Цього листа Тарас Шевченко направив з Орської фортеці, куди за велінням імператора Миколи І поета заслали на десятирічну солдатську каторгу «под строжайший контроль, с запрещением писать и рисовать». Адресовано лист Київському цивільному губернатору Івану Івановичу Фундуклію.
«16 липня 1847 року. Орська фортеця. Ваше Превосходительство! Залишені Вами у себе мої речі прошу Вас уклінно звеліти переслати мені поштою в Оренбургську губернію, у фортецю Орську, на ім’я Тараса Григоровича Шевченка, або передати моєму приятелю, співробітнику археологічної комісії Олексію Сенчилу для відправлення мені. У портфелі є оригінальні малюнки відомого французького живописця Ватто. Якщо Ваше Превосходительство забажає придбати їх, то я готовий продати за ціну, яку Ви назвете. Запропонував би Вам види Києва, але вони не закінчені, а ще, можливо, вони мені будуть тут нагадувати наш прекрасний Київ. Вашого Превосходительства покірний слуга ТАРАС ШЕВЧЕНКО». З губернатором Фундуклієм у художника Тараса Шевченка були не дуже тісні, але досить щирі особисті і творчі зв’язки: Тарас пропонує Фундуклію малюнки, домовляється про ціну.
Хто ж такий Іван Іванович Фундуклій і які передумови написання листа Шевченка до нього?.. Біографія Київського губернатора розпочиналася з Грецької слободи, яка тепер входить до складу Кропивницького як вулиця Пушкіна. Саме там, на крутому схилі правого берега Інгулу 1 квітня 1755 року одержав земельний наділ під житло грецький купець Дмитро Юр’єв. Мине небагато років і слобода розростеться у міцну грецьку общину, до якої входитимуть понад пів сотні сімей. У середині ХVІІІ-го століття до поселення прибула грецька родина купця Юрія Фундуклія. Юрій був неординарною особистістю серед місцевих купців. Вихідець із грецької колонії Ніжина на новому місці почав з простого канцелярського службовця у багатого купця. Завдяки неймовірній працездатності і обдаруванню він невдовзі відкрив власну тютюнову лавку і виний магазин, заволодівши винним ринком. Цьому сприяло відкриття у Єлисаветграді митниці. Через неї майже задарма, по три копійки за відро, з Польщі до Росії доставлялося «хлібне вино», тобто горілка. Фундуклій став горілчаним монополістом, «ходовий» товар, що користувався великим попитом у населення, приносив фантастичні прибутки.
Невдовзі підприємливий грек заволодів винним простором сусідньої Одеси. Справу батька продовжив син Іван, який став найбагатшою людиною у губернії. Показовий факт: у Фундуклія позичав гроші теж далеко не бідний чоловік генерал-губернатор Новоросії Михайло Воронцов. До того ж багатий купець заслужив у громади повагу як рідкісний альтруїст і благодійник. Ці добрі якості та самовіддана праця сприяли у присвоєнні Івану Фундуклію високого почесного звання комерційного радника. А в 1818 році Іван Фундуклій був обраний міським головою Єлисаветграда. На той час його синові Івану виповнилося 14 років. Сучасників вражав незвичайний побут Фундуклія. Він не тільки не цурався свого походження, навпаки у своєму кабінеті на видному місці тримав селянську свиту, штани-шаровари, чоботи. Показуючи їх відвідувачам, казав: «Не треба забувати, ким людина народилася і ким була».
Ще більше дивували оточуючих методи виховання Фундуклієм свого єдиного сина Івана. Турбуючись про його надійне майбутнє, батько тримав сина на напівголодному пайку, годуючи хлібом і водою. Вже з семи років змусив працювати на різних роботах своїх численних установ на невисоких чиновницьких посадах. Фундуклій-батько вчив і виховував у сина працьовитість, старанність та чесність. Аж у тридцятилітньому віці Іван Фундуклій поступив на службу чиновника особливих доручень при Новоросійському губернаторові М. Воронцові.
