Микола СЛАВИНСЬКИЙ
ВЕСЕЛКА НАД СТЕПАМИ
***
Небо чисте, як лице дитяче.
***
Краплинка пам’яті цілюща…
***
Як ставиш свічку – жодного прохання:
вона сама попросить небеса.
***
Навшпиньках тихо щастя йде,
малесеньке, худеньке, аж прозоре.
***
Розбиті вікна, кришиво стіни,
маленькі скалки скла на тверді
знов ловлять сонце, як і до війни.
***
На білому сліди лиш білі
мережив хтось дитинно, тихо.
То янгол в Україну йшов,
і босий, і простоволосий.
***
Шепоче щось тобі весна.
Її почуєш і побачиш,
як брунька на світи війни
зоріє вперше карим оком.
***
Пам’яті Євгена Маланюка
Десь там, за обрієм, степи ранкові,
а тут – лиш спогадів казки про даль.
Земні простори з небесами в змові:
не скажуть людям, де живе печаль,
а де першопочаток світла в слові.
***
І пам’ять небес, і прапам’ять землі –
все з нами, для нас, через нас, після нас.
Великі для себе, для інших малі?
Вимірює, судить і знає лиш час.
Повіриш йому, не повіриш – живи
з минулим і вічним на «ти» чи на «ви».
***
Степи впізнали, бо не забували,
жили – неначе й не було розлук.
Колись вітали, а тепер мовчали:
надовго я утік із їхніх рук.
Важким колоссям стримано кивнули.
Що відповів – почули. І заснули.
***
Де рідний вітер, там і воля,
і думка рвійна, молода,
записана у небі доля,
весняної грози сваволя
і віра в те, що знов біда
краєчком поля промайне
і не торкне тебе й мене.
***
Минуле – на сторожі. А майбутнє
пере для нас жовтенькі пелюшки.
Сучасності вода неперебутна
тече крізь пальці благородної руки.
Тече вода для пелюшок стареньких,
для сліз дитячих, солі на лиці,
а час уткнеться носиком у неньку
і знайде вічний сенс у молоці.
***
Чітка межа, чи грань, чи пруг,
а далі – світло невгасиме.
Під ним – Землі гончарний круг
і батьківський поріг незримий,
і слід чи янгола, чи твій,
і павутинки лет осінній,
і не тунель, а вітровій
і ще не тіні – світлотіні.
***
Прийду я в гості до трави,
і до роси, і до калини,
схилюся до твоєї голови,
мій соняху – маленький сину.
Нагадує ромашка про любов,
синіє в душу незабудка,
і хоче щось мені сказати знов
чорнозему найменша грудка.
***
Кричати весело, не строго:
«Куди біжиш? Спинись! Вернись!»
Дочка біжить аж до порога,
стає уперше на дорогу
босоніж – п’яти блись та блись
у світ, назустріч Богу.
Колись, таки було колись…
***
Птахам сипнеш зерна,
хлюпнеш водиці квітам,
з Гомером поговориш,
розгорнеш «Кобзаря» –
ракета пролетить
вночі – запалиш свічку.
***
Я – з того часу,
який тече, тече…
Я – з того часу,
який від мене
ніколи не втече.
***
Полин росте веселий, незникомий,
сріблиться вперто крізь тугі вітри,
а дощик ставить на просторах коми
і просить суховія: «Не зітри!»
***
Цвіте веселка над степами –
її проміння для дітей
несе у дзьобику жар-птиця.
***
Шукаю в Біблії слова
про віщий знак любові.
***
Молитва, що рятує душі, –
народної поезії сестра.
***
При світлі совісті далеко видно.
м.Київ
Віталій МАЛЕТИЧ
БІЛИЙ ОЛЕНЬ
оповідання
1.
– На, візьми ще цукерків,– кричить Марія, вибігаючи з хати. Рукави в неї засукані, на голові легка зелена хустка в рожеві квіти, руки пропахли грибами від того, що ліпила вушка.
Старий якраз всівся їхати. Прив'язує вожі до ручиці саней, неохоче з них злазить. «Стій! Стій!» – каже твердим тоном до кобили Сірки, не виймаючи давно погаслу самокрутку з рота, яка прилипла до вусів.
У відповідь Сірка стриже вухами, фурчить ніздрями, з яких виривається пара. Вітру нема, Святвечірній сніг широкий, падає собі поволі, ніби його через небесне сито просівають довгими блідими руками ангели, припадаючи на упряж, на гриву кобили, шкіряну вуздечку, прикрашену мідними дзвіночками-гавками. Біля саней крутиться старий гончак Босий, чимчикуючи довкола старого ясеня, під яким у листопаді було "поховане полювання". Піднімає пошрамовану морду, вдихаючи запахи, які Марія випустила надвір, коли відчиняла хату.
