Якось ми з новобалашівським товаришем сиділи у забігайлівці біля монастиря і неквапом сьорбали «Чернігівське». Час від часу на точку заскакували кудлаті вгодовані бородані. Наповнивши дзбаники пивом, хутко зникали, щоб через якісь пів години з'явитися знову. Розімліло гупали монастирські дзвони – на Маковія дуже добре п'ється бурштиновий напій. Лінива розмова точилася навколо наших місць обітування – він розхвалював свою буровугільну промзону, я – огризався лелеківським козацьким минулим. Слово за словом, і вперлися лобами в акведук тутешнього залізничного мосту через Інгул.
– Уяви, його висота 90 метрів, – прорік Олег.
– Ой, блін, ну, ти даєш, – стрепенувся я, – мели, Омельку…
– А шо я? У газетах розумні люди писали!
Хлоп наївно думає, ніби все надруковане в газеті – чистісінька правда. Ніби журналісти ночами не сплять і справді завжди готові «троє суток шагать раді нєсколькіх строчєк в газєтє».
Мені міст здавався десь втричі нижчим. Так і залишилися б ми на своєму, а потім забули, але на Спаса, коли зійшлися знову, згадали те вкрай принципове для обох питання. Слухали, постановили: а чому б ту 90-метрову фігуру та не заміряти? Яким робом – то вже деталі. Подібний міф існує і про начебто бездонне озеро у Чорному лісі. Однак, до лісового дива у нетрях під Знам'янкою, ми навряд чи доберемося, а міст – ось він, під боком. А то базікають багато, а заміряти нікому.
І от нарешті на Успіння запаслися всім необхідним для акції. Олег сказав, ніби добре знає хлопців з охорони мосту. Тому треба, як презент, купити у баби Сорочихи літр самогону. Вона його жене з виноградних віджимків. Відбирає перші два бутлі, висвітлює від сивухи марганцівкою і кожному клієнту вкидає в посудину маленьку, але кляту перчинку з вазона, що росте тут же, на підвіконні. Баба, як бачите, знається на гуральництві та сервісі. Це до того, що ми з Олегом теж естети і не п'ємо, що попало. От у її сина, котрий з винограду вино робить, не пили б його пійло навіть даром. По-перше, давить грони брудними ногами, як Челентано, а по-друге, випиває його сам зразу ж, як тільки місиво на третій день забродить.
В останню мить, ледь не забувши, запаслися довжелезним шнуром, прив'язавши на кінці кілограмовий молоток без держака.
Олег не збрехав. Охоронники його знали і приязно нас зустріли ще на підході. Але потім підняли на сміх, коли компаньйон запропонував їм заготовлену банку аква віти, аби дозволили проміряти висоту мосту. Мовляв, як це за таку мізерію допустити на секретний об'єкт сумнівних суб'єктів? Ми несміливо запитали, за який чинш вони готові продати державну таємницю. Служаки переглянулися і начальник караулу випалив: «За каністру!». Тут уже переглянулися ми (ну, й заломив ціну!) і, скріпивши серце, запропонували трилітровий бутель. Однак торги пішли в пісок – опоненти затялися намертво. І тут вперше пролунав крилатий вислів «Я не лох!», мовлений обома прохачами одночасно. Це вже пізніше його почали тиражувати і вживати кому заманеться. Адже ми, мешканці приватного сектору, не з книжок знали, що каністри самогону вистачить на дві толоки – наліпити лампачу і накидати стелю. А ці шкуродери ніби не по землі ходять!
Ми не могли просто так бездарно пережити провал задуму. Тому й відправилися своїм ходом розрядиться в «город». Дорогою зустріли Ігорька Парменова. Він ховався від кредиторів, ночуючи у Злодійській балці в її неповторній і цілющій аурі. А оце вирішив у місті теж розім'яти сідниці. Повідали йому й ми про свою біду, чим здорово чувака потішили.
