Цей рік для нашого міста особливий тим, що в ньому збіглась ціла низка ювілеїв Тарковських: у квітні – 90-річчя непересічного режисера Андрія Тарковського, у червні – 115 років його батькові, поетові Арсенові Тарковському, цього року також виповнюється 170 років з дня народження Надії Тарковської, дружини Івана Карпенка-Карого, ім’ям якої названо колишній хутір, їхнє родове гніздо, а нині заповідник-музей «Хутір Надія», та 160 років її брату Олександру Тарковському, народовольцю, активному діячеві колишньої єлисаветградської «Громади». Лише один перелік цих імен та подій, з ними зв’язаних, що мали громадське і культурне звучання, свідчить: ця родина ціле явище в духовному житті краю, яке творить неповторну енергетику, що стає відмітною особливістю регіону і живлющим грунтом для появи нових паростків духовного життя.
Тим більше, що їхні зв’язки з тодішньою культурною елітою досить широкі, цікаві, часом несуть в собі якусь незбагненну містику, служачи містком між минулим і майбутнім, позначені талантом, яскравістю характерів, але не провінціоналізмом.
Життя
Польський рід Тарковських потрапив у наші степи (село Миколаївка, нині Кропивницький район) з Волині. Тут Карл Матвійович та його дружина Марія не знайшли щастя: перші їхні діти померли, а коли наймолодшому синові Олександру було лише десять років, через епідемію холери, що лютувала тоді в наших краях, пішли з життя й батьки. Надія на той час уже була одружена з Іваном Карповичем Тобілевичем, і молода сім’я (побралися вони за три роки до того, познайомившись під час постановок самодіяльних спектаклів) фактично взяла хлопчика на виховання.
Будинок Тобілевичів на колишній вулиці Знам’янській (нині – міський літературно-меморіальний музей Івана Карпенка-Карого) на той час був центром українського громадського життя міста. Юний Олександр Тарковський спілкувався тут з братами Тобілевичами, майбутніми видатними акторами Миколою Садовським та Панасом Саксаганським, їхньою сестрою Марією Садовською-Барілотті, бували тут і Олександр та Софія Русови, а майбутній меценат та громадський діяч Євген Чикаленко, до речі, однокласник Олександра по земському ральному училищу, квартирував у цьому ж будинку. Не раз знаходив тут прихисток і Марко Кропивницький. У цих стінах збиралася єлисаветградська «Громада», якою керував тоді Опанас Михалевич, і яка мала абсолютно чітку українофільську спрямованість. Фактично частиною «Громади» (хоча певною мірою і автономною) був молодіжний гурток «Народної волі», до якого входив і Олександр Тарковський.
У Єлисаветграді цей гурток був значною мірою українським (молодь навіть пробувала друкувати на гектографі вибрані твори Шевченка). І це, очевидно, теж стало причиною жорстокої розправи над молодими людьми, бо ж для царського уряду (як, власне, і для радянського) захоплення українськими ідеями було чи не більшим гріхом, ніж прихильність до революційних. Отож, ще не встигши проявити себе як слід, молоденький (йому не виповнилося й двадцяти) Олександр Карлович Тарковський отримав десять років тюрем і заслання. Перебуваючи в ув’язненні, він написав відчайдушного і небезталанного листа до Віктора Гюго, в якому просив розради і підтримки. Цей документ у 80-90-их роках знайшов у слідчій справі звинувачуваного Олександра Тарковського краєзнавець Микола Хомандюк: тодішні слідчі просто підшили його, як ще одне свідчення вини.
За іронією долі внук Олександра Карловича Андрій Тарковський, будучи уже відомим режисером, саме у Франції, на батьківщині Гюго, теж шукатиме прихистку і розради.
Подібних співпадінь у долі Тарковських немало. На засланні в Іркутській губернії в одній хаті з Олександром жили Юзеф Пілсудський та майбутній чоловік автора «Овода» Михайло Войнич. Через багато років після повернення у Єлисаветград, під час громадянської війни, вже солідного главу сімейства Олександра Карловича Тарковського раптом викликали в особливий відділ першої кінної армії. Саме ця організація, очевидно, на той час контролювала поштові надходження з-за кордону. Продуктові та речові посилки від колишнього товариша по засланню, який на той час уже посів чільне місце у політичній верхівці Польщі, дуже згодилися родині, яка, як і більшість мешканців міста, на той час практично голодувала.
