Володимир Винниченко, певне, найбільш загадкова особистість серед українських письменників та політиків. У його біографії маса недосліджених сторінок, особливо раннього періоду життя, починаючи від дня народження до початку політичної діяльності. Пояснення цьому – більш, ніж піввікове забуття Винниченка на його батьківщині, яка довгий час називалася СРСР. Вона вважала колишнього керівника Української Центральної Ради своїм затятим ворогом. Писати, говорити про Винниченка у пресі чи у літературі, тим більше вивчати його життєпис, категорично заборонялося, хіба що з негативним змістом. Табу було зняте десь після 1986 року, у часи так званих перебудови, гласності, свободи слова.
Саме у ті часи я наважився принести у редакцію наукове джерело, яке у радянські часи з 1950-х років було заборонене і вилучене з усіх бібліотек. Це «Большая Советская Энциклопедия» у 65 томах, 1-ше видання, виходило з 1926 по 1947 рік. З частиною його тексту читач може ознайомитися з репродукції статті «Володимир Кирилович Винниченко», опублікованій у 11 томі, який вийшов у 1930 році. (Фото). Це була остання у СРСР публікація про одного з лідерів «українського буржуазного націоналізму», він з початку 1920 років жив у Франції.
Внесу деяку ясність щодо видання. Я у кінці 1970-х років придбав «Энциклопедию…» у колишнього викладача нашого педінституту О. І. Мініна. Олександр Іванович передплачував видання з виходу 1-го тому, на заклик радянських ідеологів знищувати книжки не відреагував, зберіг. До речі, обласна наукова бібліотека ім. Д. Чижевського, можливо, єдина в Україні, яка має подібне видання з 1994 року – разом з іншими книгами відомого підпільного колекціонера О. Ільїна його передано бібліотеці. Різниця між обома енциклопедіями відчутна: у бібліотечних томах прізвища майже усіх членів редколегії, політичних діячів, розстріляних у роки сталінських репресій, заретушовані, їх не прочитати. У моїх збережено, як було.
Прочитали ми статтю і піддали написане сумніву. У ній йдеться про батька майбутнього письменника і політика: Винниченко «народився 1880 у сім’ї наймита-пастуха. Закінчивши сільську народну школу, вступив до Єлисаветградської гімназії». Відомо, у Російській імперії до гімназії приймали дітей дворян, поміщиків, вищих і середніх чиновників. І аж ніяк не пастухів.
Невдовзі наша газета на двох повних сторінках надрукувала обширне дослідження про життя і творчість В. Винниченка місцевого краєзнавця, письменника, доцента педінституту Миколи Смоленчука «Помилка у поліцейському циркулярі». Автор наводить першоджерело такого змісту: ’’Департамент полиции. (фото). По особому отделу. 2 апреля 1903 г. Секретно. Циркуляр… Винниченко, 23 года, происходить изъ крестьянской деревни Великого Кута, Витязевской волости, Елисаветградского уезда, Херсонской губернии, по окончании Златопольской гимназии, поступил въ 1900 году въ число студентов университета св. Владимира, откуда уволенъ 4 февраля 1902 года’’. У очі відразу потрапляють два факти: Винниченко «походить з селян Великого Кута» та «по закінченню Златопільської гімназії». Щодо Великого Кута – однозначно і перевірено: населеного пункту з такою назвою у всій Херсонській губернії ніколи не було, Великий Кут – єдиний в Україні існував на території губернії Київської. А ще: названо різні гімназії. У дослідженні Смоленчука подано ще один вельми інтригуючий документ: запис у метричній книзі церкви Володимирівської Богоматері м. Єлисаветграда. Він повідомляє: хлопчик народився 16 (28) липня 1880 року, наступного дня відбувся обряд його хрещення. У графі про звання та прізвища батьків значиться: «Елисаветградского уезда Бежбайракской волости деревни Веселого Кута-Григоревки крестьянин-собственник Кирилл Васильев сын Винниченко и законная его жена Евдокия Онуфриева дочь, обое – православные». Стосовно місця виконання обряду ясно – не у кожному населеному пункті була церква, христити дитину батьки могли за бажанням. Цікаве інше – батько Володимира, виявляється, селянин-власник, простіше – землевласник. А це далеко не наймит і не пастух.