Марія несе у двох жменях цукерки так обережно, ніби зачерпнула в них воду і боїться розлити. Старий розпихає ті цукерки по кишенях куфайки. Дрібні, зім'яті, закам'янілі іриски, такі й правда хіба мерцям краще їсти, аніж живим.
– «Золотий ключик», – каже вона. – Богданцьо їх любив.
– А най шляк трафить той «Золотий ключик», я вже раз коронки збувся через них, – важко видихнув Василь.
– Чись не забув дещо?
Василь всідається на сани, обмацує кишені, чи не забув нічого:
– Сірники, цизорик, запальничка, свічка, – перераховує вголос кожну річ, яку відчуває на дотик.
Сірка хоч і має двадцять років, але за зиму без роботи застоялася. Вигребла в снігу ямку аж до землі. Нарешті рушає, хоче бігти, але Василь її стримує, від чого та норовить і вертить хвостом.
По дорозі, коло річки, діти катаються на санях. Між ними найстарший, Данило, якому вже сімнадцять, і якому вже не личить з дітьми бавитися. Він наймолодший дяків син. Показує, як може ходити по льоду, який тріскає під ногами, ніби скло. Данило, як кажуть в народі, "цікавий". Дуже часто повторює одне й те саме, а надто тоді, коли хвилюється, але не шкодить нікому, а як закричати на нього – дуже боїться. Через літо набирає пасти худобу, в тому числі і Василеву. Добре різьбить. Оглядаючи руків'я нагайки, зроблене ним, Василь часто думав: «Як він сам такого навчився? Не інакше, як від Бога такий талант до різьби йому даний». Різьбить Данило за сигарети, хоча вже був не раз за те битий. Курить він вогненно, аж обпікає губи, іноді забігаючи до Василя по самокрутку.
– Ану, марш з ріки, – Василь сповільнює кобилу та загрозливо махає нагайкою, – бо втопишся, чорте!
Переляканий Данило аж впав на льоду недалеко від проруба, вода в якому здавалася чорною. Потім схопився й побіг до старого.
Різьбяр всівся на сани, а діти попросили зробити поїзд. Тепер Сірка, окрім саней зі старим і Данилом, тягне ще троє зв'язаних між собою санчат, на кожних по двоє малих з червоними від морозу лицями і примруженими очима, в капюшонах вони нагадують ескімосів. Позаду біжить старий гончак. Василь стримує кобилу, аби поїзд не потрапив в аварію. Деякі з пасажирів теж їдуть палити на гріб свічку, несучи своїм дідам і бабам цукерки, кутю, але, зачипившись на річці, забули про свою місію.
– Вуйку, а знаєте якого я оленя видів? – впинає в Василя свої великі сині очі Данило. – Такого!
– Які олені? Вистріляли вже всіх давно.
– Та ні, то не такий олень, не такий...
– А який? – допитується Василь.
– Білий, як сніг. – На ходу Данило зачерпнув у руку снігу і кинув на себе, аби продемонструвати: який олень білий. – Бігме, цілий білий-білий, вночі воду п'є з ріки.
Двоє старших хлопців пішли з Василем палити на гробах свічки, а Данило з кількома дітьми лишилися. Пильнують коло кобили, плетуть з її гриви косички і гладять Босого, годують обох їх пряниками. Знають, що Босий найкращий у світі гончак і часто тужить за лісом. Час від часу приносить з лісу зайця, а недавно закусив двох лисиць. Взагалі він часто ганяє лисів, через що його всі люблять. Окрім дяка, який мало не забив його до смерті, коли той прийшов до його суки.
На цвинтарі Василь перестрівся з дяком.
– Христос ся рождає!
– Славімо Його! – відповідає Василь дякові.
Товстий дяк схожий на пінгвіна, тягне коротку руку до Василя і здоровкається з ним, двоє старших хлопців знімають рукавиці, натягаючи руки, але дяк ігнорує їх. Василь, замітивши це, обертається до малих і крутить пальцем коло скроні:
– Має хлоп шпака в голові.
– Там не шпак, там цілий бусько, – каже один з хлопчаків.
Побачивши батька, Данило побіг додому.