Юний же Арсен, прибувши до столиці, у пошуках долі і освіти, перший час заробляв на життя працею у газеті «Гудок». Очевидно, за порадою Григорія Шенгелі, на той час теж співробітника цієї газети, у якого квартирував, взявся за фейлетони (досить популярний жанр на початку минулого століття). І перша його політична інвектива була спрямована якраз проти буржуазного діяча Юзефа Пілсудського. Правда, через пів століття, в 1975 році, відвідавши Польщу, вже немолодий Арсен Олександрович поклав квіти на могилу колишнього батькового товариша…
Любов
Як і у більшості непересічних людей з яскравими характерами, любов у долі Тарковських грала свою, особливу роль. Взірцем для романтичного роману могло б слугувати кохання Олександра Карловича та гімназистки Олександри Сорокіної, яка теж була членом «Народної волі» і притягувалася жандармерією до відповідальності, правда, одержала покарання не таке суворе, як Тарковський. Та, мабуть, найбільшим покаранням для неї стала розлука з коханим, якого вона чекала десять (!) років. І таки дочекалась, але щастя їхнє було недовгим. Після народження доньки Леоніли (яка пізніше мала стосунок до театру і кіно), Олександра дуже молодою пішла з життя.
Матір’ю Арсена і Валерія (старшого брата майбутнього поета, теж дуже талановитого, у зовсім юному віці під час громадянської війни вбили григор’євці) стала Марія Рачковська, історія завоювання серця якої вдівцем Олександром Карловичем так само заслуговує на увагу романістів.
Першу любов Арсена теж звали Марією. Була вона трохи старшою від шістнадцятирічного залицяльника і жила у тому будинку по колишній Олександрівській (нині – Тарковського), де розташований музей видатного поета, відкритий чверть століття тому. Марія Фальц була солом’яною вдовою білого офіцера, тому не могла відповісти взаємністю на палкі почуття юнака. Але саме їй він присвятив найбільше своїх віршів про кохання, і через багато років донька Марина, досліджуючи творчість батька, зробить відкриття, що ті вірші присвячені не їхній з Андрієм матері Марії Вишняковій, а невідомій єлисаветградці…
Зберігся спогад нашої землячки Тетяни Нікітіної, сестри Арсенового друга Юрія (їхній батько – Василь Олександрович Нікітін – перший голова місцевої «Просвіти») про спільний похід до театру. Дивилися вони тоді на той час не заборонену драму ще одного видатного єлисаветградця Володимира Винниченка «Чорна пантера і Білий ведмідь». «Арсен у свої сімнадцять років, – згадує Тетяна Василівна, – не співчував Пантері, він був на боці Білого ведмедя, на боці її чоловіка. Чи думав тоді Арсен Тарковський, що в його житті розіграється така ж драма, як та, яку він тільки-но бачив на сцені, що він, як і винниченківський Білий ведмідь, захоплений поезією, залишить свою дружину, сина, доньку, і втече від буденного побуту? Чи знайде він потім своє щастя в житті, це відомо тільки йому…»
Відомо також, що набагато пізніше, він пробуватиме застерегти свого вже дорослого сина Андрія від надмірної захопливості в коханні, але хіба від цього можна вберегтися? Зараз важко судити, але сестра кінорежисера Марина Тарковська через 20 років після його смерті, в одному з інтерв’ю висловила припущення, що саме під впливом дружини актриси Лариси Кізілової, Андрій остаточно вирішив залишитися за кордоном, а саме це, на її думку, стало причиною його смертельної хвороби та передчасної, можна сказати трагічної смерті у розквіті творчих сил (митець не дожив кілька місяців до свого 55-річчя).
«…Тому що дихав я, як дише слово»
Рід Тарковських, позначений Божою іскрою талановитості, так само позначений і трагізмом неповної самореалізації, випередження свого часу, а, отже, й нерозуміння з боку оточуючих. Мав безперечну схильність до літератури ще Олександр Карлович, що засвідчує стиль і рівень викладу згаданого листа до Віктора Гюго. Займався літературою та краєзнавством він і під час заслання, але ці здібності не знайшли належного розвитку. Зате він звідкись точно знав, що саме Арсен принесе славу їхньому роду. І це тоді, коли діти були ще зовсім малі, а талановитішим і розбитнішим видавався саме старший син – Валерій.
