Минулого тижня відзначався Всесвітній день свободи преси. Голова громадської ради при обласній держадміністрації Анатолій Войний у ФБ привітав журналістів із цим днем. І навів цитату Волтера Кронкайта: «Свобода преси не просто важлива для демократії, вона і є демократією». Кронкайт – відомий американський журналіст, вважається, що саме він створив славу журналістиці, як четвертій владі.
Та несподівано у коментарях крім традиційних привітань і подяк, з’явився коментар якоїсь (маю на увазі, не знаю цю людину, як причетну до ЗМІ) Людмили Арсон: «Не скажу за всіх журналістів, тільки за деяких з Кропивницького – у преси свободи вже нема. На жаль. Все має бути «узгоджене»!» На моє резонне запитання, кого вона має на увазі і з якою редакцією мала справу, пані Людмила відповіла лаконічно – з журналістами.
Чесно кажучи, мене такий закид реально образив. Якщо пані Людмила мала якийсь негативний досвід, то слід називати прізвище, або хоча б редакцію. У іншому випадку тінь падає і на інших. Тих, хто ціною власних нервів, часу, матеріальних можливостей таки відстоює ту свободу.
Я працюю в журналістиці не один десяток років. У ранній юності трохи застала час, коли преса повністю контролювалася компартією. Але й тоді журналісти особисто не узгоджували свої матеріали. Відповідальність покладалася на редактора. Він вирішував у якому вигляді матеріал побачить світ. Було й інше сито – цензура. Але там йшлося не про ідеологічні обмеження, а про непорушність держтаємниці. Хоча цензор на власний розсуд міг проявити і ідеологічну пильність.
Наприкінці 80-их, коли компартія реально розгубилася під натиском появи нових громадських організацій, зокрема Народного руху, для журналістів настала майже повна свобода слова. Тоді був шалений сплеск і журналістської творчості з одного боку, а з іншого інтересу широкого загалу до преси. Масово з’явився самвидав. Під час масових рухівських заходів мене буквально рвали на частини (розповсюджувала рухівські газети) – голод на вільну, цікаву, гостру журналістику був величезний. Та він швидко ущух. Значною мірою за рахунок друкованого непотребу, який просто ринув лавиною. Нездари-журналісти, які просто не могли проявити себе у справжній журналістиці, наплодили всіляких бабушок-дєдушок, порад, як пекти млинці, колупатися у носі і як людина може вкусити собаку. Дещо утрирую, але зовсім трохи. Бо саме такі видання досягли найвищих тиражів. Певний попит на таку «журналістику» зберігається й досі. Ясна річ, паралельно розвивалася й аналітична та просвітницька журналістика. Засновниками більшості видань стали місцеві органи влади. Рівень свободи тут визначався індивідуально: наскільки сильним був редактор, як він міг поставити себе у стосунках із головою відповідної ради. Якщо редактор був слабак, не мав відповідної освіти, авторитету і заглядав у рот начальству, то такий рівень свободи він і ставив працівникам редакції. Але стверджую з власного досвіду: кожен окремий журналіст міг відстоювати свою свободу, якщо мав освітній, емоційний і матеріальний ресурс.
У ті роки журналісти активно виступали за роздержавлення преси. Тоді редакції ще мали певний матеріальний запас, пристойні тиражі, і отримавши свободу, мали шанс на розвиток. Але роздержавлення стало можливим, коли тиражі значно зменшились, девальвувався кадровий потенціал і багато видань просто безславно померли.
Свобода слова ніколи і ніким не дарується. Вона така, яку кожен може собі дозволити. Особливо це стосується приватних видань, сайтів. Мовляв, я фінансую, плачу, то й замовляю музику. А – ні! Кожна сфера людської діяльності має свої правила. Якщо ви власник кафе, ви ж не лізете у технологію повара, щоб вказувати йому як варити борщ. На жаль, більшість з тих, хто має гроші на заснування ЗМІ цього не розуміють. А редактор чи журналіст має право відстоювати свою свободу, аж до звільнення з такої роботи.
Найкращий варіант, коли засновники і власники ЗМІ – самі ж журналісти. Тоді йдеться не про збагачення чи відстоювання політичних інтересів – про самореалізацію. Але чи багато у нас таких видань, сайтів? Одиниці. Та й то доводиться їм виживати, сподіваючись на міжнародні гранти чи іншу допомогу.
Нещодавно мала жорстку дискусію із громадськими активістками, які, одержавши грант, висміювали у ФБ редакцію, яка, мовляв, співпрацює з владою. Чому ж? Є й зараз такий реальний механізм – закон про висвітлення діяльності органів місцевої влади у ЗМІ. У більшості випадків це чи не єдиний стабільний дохід редакцій. Цей закон дозволяє інформувати, але не бути рупором влади. Хоча і тут є тонка грань – багато залежить від позиції редактора. Громадські ж активістки, не розуміючи цих механізмів, дорікали – аяй-яй-яй, мовляв, які погані журналісти. Активістки отримують стабільні кошти від гранту і чомусь не розуміють, що журналісти теж хочуть мати щомісячну, хоча б мінімальну зарплату.
Тож, свобода слова часто тримається на чесній позиції, нервах і ресурсах самих журналістів. Скільки видань ви передплатили? Жодного? Скільки готові платити за журналістський контент в інтернеті? Не платите і не вважаєте за потрібне це робити? (В Україні цей напрямок поки нульовий). То не маєте права й претендувати на свободу преси!
Світлана Орел