Виговоривши «Отче наш», старий вибирає дві ямки в снігу: в одну висипає цукерки, в іншу кладе свічку. Запаливши її, деякий час дивиться на почорнілий дерев'яний хрест, який вже за п'ять років почав коситися. На чорну табличку. На ім'я «Шаран Богдан Васильович». На дату «1982 – 2000». На обриси кістлявих вінків, які сховав сніг, а під снігом земля, яка сховала життя між датами. На слова «Вічна пам'ять». Думає, що треба буде навесні покласти пам'ятник, а то повмирають зі старою, та й впаде той похилений хрест, а гріб заросте травою, і вся тобі «вічна пам'ять».
Василь з Марією поженилися, коли обом було під сорок, тому Богдан був пізньою дитиною і єдиною. А тепер присипаний тут землею.
– Краще би я, – шепче Василь. Так він каже завжди, коли приходить на гріб, ніби то є частиною молитви.
Старий оглядає кладовище, яке всіяли світлячки свічок. Щось є в тому магічне, на яке хочеться дивитися, яке забирає в людей смуток. «Напевно зараз добре і живим, і мертвим» – думає він.
При виході з цвинтаря, де нові могили впираються майже в паркан, помічає постать і зустрічається з нею поглядом. Старі очі підводять його, і він не може розгледіти чоловіка. Але той, запаливши свічку, швидко хреститься і йде. А коли Василь прийшов ближче то побачив, що свічка горить на тій, яка народила вбивцю його сина.
2.
Його дідо був мисливцем, і батько був, і він був. Батька вбила ялиця на рубці, коли Йосип ходив у другий клас, тож добувати дичини він вчився, слухаючи поради від вуйка Василя. Не раз ходив з ним і його Богданом, з яким був здружився, хоч і побився з ним за роги косулі. І хоч Йосипів вистріл скосив косулю, першим до неї підбіг Богдан, а отже, по мисливському кодексу, роги мали належати йому. А зараз Йосип сидить в темноті і студено, тяжко дихає, кашляє в кістлявий кулак. Дорога з цвинтаря забрала у нього багато сил: одні шкіра і кости, кому там було ще бігти. Раніше він не відчував втоми, міг ходити по лісах, хоч би сніг по пояс, і холод був собачий. Біг він не через страх, а через сором, який пік сильніше за вогонь.
Приступ кашлю спадав. Крізь розбиті шиби чувся тривожний собачий гавкіт, якби тої ночі ходив вовк, а не народився Ісус.
Мати вмерла два місяці тому. Коли хата опустіла, розікрали що могли, хоча то й красти було нічого. Вікна вибиті, на долівці позривані дошки, на стінах веранди також, напевно шукали наскладану пенсію. Але яка там пенсія, коли всі гроші йшли йому на передачі до Дрогобича. Коли не найшли гроші – пішла у рух навіть одна штаба з кухні.
Добре, що назбирав трісок і трохи дров. Розпалив. Вікна завісив старими коцами. На кухню поклав кусок іржавої бляхи, яка валялася під стодолою. Але й з-під неї виривається дим, наповнює хату і, якби не шпари на вікнах, вчадів би.
Відхиливши коц, побачив, як у людських вікнах горять гірлянди, як родичі ходять одні до одних на вечерю. А він – один в пустій холодній хаті під лісом на Святвечір. З найближчих сусідів – дяк.
Ранком знову розпалив вогонь, у склепі була бульба й закрутки. Перебивши голод одними помідорами, хлопець пішов до дяка. Той якраз прочищав від снігу хвіртку.
– Христос ся рождає! – Привітався Йосип.
Дяком аж сіпнуло з несподіванки.
– Славімо Його! – сказав він згодом.
– Володя, слухай, а ти не куриш?
– Та ні. Хіба ти не знаєш?
– А твої хлопці? Вони вже певно й школу закінчили.
І тут дяк почервонів, надувся, як індик:
– Мої хлопці не курять і не п'ють! – він мав на увазі двох старших синів, бо молодшого, Данила, навіть не вважав за сина.
– Добре, що не курять. Я про матір хотів розпитатися, – продовжив Йосип.
І той йому розказав, як першою насторожилася поштарка, коли приносила пенсію, а хата серед дня була замкнена зсередини. Потім сусіди, коли та не пішла на недільну службу до церкви. Як скликали голову й депутатів сільради, виламали двері.
– Жони її помили, одягнули в лахи, які були готові, як у всіх старих людей, на смерть. Читали псалтир. Отець поофірував на труну. Та й усе, – закінчив свою оповідь дяк.
З-за стайні на гостя визирав Данило.
3.
