Музикант, волонтер, військовослужбовець – Тарас Компаніченко бачив Україну з різних ракурсів та за різних обставин.
– Пане Тарасе, поясніть, будь ласка, нашим читачам чим саме ви займаєтесь у бригаді?
– Моє основне завдання наразі — це конвертування творчості у допомогу бійцям та захисникам Батьківщини. Купуємо РЕБ-системи, забезпечуємо транспорт, ремонтуємо засоби пересування. Деколи забезпечуємо музичний супровід прощання із загиблими побратимами і посестрами, інколи граю на нагородженнях, інколи на присягах, інколи, не системно, на жаль, граємо на мотиваціях, читаю лекції з національно-патріотичного виховання, виступаємо на зустрічах із сім’ями наших побратимів і посестер. Також проводимо зустрічі, перемовини з нашими волонтерами та благодійниками, які допомагають Збройним силам України, в тому числі під час творчих зустрічей, презентуючи українську культуру і творчість: після це конвертується у допомогу у вигляді техніки, транспорту, #РЕБ та інших потреб наших захисників. Тобто більше надання допомоги і просвітницька робота. На жаль, ситуація в країні настільки складна, що держава не може повністю забезпечити потреби війська, тому ми маємо допомагати і сприяти максимальній перемозі.
– Пригадайте, що спонукало вас взяти участь у Революції Гідності. народних протестах? Які цінності були для вас найважливішими?
– Звісно, що свобода як основна цінність. Ми спостерігали поетапне перетворення демократичної України на сателіта москви, розвиток якого був прописаний у підпорядкуванні російській імперії та згортанні європейської інтеграції. путін пообіцяв януковичу немалі гроші, які вони мали роздерибанити між собою. А отже, на нас чекала зміна риторики і зміна вектору від європейського до тоталітарного диктаторського. У пресі та засобах масової інформації дедалі більше з’являлося псевдообґрунтованих статей та публікацій про вигоди на боці митного союзу, які ми отримаємо у співпраці з московією. Звичайно ж, ці статті були замовні з боку правлячої системи. Нас очікувало тотальне руйнування середнього класу та збільшення розриву між правлячими елітами і простим народом.
Середній клас, який мислить, який є виробником і зрештою складається з вільних громадян, які готові відстоювати свободу і робити вільний вибір, і їх не можна купити. Зрештою, зміна цього вектору і відверто лицемірна промосковська позиція спонукала свідомих громадян вийти на революцію, яка за збігом обставин стартувала у день вшанування жертв Голодомору, день, коли стартувала Помаранчева революція, і день, коли закінчилися перші визвольні змагання у XX сторіччі розстрілом козаків армії #УНР. І ми вийшли, бо розуміли, що це початок поглинання України російською імперією. янукович просто мав відіграти свою роль малоосвіченого правителя, яким просто керувала російська імперія і з яким просто домовитися.
Зміна оподаткування, закон про мову, знищення громадянського суспільства — було багато причин для того, щоб вийти на Майдан.
– Розкажіть про свій перший день на Майдані. Які Ви емоції відчували?
– Це була прохолода і мряка. Це був День пам'яті жертв Голодомору, і в мене було багато виступів. Ми побачили фігури, викладені зі свічок на Майдані. На жаль, на початку було не так багато людей, як хотілося б. Але в більшості це були близькі і знайомі, яких ми бачили ще з Помаранчевої революції, люди, які брали участь у голодуванні студентів, люди, які прийшли зі своїми сім'ями, представники Гельсінської спілки, з якими ми боролися пліч-о-пліч, починаючи з 80-х років, так звані шістдесятники. Але водночас було багато молоді, багато студентів. Поруч з нами стояли наші діти, які виросли вже в незалежній Україні, діти, яким ми прийшли показати те, за що ми боремося.
Діти, в крові яких є боротьба за свободу і незалежність. Тобто на наших очах відбувався зв'язок поколінь: тих, хто вийшов з неволі, хто був найдовше в цьому полоні і народив дітей, тих, хто не хотів з цим миритися, і тих, хто виріс уже в незалежній Україні.
Було багато креативу і позитивних емоцій: мені запропонували виступати одразу на стоячій поруч машині і заспівати пісню-згадку про жертв Голодомору. А потім Юрко Левченко запропонував зіграти De Libertate. В перші дні люди ділилися своїми емоціями і зустрічали найближчих в цьому пориві.
– Яка найяскравіша згадка про Революцію Гідності?
– Насправді було багато таких моментів, наприклад, моменти, коли намагалися розділити Майдан і відділити простий народ від людей, які проголошували його волю — це політики, дипломати і культурні діячі. Серед мас почали розганяти думку про Майдан без політиків.
Це відбувалося у призмі того, що політики вибивають собі політичні, матеріальні дивіденди за рахунок виступів. Але це був шлях у нікуди. Навпроти основної сцени навіть почали формувати альтернативну.
