Війна. Руїни. Тяжкі втрати. Кров. Біль. Страждання. Але за усім цим не варто забути про трагічну дату – 90-річчя одного з найстрашніших в історії людства Голодоморів. З приводу цієї дати слід не лише схилити голову перед пам’яттю жертв, але й усвідомити – ми, українці, навіть у тих жахливих, нелюдських умовах знаходили в собі гідність, сміливість, здоровий глузд називати речі своїми іменами, чинити спротив. Конкретні факти цього по краплинці знаходимо у справах репресованих того періоду. Світ здивувався нашій сміливості тільки зараз? Але ми завжди були такими. Хай ці краплинки стануть ще одним доказом неминучості нашої Перемоги!
Так викорінювали наш повстанський дух
У часи зародження та становлення радвлади у наших краях діяло чимало повстанських загонів. Через кілька років влада, зміцнівши, буквально виполювала їх і членів їхніх сімей, репресовувала, висилала, розстрілювала, вбиваючи таким чином, як вона вважала «заразу» вільнолюбства. Однак ті, хто залишився живий до початку 30-их, чинили посильний спротив Голодомору.
Василь Бондаренко із села Новостанкувата тодішнього Добровеличківського району, дев’ятнадцятирічним юнаком служив у загоні отамана Гризла. У січні 33-го агітував проти колгоспного ладу, саботував хлібозаготівельні роботи. Через два місяці і тиждень після арешту, у березні 33-го, помер під час слідства в ув’язненні.
Лаврін Ковалюк, старший за Василя, із села Мар’ївка. У 1915 році як вояк царської армії в Першу світову потрапив у німецький полон, на початку 1919-го повернувся додому, займався хліборобством; мав зв’язки з повстанцями, які воювали проти радянської влади. Його брата Василя чекісти розстріляли. Лаврін Семенович агітував проти колективізації, хлібоздачі, самообкладання. У березні 30-го засуджений до п’яти років концтаборів.
Андрій Петрович Довгий на час Голодомору, за нинішніми мірками, був уже пенсіонером. Родом був із Новотишківки, а проживав у селі Іванівці Марківської сільради. ДПУ констатувало, що він прямо й дотично брав участь у боротьбі проти червоних військ – у 1928-му році добровільно здав сільраді револьвер і кілька сотень кулеметних патронів, сини Микола і Григорій свого часу належали до повстанського загону Батрака. Ясна річ, він вів агітацію проти заходів партії і влади.
Іван Григорович Ратуш, родом із села Вернівка (приєднане до Перчунового), проживав у селі Миколаївка. У справі вказано: «До 1917 року служив у жандармерії і мав крупне господарство; 1920 року був у повстанському загоні Базилевського, який нараховував близько ста бійців і оперував на терені Зінов’євського округу: налітали на регулярні червоні частини, обстрілювали ешелони з червоноармійцями». У 30-му році розкуркуленгий, мав бути висланий з України «за перошою категорією», але із села зник, переховувався. Через деякий час з’явився і активно налаштовував односельців проти колгоспної системи та хлібоздачі. За що й запроторений у концтабори.
Сергій Григорович Омельченко у селі Богодарівці вважався крупним куркулем: до революції мав 250 десятин землі. Тож пішов захищати свою власність – у 1921 році був у повстанському загоні Аврамчука, який згодом втік за кордон. Повстанцями були вбиті перші голова сільради Білоус і секретар партосередку Галузинський. Загін мав зв’язок із сусідніми повстанськими загонами під проводом Батрака і Безвершенка.
Уперше був розкуркулений у 1921-му році. Але тоді, очевидно, не розорили повністю, бо через дев’ять років розкуркулили удруге. Але колишній повстанець не змирився: вимагав повернення свої хати, в якій розмістилось правління артілі. Ясна річ, хату йому не повернули, а заслали у Північний край.
Григорій Никифорович Дончук із села Новодобрянка, як сказано у справі, у 1918-20 роках створював загони Вільного козацтва, їздив по селах, агітуючи в армію УНР, певний час був отаманом повстанського загону, який оперував на теренах Первомайського та Зінов’євського округів, розстрілював більшовиків, згодом злився із загоном Нестеренка, після ліквідації повстанського руху вернувся в село з двома підводами гвинтівок та кулеметом. Але, очевидно, впевнившись, що збройна боротьба тоді не дала результатів, взявся за хліборобство. Мабуть, господарював непогано, бо на початок 30-го року влада вважала його куркулем-експертником. Був він позбавлений виборчих прав і вважався непримиренни ворогом радвлади. Григорій Дончук не лише виступав проти колгоспного ладу і хлібозаготівель, а один з небагатьох на той час відкрито агітував за самостійність України. У березні 30-го його засуджено до розстрілу.
Так викорінювали український повстанський дух.
Світлана Орел