Арсен Тарковський дуже довго йшов до свого утвердження як поет. За спогадами сучасників, він твердо вирішив стати ним ще у шість років, побувавши на вечорі поетів Сєвєряніна та Сологуба, які навідалися у тодішній Єлесаветград. У 30-их роках він уже писав пристойні вірші, але книгу до війни так і не видав. Пройшовши фронтовими дорогами і будучи вже зрілим майстром слова, першу поетичну збірку підготував у 1946 році. Але якраз тоді ЦК КПРС прийняв відому постанову щодо творчості Зощенка і Ахматової і редактори, небезпідставно відчуваючи в поезії Тарковського споріднені до засуджуваних партією творів нотки, не допустили вже готову збірку до друку. Перша книга Арсена Олександровича побачила світ аж у 1962. А ще через 17 років він став лауреатом державної премії СРСР. Правда, посмертно. Зараз, коли читаєш його вірші про вічність, про усвідомлення себе частинкою рідної землі, розумієш, наскільки дисонували ці рядки із бадьорими барабанними рифмами апологетів соціалістичного реалізму.
Ставлення до своєї малої батьківщини у Арсена Тарковського було особливим. Відомо, що він листувався із внуком Карпенка-Карого Андрієм Юрійовичем, який фактично врятував хутір Надія від знищення і відстояв його музейний статус. Тут вони були однодумцями, Арсен Олександрович, як міг, сприяв у цій справі. У листах він нагадував, що не забув української мови і навіть соромив Андрія Юрійовича, що той спеціально перекладає для нього деякі слова. У 1955 році Арсен Тарковський востаннє приїздив на батьківщину. Звичайно, побував на хуторі Надія. Колишня директорка обласного краєзнавчого музею Олена Ноземцева, яка супроводжувала його в поїздці, згадувала, що Арсен Олександрович у степу вийшов з машини, став на коліна і поцілував рідну землю.
Через 20 років після того візиту, у 1975, побував на хуторі Надія і Андрій Тарковський. Звичайно, ця земля вже була для нього безмірно чужіша, ніж для батька, але, однак, очевидно, відчувши неповторну ауру хутора, з дубами, посадженими Миколою Садовським, Марією Зеньковецькою, Панасом Саксаганським, зі ставком, викопаним ще Іваном Карповичем, з музеєм, де збережено багато речей Тобілевичів і де й досі працює невістка Андрія Юрійовича, він висловив думку, що приїде сюди знімати фільм.
Андрій Тарковський зняв сім фільмів і кожен з них став явищем у тодішньому кінематографі. Однокласник Андрія Юрій Безелянський, пригадуючи свою останню зустріч з ним (перед відїздом за кордон), наводить слова режисера, які характеризують його тодішнє становище: «Я в кіно 20 років, а зробив надзвичайно мало, приблизно один фільм на чотири роки. Дуже мало. Я міг би зробити більше і мати при цьому все, що необхідно обивателю, але я не хочу. Це для мене було б зрадою мистецтва. Я роблю тільки те, що бачу і відчуваю і нічого іншого. Це страшенно важко в наших умовах Це – хресна дорога, але я свідомо йду по цьому шляху і несу свій хрест». Юрій Безелянський відзначав також духовну спорідненість між поезією батька і творчою позицією сина: вірші Арсена Тарковського звучать у Андрієвому «Дзеркалі».
Інший його критик Е. Сурков писав, що у фіналі фільму «Солярис» виникає образ блудного сина «…який припадає після довгих подорожей позаземними світами до батьківських колін. І закохано, якось навіть молитовно вбирає в себе благодатну красу рідної землі. Важко позбутися думки: яким дивним пророцтвом обернувся цей фільм!»
Свої останні дві картини Андрій знімав за кордоном, намагаючись знайти там спокій, визнання, творчу свободу. Знайшов тяжку хворобу і смерть. Приїхавши знімати на хутір, він би точно знайшов душевну гармонію і ту рідну землю, до якої так прагнув у своїх фільмах. Духовні скарби, відкриті ним тут, могли б зберегти його від смертельної хвороби…
Світлана Орел