Запам'яталося чергування, особливо нічні, коли ми по черзі підтримували людей, які знаходилися на Майдані. Зі сцени ми чергували пісні з молитвами, з новинами, які на той момент тривали довкола України і в самій Україні. Одне з таких моїх чергувань припало на страшну ніч з 18 на 19 число. На сцені залишилося не так багато людей, особливо політиків. За якимось дивним збігом обставин.
І ти бачиш, як іде борня, як попереду б'ються чоловіки з беркутом, позаду жінки роблять коктейлі і подають, щоб народу було чим захищати свою гідність. Атмосфера була нереальною. Але ти розумієш, що людям потрібна моральна сила, що людям потрібна підтримка. І наші співи, наші молитви зі сцени давали їм сили на боротьбу. Ми ще думали, чому по нас не стріляють. По нас водили тими лазерами, я думав, хоча б не в голову. Коли співаєш, наче не страшно, а коли промова йде і ти в очікуванні, починаєш думати про це.
Також усім запам'яталася тепла атмосфера, яка панувала на Майдані, коли кожен допомагав один одному, коли тебе обіймали, пропонували гарячий чай, суп чи канапочку.
Сильно запам’ятався перший наскок «Беркуту», який відбувався ще на імітаціях наметів, а саме звичайних накриттів, розтягнутих на тому, що було під рукою. Це були звичайні клейонки, під якими люди намагалися робити плакати і транспаранти з креативними написами і відображенням того, що боліло людям. «Беркут» йшов по Інститутській і раптом звернув у бік цих людей. Вони накинулися на людей і почали їх гамселити. Я запам’ятав, як Данило Перцов, покійний, пірнув у цю гущу, щоб боронити молодь. Звичайно, запам’ятався похід до урядового кварталу на який ми йшли маршем: Ярема грав на дуді, я грав на барабані. В нас пустили газ, який, як я пам’ятаю, дуже пік очі. Ми бігали по антидоти в найближчі магазини, скупили все молоко і всю цитрину, щоб уникнути отруєння. Після цього підтягнулося багато людей, багато артистів і культурних діячів, які захотіли підтримувати цю ідею. Ми тоді почали тему з Тарасом Шамайдою, Кирилом Стеценком, Валерою Глазунєцес, Данилом Данилейком, Данилом Карповим як грати оду "До радості". Ми знайшли підхожий переклад, друкували і роздавали людям, щоб трішки підтримати дух європейської солідарності.
Недаремно кажуть, що ми шукали Європу, а знайшли Україну.
– Як вплинула Революція Гідності та етапи після неї на ваше рішення піти до війська?
– Ми захищали і захищаємо право України бути вільною. Це логічне продовження загострення і бажання московії поневолити Україну. Насправді у нас не було вибору.
Ми не знали, чим це завершиться, ми хотіли померти зі зброєю в руках, аби не бути рабами. Показати всьому світу, що Україна бореться. Після Майдану ми відразу кинулися у військові підрозділи, аби допомагати: їздити з виступами. А потім Піски, Щастя, де наші бійці стояли проти квазіутворень, які функціонували під керівництвом московської спецури. Ми привозили кевлари, бронежилети, шоломи, смаколики — усе, чим могли допомогти. Але спочатку ти волонтериш, а потім розумієш, що приходить і твоя черга ставати до зброї.
– Як ви вважаєте, чи змінилося ставлення українців до свободи і демократії після Майдану?
– Важке питання насправді. Подекуди ми й досі чуємо від людей, що якби не було Майдану, можливо, все було б по-іншому, можливо, не було б війни. У певних малоосвічених колах і досі існує така думка. Маніпулюючи різними видами вигод, ці люди ставлять своє благо понад суспільним благом України. І, на жаль, у нас і досі цей інструмент працює — маніпуляції особистими вигодами людини понад суспільним благом і майбутнім України.
Дивлячись на маси в московії, ми можемо бачити, наскільки вони безвольні й керовані, можемо бачити їхні в’ялі протести, які ні до чого не призводять. Вони з великою заздрістю дивляться на нас і бачать, наскільки ми вільні й сильні у відстоюванні свого майбутнього.
Ось у чому наша різниця. Москва вкладає великі кошти в розвиток маніпулятивних стратегій. Але скільки б вона не вкладала, однак ми проростаємо крізь асфальт чи бетон. І ми готові за цю свободу помирати, оскільки розуміємо, що особиста свобода і національна свобода безрозривно пов’язані.
– Як на вашу думку можна зберегти пам'ять про Революцію Гідності для майбутніх поколінь?
– Найперше, це звичайно, відстояти свободу держави української, яка є гарантом вільного майбутнього українського народу. Рівної серед рівних, вільної серед вільних. Герої Революції і наші Захисники, які, на жаль, загинули, віддавши найдорожче, хотіли б цього. Ми їх згадуємо, ми приходимо на Майдан, дивимось в очі всім людям. Ми підтримуємо родини загиблих, тих, що пропали безвісти. Ми називаємо їхніми іменами вулиці. Але однак найбільша меморіалізація — це зробити так, аби ці жертви не були марними.
Відділення комунікації 241 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