– Що з таких питати? Держіть мене! Бутиляку якимсь салабонам? І за що? – галасував він. – Та я за такий поцілунок долі переміряю всі мости навколо. І він почав розводитись, як колись служив у війську. Пройшов ніби курс диверсійної підготовки з умінням потайки підбиратися до пунктів, що охороняються, та мінувати їх, або викрадати звідти зброю чи документи. Роки навчання чи то в десантурі, чи то в морській піхоті не пропали марно. Розповідав, що міг, замаскувавшись, годинами спостерігати за противником, знаходячись у безпосередній близькості від об'єкта, а в підходящий момент блискавично провести заплановану акцію. Наслухалися такого, що хоч роман пиши, куди там якомусь Віктору Суворову.
Доки переходили так званий Парк космонавтів, у Ігоря прорвався кульок з тюлькою, який ми доручили йому нести. Вміст випав на траву. Ми ще й рота не встигли розкрити або потиличника відвісити «диверсанту», як він нас вмить обеззброїв:
– Тут і сядемо!
Але Ігорьок перед цим на свою голову повідомив, що в нього дома є чудове фото мосту, який ми збиралися заміряти. Тож цілком справедливо буде напоїти його не на шару, а взамін хоч за щось. Світлина й стала розмінною монетою. Тому він, впіймавши хвилю, хутко мотнувся додому на Ковалівку і, крім знімка, прихопив ще кілька задубілих варених картоплин, пару помідорів й цибулину. Хліб, сало і тюлька, повторимося, в торбі вже були. Отже разові паперові кавові стаканчики з нашого джентльменського набору ще раз славно прислужилися у і в цьому фестивалі.
А фотографічна картка й справді була велика, кольорова, з поїздом на мосту. Власне, то було не фото, а якісно виконана репродукція на цупкому глянцевому папері, такий собі рекламний плакат з туристичними привабами міста.
Пропустили по першій. Тут, як з-під землі, вродилися двоє аборигенів.
– Ну, то як? Я беру своїх хлопців і завтра йдемо міряти міст? – запитав Ігор, киваючи на них. Безмовні гості теж закивали головами. Їм припав один стаканчик на двох.
Пропустили по другій.
Олег, подумавши, заявив:
– Гаразд, вважай, угоду підписано. А ці що робитимуть?
– Ох, тундра! Вони з іншого боку відволікатимуть увагу охоронців, доки я робитиму своє. Чув що небудь про димову завісу або про обманний маневр? Це їхній профіль.
Олег недовірливо зиркнув на аборигенів (три літри з пенсії теж не легко даються) і взявся детально розглядати фото мосту, повертаючи його так і сяк.
Раптом вигукнув:
– Стоп-стоп-стоп! Гальмуй! Ось на звороті – текст. І чорним по білому – висота 90 метрів! Всі експерименти відміняються!
Ігор знітився, бо зрозумів, що безнадійно і непродуктивно гине його армійський досвід. А Олег тріумфально озирався на всі боки, мовляв, ну, що, лошари?. Я ж, продовжуючи нервово крутити між пальцями сірникову коробку, розклав на колінах той злощасний плакат. Справді, так і написано. І ось зненацька мій погляд падає на сірникову коробку, що своєю товщиною ідеально від колії до даху накрила вагон на мосту. Неясна поки що здогадка зблиснула під фуриком (себто, кашкетом). Ніби ненароком, адресуючи мовлене виключно в Космос, ліниво запитую:
– А які розміри залізничних вагонів?
– Довжина різна, ширина 3,20, висота 5 метрів, – охоче відгукується один з до цього мовчазних Ігоревих «орлів». Видно було, що тема йому цікава і живе він з традиційних промислів та інтересів, характерних для мешканців Солодкої балки, де, очевидно, й народився. Сказав і знову замовк.
Я, мов східцями, пройшовся пачкою вертикально по опорі мосту. Сірникова «хатка» вклалася на ній вісім разів. Повторив замір. Підкликав Олега і запропонував виконати ту ж саму дію. Той вибалушив очі, але повторив.
– Ну, скільки? – питаю.
– Що, скільки?
Нарешті суть того, що відбувається, після деяких пояснень доходить до нього. Голова втягується в плечі і він рече:
– Сорок.
Рука дружбана інстинктивно тягнеться до літрової банки, але вона вже порожня.
А на узвишші, як і вранці, бемкають монастирські дзвони…
Леонід Багацький, зі збірки «Веселе краєзнавство»