На той час його батько помер, син став власником величезних грошових заощаджень, до яких додалися склозавод під Чигирином, цукровий завод, куплена у Воронцова частина маєтку у Гурзуфі, яка щороку давала сім тисяч відер виноградного вина. Службовцем Воронцова Іван Фундуклій був недовго. Почувши про його щедрість та багатства, Київський генерал-губернатор Д. Бібіков 1839 року виклопотав Іванові у царя місце цивільного губернатора Києва. (Забігаючи наперед, відзначимо один вельми цікавий факт. Якось Микола І доручив ІІІ відділу зібрати дані, хто із 56 губернаторів Росії не бере хабарі. Таких виявилося усього двоє: Київський І. Фундуклій та Ковельський О. Радищев. Більше того, як з’ясувалося, губернатор Фундуклій відмовився від належної йому державної платні, створив своєрідну касу допомоги, з якої чиновники канцелярії брали собі додаткову суму, рівну посадовому окладу. А ще дивак-губернатор оплачував обов’язкові щомісячні домашні прийоми знаті, які мав влаштовувати генерал-губернатор Бібіков. Це щоразу виливалося у 500 карбованців асигнаціями. Жінкам дарувалися театральні біноклі, відповідне взуття, інші предмети туалету).
На новій посаді повною силою розкрилися такі людські риси, як благодійництво і громадська небайдужість. 1 вересня 1839 року, ледь сівши у крісло губернатора, Іван Іванович велів повідомити Єлисаветградську міську Думу, що він дарує місту свого дитинства земельну ділянку, яка дісталася йому у спадщину від батька на Перспективній вулиці. 1850 року на місці, подарованому Фундуклієм, розбили плац, обсадивши його деревами, пізніше переобладнали на Міський бульвар, обнесли металевою огорожею на кошти міського голови О. Пашутіна. На території Бульвару відкрили павільйон відпочинку, буфет, пізніше фонтан, розвели квітники. Бульвар назвали іменем благодійника Фундукліївським. Таку назву бульвар носив до 1919 року, більшовики його перейменували на майдан Червоної гвардії, у 1936 році на ньому встановили пам’ятник С.Кірову (партійний псевдонім діяча компартії С. Кострікова), майдан перейменували на його честь, назвавши площею Кірова.
Та повернімося до Фундуклія. Щедрий на добрі справи губернатор не шкодував власних коштів на впорядкування милого його серцю Києва. За його рахунок кваліфіковані майстри вимостили каменем знаменитий і сьогодні Андріївський узвіз (спуск), спорудили величний фонтан на теперішній Європейскій площі (кияни називали його «Іваном» або ж «Фундуклієм»), через Дніпро перекинули ланцюговий пішохідний міст, який служить людям і тепер. За кошти губернатора збудовано кілька притулків для безхатченків, немічних, дітей-сиріт. Своїм благоустроєм Київ багато десятиліть завдячував щедрому багатієві-губернатору. Великою мірою освітяни: Іван Іванович передав для першої в Російській імперії жіночої гімназії власний будинок, викуплений свого часу в одного збанкрутілого підприємця, якому загрожувала в’язниця за несплату кредитів, чим врятував чоловіка від покарання. Пізніше гімназії дали офіційну назві «Фундукліївська».
Губернатор зробив свій внесок і в розвиток залізничного транспорту, який тоді набував широкого розвитку в країні. У 1876 році збудували вантажно-пасажирську станцію на залізничній гілці, що з’єднувала цукрові заводи у Смілій, Олександрівці, Капітанівці з Чорноморськими портами. Одній із головних станцій визначили місце на берегах Тясмину біля містечка Олександрівки. Усі витрати на її будівництво взяв на себе губернатор. Будівельники на знак поваги до благодійника назвали станцію його іменем. На будинку станції «Фундукліївка» встановлена меморіальна дошка, вона нагадує вдячними нащадками людину, яка багато зробила для краю.
Іван Фундуклій дбав про розвиток освіти, науки і культури не лише у Києві. Його благодійність справді неосяжна. Вона позначилася певною мірою і на долі Тараса Шевченка. Варто зазначити, що Іван Іванович був надзвичайно вихованою і освіченою людиною. Він володів трохи не всіма європейськими мовами, але спілкувався з представниками різних націй виключно їхніми, не нав’зуючи «великодержавної». Губернатор мав велику бібліотеку, у якій була художня література світової класики, наукові видання, енциклопедії, довідники, словники тощо. Пристрасно любив музику, добре грав на фортепіано. А ще він був затятим колекціонером-нумізматом, аматором археології, історії, мистецтва.
