Ніч. Реанімація. Всі сплять. А я не можу спати. Я виспалась, мабуть, на кілька місяців наперед. Перед очима все прокручуються кадри останніх днів. Якщо комусь набридли лікарняні новини...прошу не читати. Але якщо я зараз не опишу всього пережитого, мені здається, я не виконаю чогось важливого, заради чого залишилася в живих. Я захворіла на позаминулих вихідних. Нежить, кашель – що тут дивного? Скільки разів це бувало! Ось "терафлю" а ось і антибіотик наготові.
У понеділок 16 березня поїхала на роботу у масці – була єдиною у маршрутці. Три години у холодному приміщенні трішки погіршили стан. Але трималася. Увечері температура 37.4. Остання таблетка азитроміцину. Вівторок 17.03. Температура 37.4. Подзвонила сімейному лікарю. По телефону виписали ліки. Чоловік відразу ж в аптеку, закупив усе (та ще й 5 масок!). Середа 18.03. Температура 37.4. П’ю ліки і чаї. Четвер 19.03. Температура 38. До вечора росте. Чоловік викликає швидку допомогу. Їдемо в першу лікарню. Інші не приймають. На приймальному покої запитують: "За кордоном не були?". Це був вербальний тест на коронавірус. Інфекційне відділення. 16.00. Медсестри виписали список ліків – ідіть скупляйтесь. Лікаря немає. Десь о 19.00 до палати заходить ще одна хвора. Те, що з температурою видно здалеку. "Мене чоловік привіз. Чотири дні вдома з температурою 40". Гарна жіночка Наташа, молодша мене. Ввечері нам вкололи антибіотик. Трохи поспали.
П'ятниця 20.03. Прийшов лікар. Послухав. Дав направлення на рентген, ЕКГ. І почалось ходіння між корпусами лікарні. Поспішали ми з Наталею з грацією вагітних черепах, адже задихались від кількох кроків. Так до обіду і проходили. Після обіду росте температура. Приходимо на сестринський пост. Нам кажуть: "А що у вас немає нічого від температури?". Кажу: "Якось я собі не знаю, що виписати". "Ну то сходіть в аптеку". На годиннику 20.00. Яка аптека? У мене були таблетки кетофену, їх і випили. Увечері Наташі погіршало. Вона стала дуже кашляти з рожевою піною. Вночі медсестра з санітаркою почали збирати її до реанімації. "Тримайте койку, вона скоро повернеться".
Субота і неділя – вихідні. Я у температурному дурмані. Викликали чергового лікаря: "Ну, ви ж розумієте. У нас немає чим вас лікувати". У неділю син на таксі привіз жарознижуючі. На ніч майже вистачило. Понеділок 23.03. Біль у грудях відчутний, хоч руками бери. Прийшов лікар: "У легенях чисто, але ми вас переводимо до реанімації". Слово "реанімація" панічне, але думаю. – це лякають. Сиджу, шию маску собі. Коли гукають на процедури – я торбу тягну до маніпуляційної. Медсестра на мене подивилась: "А ви в реанімацію переводитесь". Ну що ж йду до палати, одягаюсь. Через півгодини пішли з санітаркою помаленьку.
А туди як зайшли усе завертілось. Тут тебе роздягають, катетер лаштують, кисневу трубку в носа... Поки все це в якомусь тумані зі мною відбувалось, я чула важкий надривний звук, що виривався явно з жіночих грудей. Я все поривалась запитувати про Наташу, але мені не давали говорити. А потім звук затих...
Інна Вівсяна