Спочатку Василь довго розпрягав Сірку. Насипав їй вівса. Поїв. Йому просто не хотілося йди до хати. Він думав, а коли вносив сніп, то навіть забув поклонитися. За весь час він хіба взяв ложку куті. Марія набрала повну аж верхувату миску куті, винесла її на веранду. Коли Василь виходив надвір покурити, то краєм ока глянув на миску. Він з дитинства знав, що по ночах краще не прислухатися, як цокає ложка.
На небі пробралося. Викотився місяць над горбом, де жив дяк. У дяковій хаті, на вікнах мигали гірлянди, а трішки вище, як сирота, чорніла хата. Потім він побачив тонку смужку сивого диму, яка рвалася до неба.
На Різдво прийшла Коляда. За нею приплівся Данило, який ходив з нею від хати до хати і здригався, коли чорт, обвішаний дзвіночками на хвості, вбігав у хату, трясучи своїми рогами, ніби то не був вертепний персонаж, а сам Нечистий. Коли прийшли до Василя, поколядували на подвір'ї, бо знали, що останні шість років той не приймав Коляду до хати. Данило зразу попросив у нього курити.
– А тато не буде бити?
– Дяк б'є, курю чи не курю, – відповів хлопець. Він ніколи не називав його татом, а завжди "дяк".
– Дивися, не спали там щось, – наказав Василь.
– Добре, вуйку.
Він пішов з самокруткою в кулаці. Зайшов в ліс по снігах, аби його з дому не було видно, і вийшов просто над сусідською хатою. Йосип нікого не чекав, і скрип дверей вколов його як шило. В прибулому хлопцеві не одразу спізнав Данила, коли той просто мовчки протяг йому руку з промоклою від снігу самокруткою.
– А тато казав, що його хлопці не курять. – Здивувався Йосиф.
– Та його – ні. – Підтвердив Данило.
– А ти чий?
– Я – мамин.
– І я мамин. – Йосиф всміхнувся.
– Дяк, каже, що я забілий і нетунтавий, такого зробити він не міг. – Хлопець показав на своє світле волосся та продовжив жалітися. Розказував, що той б'є, бо він не його.
Йосиф подякував і поставив самокрутку на піч сушитися. Зразу подумав, що хлопець підслухав його розмову з батьком, тому й приніс курити. Але Данило приніс самокрутку, аби лише розказати про «оленя, який білий, як сніг», «через що його тяжко побачити», і який «вночі ходить пити воду аж до річки з проруба».
– Вуйку, а на кого ви тоді йшли? – Поцікавився Данило.
Йосиф не міг відповісти ні слова, хоч і хотів. Виходило якесь мугикання, як у глухонімих. Тяжкі слова застрягли в горлі і були тяжчі за каміння, на якому стояла його хата.
Сніг тоді мів, вітер вив тисячами голосів і за двадцять метрів не було нічого видно. Всі стояли на номерах. Холодна рушниця обпікала пальці. Собачий гавкіт щораз ближче. Він ніколи ще не добував оленя і уява малювало його: високого, з жилавими ногами, які обійшли не один перевал, з міцною шиєю, красивими рогами, які тягнулися до полонин під небо. Отакі роги він хотів. Такі будуть його. І не треба йому тих косулених рогів. Силует. Вистріл.
– На оленя, – відповів Йосиф.
Богдан ще жив кілька хвилин. Дріб пробив йому груди, він не міг дихати і сильно сопів. Йосиф не знав як йому допомогти, закривав рани, притискав їх холодними долонями. Кров текла з Богдана, розтоплювала сніг, а потім линула через рот, він закашлявся і почав захлинатися. Поки всі збіглися з номерів на постріл, хлопець перестав дихати. Потім для Йосифа було щось гірше смерті. Перед приїздом міліції, він пробував застрелитися, відтягуючи руки, впирав двостволку у підборіддя. Але рука тремтіла. Пальці здеревіли. Він не зміг.
4.
Василь застав Данила, коли той гладив Босого, промовляючи: «Файний песьо, файний песьо, – водячи пальцями по шрамах, – дурний дяк. Дурний дяк тебе бив».
Старий звик, що той може отак прийти, коли схоче. Та й що на нього злитися, красти він не крав, чи щось інше погане не робив. А Марія часто його годувала.
Хлопець подобався старим, звісно він міг спитати, щось дивне, але він просто говорив, що думав і не мав злого на душі. Якось він спитав, чи не може цьоця Марія, якій вже шістдесят – народити собі близнят. Бо по новинах показувало, що десь, він не знає де, але то далеко від Закітця, одна стара жінка, така стара, як цьоця Марія, народила двійнят.
