На початку вересня відзначає свій ювілей наша землячка, народна артистка України, солістка Національного театру опери і балету, лауреатка Шевченківської премії Лідія Забіляста. Не раз виступала вона і на сцені нашої обласної філармонії – тут звучали арії із опер Чайкоського, Верді, Пучіні, Мусоргського. В один з її приїздів під час зустрічі з журналістами було записано це інтерв’ю.
— Яка подія у вашому творчому житті останнім часом стала визначальною?
— Етапна для мене подія — прем’єра опери "Турандот". Хочеться вірити, що це стало подією не лише для мене, а й для театру, і для столиці. Режисер — Маріо Кораді запропонував свіже прочитання відомого твору, колектив у цій постановці розкрився по-новому
– Чому Ви віддали перевагу саме “Турандот”?
– Ця робота із самого початку здавалась не зовсім моєю. Матеріал – абсолютно для драматичного сопрано (хоча я починала, як ліричне). З мого боку зважитись на роль Турандот було трішечки авантюрою. Але я відчувала велику підтримку з боку керівництва театру, зокрема від такого майстра, який є для мене авторитетом, як Левко Венедиктов. Коли я почала працювати, ця робота повністю захопила мене. Магічна музика Пучіні взяла в полон.
– Якою мовою Ви співаєте Турандот?
– Опера іде італійською мовою.
— Ви відчуваєте, що ви зірка №1 в опері?
— Ні, я цього не відчуваю. У нас багато цікавих співаків. У когось не вистачає голосу, у когось характеру, у когось школи, щоб підкорити певні вершини. Але у нас в колективі багато талановитих митців, і виділяти когось олного не годиться.
— У вас є свій глядач?
— Так. Ці люди, можна сказати, певною мірою навіть є учасниками мого приватного життя. Вони дуже цікавляться, що відбувається зі мною, часом це дуже допомагає. Бувають різні стани, наприклад, депресія, і коли тобі дзвонять, підтримують, ти відчуваєш, що не маєш права зупинятися, давати собі послаблення, тобі багато дано Богом і треба реалізовувати себе.
— Ви буваєте на гастролях в Європі, виступаєте і у рідному краї. Де відчуваєте більшу відповідальність?
— Я б не розділяла — чи то будинок культури моєї Олено-Косогорівки, чи престижна сцена Європи. Удома я часом відчуваю навіть більше напруження, адже тут мій спів оцінюють люди, які знали мене з дитинства. Односельці іноді мене питають: "Чому ти не співаєш, як Софія Ротару?" Я відповідаю: "Я змогла б співати так, як Софія Ротару, але вона так, як я, мабуть, не змогла б”. І всім стає все зрозуміло.
— Чи була до вас прихильна доля?
— Так. Свого часу ми, артисти, мали все – забезпечені гастролі, заплановані записи і т.д. Період 90-их років – це певний провал, коли про все доводилося дбати самому. Був період пошуку себе. Мені вдалося подолати ті труднощі, і вийти на інший рівень творчості. До того ж якраз у цей час я народила сина.
— Чи відчуваєте себе діловою жінкою?
— Лідером я була завжди, це мені дуже допомогло. Я покладаюсь здебільшого на себе, ні від кого нічого не чекаю. Знаю, що треба більше працювати. Переконана: внутрішній стержень людини має бути міцним.
— Як ви оцінюєте нинішню вокальну школу?
— Зараз вокальна школа дуже накульгує. Сьогодні це поставлено на комерційну основу. За цих умов, не впевнена, що я, наприклад, змогла б дійти до консерваторії. Туди, на жаль, нині потрапляють не завжди за вокальними даними. Це добре видно по тих випускниках, які приходять в театр. Чим далі, тим більше баласту. Наприклад, склад сопрано – п’ятдесят чоловік, а співають мінімум десять.
— Що Вам дало навчання в Італії?
— Це велика школа для співаків. Ми мали можливість бувати на репетиціях. Я записували на відео кожен свій урок. У нас готуєш партію — з тобою працює концертмейстер, а там – педагог із широким вокальним світоглядом. За шість-сім місяців я вивчила чотири оперні партії, у нас же за цей час ледве вивчала одну. Там динаміка часу велика, він цінується.
— Чи важко пробитися з глибинки таланту?
— Так. Мені теж доводилось нелегко, у чомусь я теж пробивалась крізь асфальт. Але якщо є талант і велике бажання, це можливо.
— Найскладніший момент у Вашому житті?
— Тоді, коли, пропонували залишитися в Італії. Я твердо і з гідністю відповіла, що відмовляюсь, але момент внутрішньої боротьби був дуже важким.
— Як ви ставитесь до династії?
— Про драматичних акторів я не знаю. Якщо поруч із диригентом Іваном Гамколом стає його син, який із клавіром на "ви", і він сьогодні тягнеться в режисери, це викликає обурення.
— Який ваш улюблений концертний майданчик?
— Із залів, які запам’яталися, це Домський собор у Ризі, зал Шостоковича у С.-Петербургзі, але я люблю і сцену Кіровоградської філармонії. Тут чудова акустика, доброзичливий глядач.
– Чи маєте Ви своїх учнів?
— Не маю, бо вважаю за потрібне співати, я боюсь, що викладання забере мої сили, і я не зможу повноцінно віддаватися сцені.
— Чого треба людині з талантом — грошей чи характеру?
- У кого є характер, у того будуть і гроші.
- Як Ви сьогодні сприймаєте своє рідне село?
– Олено-Косогорівка — це село, яке все більше набуває для мене поетичного значення. Дуже хотілося б, аби воно жило і процвітало.
Записала Світлана Орел