Ці пластунки були розумнішими за Карлсона та його інтерв’юера. З дитинства знали про українське («на краю») місто Новгород більше, ніж сучасний очільник московщини. Вони з дитинства вільно володіли рідною українською (тоді казали – руською) та польською мовами. А також німецькою – тоді мовою європейської науки. А ще значна частина з них могла порозумітись із євреєми на ідіші, бо виростали у спільному мовному середовищі. Могли цитувати довші уривки із «Одіссея» Гомера в оригіналі, тобто грецькою. А також читати та писати латинською, часто – без словника.
Звідки в них знання про Новогород, згаданий в інтерв’ю Кралсону, як основа «государства рассійскава»? Справа в тому що пластовий полк до якого належали ці юначки був створений у далекому 1912 році особисто Оленою Степанів – чи не першою жінкою-офіцером в Європі, яка водила свій взвод в штурмові атаки на гору Маківку проти московських зайд. Олена – дружина генерала Армії УНР іменем якого зараз названа бойова артбригада ЗСУ. А також мама академіка Ярослава Дашкевича. Коли у 1920 році юначки відновили діяльність цього полку у Львові, то назвали його так: імені Марти Борецької. Іменем жінки яка керувалась настановою: «Московці до Московії, тоді буде мир!»
Хто з нас сьогодні знає ким була та Марта, яку 2-й пластовий полк – перший осередок пластунок-юначок в світі – обрав за свою патронесу? Як так сталось, що найвидатнішою українкою вони обрали жінку, яка може ніколи й не була на теренах сучасної України? А річ у тому, що Марта Борецька була останньою великою борчинею і войовницею, яка чинила запеклий опір московському пануванню. І чинила вона цю боротьбу у Великому Новгороді ще в кінці XV-го (!!!) століття на теренах між Балтійським та Білим морями. Саме Борецька очолила останню відчайдушну спробу дати відсіч московщині, яка хотіла знищити русько-українську цивілізацію (не плутати з московською / русскою / російською).
Століття тому молоді українки, які здобували якісну європейську середню освіту, зачитувались історичним оповіданням «Марта Борецька» (Львів, 1906), яке видало Українське педагогічне товариство. Організація, що згодом отримає назву «Рідна Школа» і залучатиме та спрямовуватиме на підтримку освіти українських дітей – в сучасному еквіваленті – десятки мільйонів доларів. Навіть Роман Шухевич ходив з колядою, щоб із побратимами зібрати гроші на українські приватні школи, бо спершу австрійська і тим більше пізніше польська влада мало або взагалі не підтримували таких проєктів.
Один із синів Марти – Дмитро Борецький – був очільником вільного Новгорода і убитий зайдами після Шелонської битви новгородців з московитами. Інший син – Теодор – через п’ять років був заарештований окупантами-московитами та відправлений в заслання до Мурома, де того ж року і загинув. Ще двоє синів померли при незʼясованих обставинах десь над Білим морем. Дослідниця українського жіночого руху Ірена Книш в життєписі Борецької писала: «На її обрії виднів остатній відблиск київського князівства, але він виступав на тлі можливости відродження колишньої імперії князівської Русі. Вона підтримувала сили литовсько-руські, бо добачувала небезпеку не тільки від Московщини, але й від Польщі. Для того намагалася втримати київське князівство, готуючи на його престіл князя Михайла Олельковича, молодшого брата Семена… Справою першої ваги було унезалежнити церкву від новоствореної московської митрополії, а зв'язати її з київською митрополією: новгородського єпископа мав висвятити київський митрополит».
Великому Новогороду тоді не вдалось перемогти московитів. Окупанти конфіскували все майно Марти, а її ув’язнили, знищили самобутню культуру – в тому числі політичну – вільного міста із його Вічевою системою (в Третьяковської галереї колись здивувався, як побачив творчість із Києва та Новогорода, як «істокі» режиму, який знищив новгородську культуру цілком і був близьким до ліквідації київської, а далі «вікно» занепаду у сотні років на тій же виставці).
Переписали літописи. Але дух свободи Марти повернув її в московську літературу за першої ж нагоди – у XIX-му столітті (десь тоді ж, коли «австрійський генштаб придумував Україну»). Книш писала про Борецьку: «Вона стала символом вільностей, статуєю свободи не тільки для вільнодумців, лібералів, але й апологетів російського "самодержавія". Гончаров виспівав їй апотеозу як "цариці скорби", що знівечена московськими орлами, зберегла в тюрмі велич і силу горя по втраті новгородської слави, навіть при сконанні залишилася противницею Москви й провідницею вільного Новгорода».
Пластунки, які виростали в 2-му полку імені Марти Борецької у Львові створили дуже сильне середовище. Саме серед них виросла соратниця Шухевича та Бандери, очільниця підпільного Українського Червоного Хреста Катерина Зарицька. В підпіллі УПА працювала ще одна «Борецька» Олена Біленька, дружина одного з лідерів ОУН Володимира Врецьони. Олена пережила всі московські жахіття і відійшла на Вічну Ватру у 1995 році. Ще одна вихованка цього куреня – Дора Біленька (в заміжжі – Рак) стала правознавцем та референтом фізичного виховання в «Союзі Українок», померла у США в 2008 році. Загалом кілька сотень вихованок… Щорічно, в лютому, український жіночий рух діаспори вшановував не лише Ольгу Басараб, але і Марту Борецьку.
Щонайменше троє вихованок полку, а згодом пластового куреня, імені Борецької у Львові загинули у визвольній боротьбі. Мирославу Глинянську (в заміжжі – Равлик) убили гестапівці у 1942 році. Того ж року московські окупанти довели до смерті в Казахстані Софію Колессу (в заміжжі – Сондей), дочку композитора Філарета Колесси і рідну сестру Героя України та пластуна Миколи Колесси. Катруся Зарицька померла у 1986 році – невдовзі після виходу з московських концтаборів.
Гасло Марти Борецької із Великого Новограда – руського (українського), а не російського (московського) міста – досі актуальне: «Московці до Московії, тоді буде мир!»