизматичних, але саме такого – немає…»

Підготувала Світлана Орел


Надрукувати   E-mail