На цій благородній ниві і переплелися наукові та просвітницькі зацікавлення двох патріотів рідної землі: художника і поета Тараса Шевченка та губернатора і громадського діяча Івана Фундуклія. (Слід відзначити вони були майже ровесниками, різниця у віці складала усього десять років). Познайомилися вони, певне, на черговому засіданні Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. Ця наукова установа була створена з ініціативи Івана Фундуклія при канцелярії Київського, Подільського й Волинського генерал-губернатора для збирання й видання історичних документальних матеріалів. Фундуклій був членом комісії, Тарас з літа 1845 року став її співробітником як художник, збирач фольклору та етнографії. Тоді ж, певне, губернатор і замовив художнику види Києва, про які йдеться у листі Шевченка до Фундуклія із заслання. Роботу комісії повністю утримував губернатор своїм особистим коштом. Крім того він фінансував видання трьох наукових збірників, серед яких особливо вирізнявся «Огляд могил, валів і городищ Київської губернії».
Одна з могил, досліджена Шевченком, надихнула Тараса на створення літературного шедевра «Розрита могила». Цей бунтарський вірш разом з іншими антимосковськими творами, включеними до рукописного альбому Шевченка «Три літа», насамперед «Сон», «І мертвим, і живим», «Холодний Яр», «Кавказ» стали основними звинувачувальними доказами для винесення Тарасові найсуворішого покарання серед усіх членів Кирило-Мефодіївського братства. Губернатор Іван Фундуклій намагався перешкодити потраплянню небезпечних для Тараса рукописів до рук жандармів. Щойно заарештованого на Дніпровській переправі Шевченка доставили до кабінету губернатора (генерал-губернатор Бібіков на той час перебував за межами Києва), Фундуклій, залишивши папку з цими творами поета у себе, решту безневинних речей наказав негайно відправити до жандармського управління Петербурга. Але «хитрість» губернаторові не вдалася: з показань окремих раніше допитаних «братчиків» слідчі вже знали про існування «крамольної» поезії Шевченка і тепер особисто Бібіков одержав суворий наказ розшукати її. Альбом був відправлений до столиці. Про це Шевченко, ясна річ, не знав, тому й написав листа Фундуклею з Орської фортеці. Відповіді, з цілком зрозумілих причин, поет не діждався.
До речі, Іван Фундуклій намагався взагалі пом’якшити нещасливу долю кирило-мефодіївців. Дізнавшись про донос провокатора Петрова від свого підлеглого, губернатор негайно послав кур’єра до Миколи Костомарова, за яким ось-ось мали прийти жандарми, з попередженням знищити всі підозрілі папери. Але зла доля піднесла одному з керівників Товариства нищівний «дарунок»: Микола, який наступного вихідного мав одружитися, увечері пішов до батьків нареченої уладнати деякі деталі весілля. Коли повернувся, на нього вже чекали жандарми, переривши квартиру до найменшого папірця. Замість вінчання Костомаров давав перші показання на допитах у жандармерії.
За кілька днів до нього приєднався Тарас Шевченко, який мав бути у друга Миколи старшим боярином. Існують також спогади сучасників, зокрема М. Чалого, який стверджує, що Фундуклій намагався відвести небезпеку і від Тараса до його арешту. Під час переправи поромом через Дніпро невідомий гусар непомітно для Шевченка взяв його валізу і збирався кинути її у річку. Але Тарас не знав про добрі наміри невідомого, вихопив у нього свої речі. Часу для з’ясування обставин не вистачило: за мить пором пристав до берега і Шевченка оточили жандарми. Цілком зрозуміло: діяти відкрито губернатор не міг: виручити «братчиків» йому все одно б не вдалося, а собі нашкодив би назавжди.
Післямова. Родина Фундукліїв своєю громадською благодійною діяльністю заслужила пам’ять нащадків. У майбутньому намічається реставрація площі Героїв майдану. Було б добре, якби на ній встановили меморіальну дошку або пам’ятний знак на честь Фундукліїв з відповідним текстом.
Юрій Матівос