Не раз, надибавши вуличного музѝку на Великій Перспективній чи Театральній нашого міста, вкинувши купюру в футляр музичного інструмента, ти призупиняв свою квапливу (справи!) ходу, скрадливо вдивлявся в постать небуденну, можна навіть сказати викличну, бо скудовчена зовнішність її мало гармоніювала з гітарою, по струнах якої бігали худі довгі пальці… Ти призупинявся на мить, аби почути і дзвін гітари, і невиразний, чужий тобі голос, в якому важко було розібрати навіть слова, не те що зміст співаного… Що за чоловік такий химерний? Чому ніхто із фахівців не визначить рівня його музикування, не запросить його на затишну, хай і камерну, сцену чи в інший подібний мистецький закуток… Звідки він взявся в нашому місті? Скільки йому літ? Яка його перспектива? Дивака, який не соромиться (та й чи усвідомлює?) свого дивацтва…
Тебе мучили ці питання? Хіба на мить, коли вчергове проминав те космате, бринькливе, гундосе створіння, яке змушувало на ту ж коротку мить задуматись над долею людською, над невлаштованим світом і байдужістю благополучних… Чом же сам не пристояв довше, не запитав, не поцікавився? Колись, пізніше випаде краща нагода… Не випаде, бо його, того вуличного музѝки, вже нема. Я довідався про це з виставки живописних робіт художника Валерія Давидова, яку напередодні його сімдесятиріччя відкрив Музей мистецтв. Як і те, що гітариста один раз таки запрошували сюди (казав хтось із працівників музею), запрошували і слухали. Один раз. Тепер тут висить його портрет під назвою «Його вже немає…».
А ще, коли я побачив у багатоликому портретному вернісажі картину вуличного музиканта, то воскресив і думку, яка не раз виникала при тих випадкових зустрічах на міських локаціях: він такий єдиний, колоритний, нащось посланий цьому місту – чому його не завважують художники? Виявляється, помилявся я: Валерій Давидов завважив.
Як завважив Івана Анастасьєва, артиста й колекціонера (на полотні кожна деталь грає: крісло мистецької різьби, антикварна ковінька у тремтливій руці, ледь вгадуваний Зимовий театр у проймі кучерявих лип, два профілі й анфас за ширмою як спогади про невтілену мрію), як завважив довгорічну хазяйку з хутора славетного драматурга, та автора хитливої формули земного буття – «чесність із собою»… Обличчя рідного степового краю – вони дивляться на тебе з усіх чотирьох стін. «У цьому місті я народився й нема для мене кращої землі: пам’ятаю напучення бабусі…» – зізнавався художник учасникам виставки.
Майже в усіх біографічно-енциклопедичних довідках про художника пишуть: працює в напрямку реалістичного живопису. І це правда, які б сюжети він не заводив у раму – сучасні українські (міські, сільські), біблійні, древньоримські, російсько-імперські, кримські, в’єтнамські – реалістичному почерку він не зраджує. Бо ніщо так не збуджує мозок і не хвилює серце, як правдиве відображення дійсності, неповторної і призабутої. До реалізму, думаю, він приходив вивірено, бо яких лиш художніх спокус не зазнавав і в Одеському художньому училищі, і в Ленінградському інституті імені Рєпіна. На користь реалізму спрацювало й те, що художник не квапився у визнанні та славі: училище закінчив тридцятирічним, інститут сорокарічним, а в Спілку художників вступив у п’ятдесят. Врешті, й виставлятись почав під полудень, як кажуть. Зате як розмаїто й феєрично в ці останні двадцять літ! Попри викладацькі й господарчі клопоти, які забирають у митця дорогоцінний час. Сьогодні він свідомий своєї сили й краси. Про це говорили на відкритті виставки «Персонажі» музейні колеги, чиновники від культури, панотець, французький маляр та інші. Хоча сам він жодним словом цього не виказує. Лиш скромно обіцяє: «Буду працювати, доки є здоров’я, доки бачать очі…».
Василь Бондар
На фото: Валерій Давидов зі своїми учнями