Чим глибше я занурювався у вивчення біографії Володимира Кириловича, тим більше виникало питань без відповіді. Дещо знайшов, здається, у колишній бібліотеці Академії наук України (тепер Національна ім. В. Вернадського). Там зберігається пожовкла від часу і непотрібних олівцевих поміток брошура «Хто такий Винниченко? Біографічний нарис». Видана брошура у Києві 1917 року. Автор – Юрій Тищенко (1880-1953), журналіст, публіцист, видавець, ровесник, однодумець і приятель Винниченка (фото). У часи існування Центральної Ради був головою її пресбюро, щодня зустрічався з Винниченком. Ось звідки найдрібніші дані з життя подружжя Винниченків у Єлисаветграді. Схоже, Юрій Пилипович був схильний до вигадок та домислів, створюючи життєпис свого патрона.
З його розповідей ми дізнаємося про сім’ю Винниченків, матір Володимира Явдокію Павленко. Вона утримувала власний постоялий двір при базарі, отже, не була селянкою, скоріше купчихою. Так само, як батько не був наймитом і пастухом. У цьому плані я підтримую професора Володимира Панченка, який відзначав: «Ю. Тищенку важливо було розвіяти в очах читачів (переважно селян) міф про «буржуя Винниченка», дати їм відчути: він – такий, як і ми, він наш ватажок і захисник. Звідси акцент на мужицьке походження письменника й політика Володимира Винниченка, а також на його ранній, свідомій і послідовній боротьбі за людські права і за кращу долю. Так пишуть біографії вождів». Багато чого описує Тищенко, його суттєво доповнює М. Смоленчук, який зустрічався з родичами, знайомими Винниченків, яких на той час у живих було немало. Їх доповнюють сучасні краєзнавці, нерідко вливаючи у дослідження свої домисли. Уже розшукали не тільки кілька вулиць, на яких жило сімейство Винниченків у Єлисавенграді – навіть номери будинків.
Та як би там не було, а через багато років Володимир Винниченко повернувся на рідну землю. Це важливо, бо письменник гордився тим, що родився в степах і сформувався тут як письменник, політик, державний діяч. Нехай з помилками, з прорахунками, з надмірними амбіціями, але з власними поглядами на справжній стан речей. У липні 1989 року при чималому зібранні присутніх урочисто відкривали інформаційну дошку Володимиру Винниченку у зв’язку з присвоєння імені письменника проспекту, який тільки-но почав забудовуватися.
На дошці текст: «Цей проспект найменовано на честь 110-ї річниці з дня народження видатного українського письменника Володимира Кириловича Винниченка (1880-1951)». Потім буде меморіальна дошка на приміщенні чоловічої гімназії, у якій вчився студент Винниченко (фото), постане бронзовий пам’ятник перед педагогічним університетом, який названий його ім’ям. Саме проспект і дошку пропоную за відправну точку, з якої здійснювати туристичні мандрівки місцями, пов’язаними з молодими літами нашого видатного земляка. Тим більше, за твердженням М. Смоленчука «у місті ходять глухі перекази, що жили Винниченки на бідняцькій околиці Биковій з лівого берега Інгулу, поблизу нинішнього парку». Сьогодні це Козачий острів, до нього прилягає провулок, що у часи Винниченка мав назву Бідний. Тепер він має назву Річний, на ньому залишилося усього три будинки, у яких живуть далеко не бідні люди. Поряд – ЗОШ №4, ДЮЦ, кілька інших цікавих будівель, якими поступово забудовується одна з основних магістралей міста – проспект Володимира Винниченка. Пишуться тільки перші сторінки його історії.
Юрій Матівос
