Реалії сьогоднішнього дня мимоволі повертають до подій більш як півторасотрічної давнини, коли повітовий Бобринець переведено до Єлисаветграда такої ж теплої, тихої, золотої днини, як і нині. Тоді ж численне бобринецьке чиновництво змушене було перебратись до повітового центру. Театральна і службова дорога Івана Тобілевича теж пролягла до Єлисаветграда. Бобринець став заштатним містом Єлисаветградського повіту, а для Івана Карповича – школою життя, «університетом» його світоглядних принципів.
Батько Карпо Адамович, не встановивши після кількох спроб свого дворянського походження, служив у поміщицьких маєтках управителем і мріяв про власний дім для своєї великої сім’ї, прагнув і все робив для того, щоб його діти здобули освіту та займались державними справами. Театральні захоплення дітей аж ніяк не радували батька, хоч і сам був досить артистичним у своїх оповідках перед гостями, вмів тримати аудиторію в стані захоплення. Отже, перегорнемо сторінки тих давніх подій, спробуймо заглянути до садиб видатних земляків – театралів, пройдімось подальшими стежками Карпа Адамовича та славетних його дітей.
«Всюди можна бути чесним чоловіком, всюди можна розвиватися…»
Ці слова бобринецького вчителя Гордова з висновком: «…хіба тільки хороші люди ті, що покінчали вищу науку», – глибоко запали в душу юного Івана Тобілевича і весь час зринали в пам’яті, коли він болісно відганяв від себе думку про неможливість вступу до університету через фінансові нестатки батьків. «Тільки учені люди живуть вільно,— казав батько. – Учись, синку, учись! Ми люди бідні, ніхто нас не порятує, коли ми самі себе не порятуємо! Я на тебе, сину, на вас, дітей, покладаю всі свої надії». Коли батько таке говорив, ставав поважним, а мати плакала.
В одинадцять років Іван вступив на навчання до Бобринецького повітового училища. До цього хлопець не бував ніколи в жодному з міст, мало чого знав і бачив. Його першими учителями були селяни; він жадібно слухав розповіді про історичне минуле та різні бувальщини, що їх переповідали прості люди, які заходили до батька на гостину в Кам’яно-Костуватому чи Арсенівці. Власної хати не було, жили в службових приміщеннях. Відірватись від батьківського дому, жити на квартирі в скупої, сердитої хазяйки, яка годувала неповнолітніх квартирантів котлетами із жому, було справжнім випробуванням для сільського хлопця. У напівсумному, напівжартівливому тоні розповідав дружині Софії про ті жахливі дні, коли мусив звикати до нового оточення, до товаришів, до чужого міста, до квартири.
«Бідним дітям так набрид той жом, що старші учні врешті запротестували і вчинили хазяйці демонстрацію, побивши в неї на голові весь посуд, в якому подавався обід…» – пише в спогадах Софія Тобілевич. Його життя було безрадісним, сумував за рідними, за селом, де його тільки там любили і жаліли. Всі ці негаразди перейшли в гірший стан – Іван захворів, довго не відпускала його підступна лихоманка. Але одного дня світ розвиднився, і він побачив усміхнене лице матері і молодшого брата, що ганяв «верхи» на палиці, вибрикував і підганяв прутиком свого вигаданого коня. Враз усе змінилося, хлопець не знав, вірити чи ні: « І хата неначе не та стала; чисто заметено, помиті стільці і вікна, а на столі, застеленім чистою скатеркою, лежав домашній калач, пиріжки і яблука», – так розповідав Іван у зрілому віці своїй другій дружині. (Тим, хто так само із села в дитячому віці їде на навчання до міста, вельми знайома картина такого життя, хоч і сто років потому. Пригадаймо! Хіба не так?)
Євдокія дуже любила свого первістка Івасика, називала його золотим возиком, тим, що приносить щастя. Не міг батько Карпо Адамович байдуже дивитись на це і, порадившись із матір’ю, купив у Бобринці на Рущині хату за сто карбованців, щоб «діти отак не горювали», адже і молодших братів Івана треба було віддавати до школи.
Рущина – околиця міста, позначена на карті Ф.Шуберта і П.Тучкова за 1863 рік, а щодо назви, – є різні тлумачення. Відрадно те, що назва і донині побутує та досліджується краєзнавцями. Ось тепер на Рущанській околиці з’явилась вертка баба Настя, мати Карпа Адамовича, яка ще могла і зварити, і напекти, і за внуками доглянути. Невдовзі до цієї ж школи привезли і молодших братів, Петра і Михайла. Тепер баба Настя почала бурчати, мовляв, краще б діти росли коло батька й матері, в одній хаті; школи їм захотілося… «Бувало, надворі ще тільки сіріє, школа ще зачинена, а вони вже всі троє сидять на лавочці, чекають... (годинника в хаті не було. – В.Р.) Ніс і руки аж сині від холоду», – писала в спогадах Софія Тобілевич. Головне, що почалося нове життя для Івана у власній хаті, про яку давно мріялось батьку, хоч він і не міг полишити службу в панських маєтках. Мати Євдокія Зиновіївна часто навідувалась до Бобринця, сумуючи за дітьми, а це був неблизький шлях. Батько весь час посилав продукти з села. Ось як пригадував Іван, розповідаючи дружині: «Великий кований віз, що ще здалека гудів, коли в’їжджав у маленьке подвір’я бобринецької хати, завжди був повен усякого добра: картоплі, буряків, борошна, пшона».
