Перед самою війною вона мені двічі наснилася. Чи не вперше за майже 30 років, відколи нас покинула. Я так наживо її бачила, красиву, молоду. Мама стояла мовчки і пильно дивилася мені в очі. Строго. Як ніколи в житті.
Вдруге — у такій мені знайомій ситуації з дитинства, де я ще зовсім мале дівча і ми вдвох ліпимо вареники. Раптом мама дає мені тісто зарідке, я обертаюся і бачу, що вона тихо, без жодного звуку гірко плаче і отак на сльозах замішує борошно. Я зрозуміла, що суне щось страшне.
Мама народилася перед тою війною, у 38-му, в Тайшеті, де відбував покарання мій «політичний» дід Василь Андрійович Романець. Ніхто вже мені не розкаже, за що була йому та каторга гулагів і як там опинилася моя бабця Антоніна.
У той же час в іншому кінці Сибіру, в тюменських поселеннях через рік народився мій тато Анатолій Ящук. Потім вони зустрінуться з мамою в Україні, в Житомирі, де мій рідний дім на Охрімовій горі. Як опинилися там Ящуки з Сибіру і якими вітрами цей український рід перед тим занесло в тюменську тайгу — теж ціла санта-барбара, яку довелося пережити багатьом українським родинам.
У 40-му гулагівців погнали на схід. На війну. Бабця забрала двох малих дітей і поїхала з чужого страшного Тайшету в рідний Бердичів, звідки був і мій дід. 22 червня 1941 року її вбили під час першого бомбардування міста. Маму і її старшого брата Петра забрали сусіди.
Потім було літо 44-го. У свій рідний Бердичів, вже звільнений від німців, повернулася Юзефа Ремішевська. І ось іде вона, молода дівчина, куди ведуть очі крізь відчай, сльози, бо батьківського будинку нема, з рідні нікого не залишилося, що робити далі — не знає. «Аж тут, — розказувала бабуся, — біжить мені назустріч маленька дівчинка і кричить: мамочко, ти прийшла, я знала, що ти прийдеш за мною! Вчепилася в спідницю і аж заходиться «мамо, матусечко!» Отак волею долі дві сироти стали найріднішими. Моя мама вже аж потім дізналася правду про своїх двох мам.
А дід Василь прийшов з війни. Десь у 47-му. Калікою на милицях, весь зранений. Одружився з бабцею Юзею, і у них народився синочок, мій хресний тато Анатолій. Дід нічого не міг робити і цілими днями писав у шкільних зошитах книгу про своє життя. Як розповідав мені мій дядько Петро, мамин старший брат, дідо віддав комусь свої рукописи для видання. В результаті у хаті були обшуки, і новітній письменник Василь Романець загримів би знову до Сибіру. Але від ран помер.
Ми з моєю молодшою сестричкою Оленкою не взяли мамину кіношну красу — вона передалася брату Валентину. Ми пішли у батьків рід Ящуків-Цимбалюків. Зате я умію гарно готувати, як мама. А моя сестра така ж добра і щира, як вона. Мо від діда Василя маю охоту описувати події.
Знаю, що матуся охороняє нас з Небес і захищала від куль свого внука, мого сина Павла, якому теж випало воювати і бити ворога-загарбника, як усім його прадідам. Про цю війну з болотяними мокшами вона й приходила через сни мене попередити.
Отак наші мами — усе про нас знають і піклуються про своїх дітей де б не були — і тут на землі, і там на Небі
Молю Бога за упокій душі Галини Василівни Ящук, в дівоцтві Романець, моєї дорогої мами. І за упокій душі мого найкращого тата Анатолія Костянтиновича Ящука. Дякую Боженькові, що дав мені щастя бути їх донькою.