Ось цьому раділи мешканці будинку на Рущині, бо треба, щоб діти були ситі, доглянуті, то і наука краще йтиме до голови. Наука і вчителі були прихильними до Івана, дивував усіх своїми здібностями в коротких і ясних словах переказати суть справи та ставленням до виконання учнівських обов’язків. Учитель історії Гордов запрошував старанного учня до себе додому, давав читати книжки, це запам’яталось молодому хлопцеві на все життя, як і «ефект лінійок» (побиття), що не міг забути і через сорок років. До речі, будучи вже відомим чиновником і працюючи певний період в Херсоні, випадково зустрівся зі своїм учителем, на той час активним громадським діячем. Від природи Іван був фізично сильним, але ніколи нікого не бив, не вихвалявся свою міццю.
Пам’ятною стала подія, коли після успішного закінчення Бобринецької повітової трикласної школи отримав нагороду – зелену книжечку – збірку статей М.Пирогова з написом "Дана от Бобринецкого уездного училища ученику 3-го класса Ивану Тобилевичу, за успехи в науках и благонравы на публичном акте 21 июня 1859 года".
Здавалося б, перед хлопцем відкривались подальші шляхи до науки, він мріяв про університет, куди йшли навчатись діти багатих батьків, хотів стати учителем чи лікарем, але родинні нестатки завадили цьому, і випускник повітового училища буде здобувати освіту самотужки, займаючись нудними чиновницькими справами в Бобринецькому суді та ратуші. Спочатку отримував лише 2,5 карбованці, і це була радісна новина для сім’ї. Полатані чоботи, діряві рукави, солом’яний бриль – у цьому вбранні почувався дуже нещасним, але його натура не дозволяла бути весь час у пригніченому стані. Як відомо, далі – служба в Бобринецькому повітовому суді на посаді писаря кріпосних справ, за що отримував 14 карбованців. Уже 17-річним службовцем розумів, що Бобринець – невелике місто, там могло бути всього 10-20 чиновників, «тоді як там був цілий штат» у кожній з установ. Він мусив працювати з багатьма паперами, виправляти помилки; а «з тих паперів до нього промовляло живе народне слово, нічим не прикрашене життя». Невдовзі І.Тобілевич був визнаний найкращим службовцем, до нього зверталися за допомогою навіть досвідчені чиновники. Отже, він мав би стати успішним бобринецьким чиновником, але десь там, на «вільному просторі» на нього чекала «здавна укохана жінка – сцена».
Згадуючи свою бобринецьку молодість, Іван Карпович зізнавався і про глибокі розчарування з приводу безрезультатності кріпосної реформи для простого люду, а також особисте – своє перше безутішне кохання – Марійку, дівчину з «лагідним обличчям і синіми, як небо, очима», що приходила з сусіднього села допомагати бабі Насті по господарству. Несподівана хвороба і смерть дівчини відібрала надію на щасливе кохання і шлюб. Пам'ять про неї, свій жаль і смуток забрав із собою до Єлисаветграда. Лише захоплення театром відволікало юнака від свого особистого нещастя. (Валентина Тобілевич записала зовсім іншу історію – про кохання до дівчини Єфросини, яка служила в Бобринці у священика).
Театр заполонив душу Івана ще тоді, коли в Бобринці на майдані заїжджі актори представляли балаганний спектакль «Ванька Рутютя» (так називали російського лялькового персонажа Петрушку), а в нього не було грошей купити квиток, тому і бігав навколо шатра і ледве не позбувся зору, заглядаючи до того балагану («винахідливий» працівник сцени гострим дротом відганяв охочих хоч одним оком подивитись на те загадкове дійство). А ще якогось разу біля тих театральних наметів з нього зняли чоботи, за словами екскурсовода Бобринецького музею Л.Т.Мельникової, з якою обговорювали версію, де могла б бути хата Тобілевичів на Рущині. Саме Бобринець став знаковим для Івана Карповича: тут він вперше став на театральну сцену, вперше доля звела з майбутнім театральним діячем Марком Кропивницьким, з яким довго і плідно пліч-о-пліч служили її величності Мельпомені. А найголовнішим було те, що юний Іван осягнув беззаперечну життєву істину – важливість сімейного, родинного затишку в своїй хаті та почуття взаєморозуміння між дітьми та батьками. Його зворушливі листи до дітей та онуків, які він писав уже на схилі свого життя, сповнені безмежної батьківської любові, мудрості, віри і надії.
(далі буде)
Валентина Ревва