– Вони ходили на оленя, – несподівано промовив хлопець.
– Хто? – Василь не одразу зрозумів про кого йде мова.
– Хлопці. Йосиф каже. Стріляв оленя, оленя.
Марія одразу почала схлипувати, а лице Василя почервоніло, як грань: «Ану марш з хати!»
Бідний Данило вибіг з хати, не розуміючи за що його проганяють, такого раніше не було. Всю дорогу він плакав, навіть гірше, чим тоді, коли його найсильніше дома бив батько .
5.
Йосиф встидався показуватися на люди. Йому здавалося, що кожен затримує на ньому погляд. Собаки гавкають на нього зліше, чим на інших. Саме небо, кожне деревце, промовляло: «Вбивця». Встидався і просити позичити гроші. Але в нікого, окрім дяка, було просити. Той сказав що не має, але коли Йосиф показав на нарізані дрова, які припали снігом: «Я відроблю. Можу поколоти», дяк згодився і заплатив наперед.
6.
По святах Василь накинув куфайку і вийшов на двір. Сніг не падав, але небо пробралося на мороз. Він не міг нічого робити, заледве обходив стайню, лишень безкінечно крутив самокрутки і курив. Злість, яка прийшла, була нестерпною. Злість, яку він раніше ніколи не відчував, тиснула на серце, як важезний камінь. Від неї боліло у грудях і гупало серце.
Земля була закостеніла, не допомагав і лом, хоть би руки відпали, бий не бий. Тоді він виніс з хати гарячої води: коли вилив її на землю, в повітря вирвалася пара, схожа на дим. Ніби земля горіла. Прийшлося вилити багато води, ніже земля почала піддаватися. Минувши замерзлий шар, копатися стало легше. Але сейф із рушницею було поховано глибоко, як ховають померлих коней і корів, аби їх не розгребли вовки чи лиси.
Василь не міг дивитися на рушницю, відколи не стало Богдана. Спочатку він сховав її в коморі під мостину, але думка про неї все одно не давала спокою. Пройшло аж п'ять років, коли він вирішив її восени закопати. Закутавши у брезентовий мішок, поклав у сейф, як у домовину, і закопав.
Заплакана Марія питала, навіщо йому рушниця, але у відповідь – ні пари з вуст. Вкінці, коли весь мокрий і замучений підняв ящик, відповів – на охоту.
Ящик набрав тільки трохи вологи. Осінь була без дощів, а потім вдарив мороз, на замерзлу землю нападав сніг. Марія і справді подумала, що чоловік піде на полювання, може, то йому якось допоможе пережити втрату. Вона має розраду, ходить в церкву, наймає служби, молиться, а він хреститься абияк перед сном, та й все.
7.
Йосиф натер мозолі. Його руки були білі, долоні гладкі, м'які, відвиклі роботи. Того дня він колов дрова у дяка. Данило час від часу виносив пити компот і булки з яблучним повидлом, все розказував про Білого Оленя, якого чогось ніхто не бачить, але який майже кожної ночі п'є з річки. Йосиф забив сокиру у ковбицю і всівся їсти булку, яку виніс Данило.
– І що вуйко Василь таке робить? – спитав хлопець у Йосифа, показуючи на обійстя Василя, з якого підіймався дивний туман.
Йосиф знизав плечами і зайшовся кашлем. Довго дивився на пару навіть не думаючи, що то для нього готується. Витягнув з кишені п'ятдесятку, попросив Данила збігати в магазин:
– Купиш буханку хліба і чотири пачки сигарет. «Прилуки» чи «Приму». Що там є?
– «Прилуки» червоні, – з гордістю відповів Данило.
– Буханка хліба, чотири пачки червоних «Прилук». Запам'ятаєш? Але принесеш мені до хати, бо я вже йду додому.
«Один хліб та чотири червоні «Прилуки», один хліб та чотири червоні «Прилуки», – говорив хлопець, міцно стискаючи купюру в руці, бо знав, що гроші – то важливі папірці. Він повторяв, аби не забути, трохи постояв перед магазином, аби повторити заново: «Чотири хліби, одні червоні «Прилуки». Чотири хліби, одні червоні «Прилуки».
8.
Робота стомила Василя, він не мав сили, аби почистити рушницю, лиш повторяв: «Старість, курва». Разом зі зброєю там були й заготовані кілька набоїв, але вони відсиріли. Такі сушити – марна справа: або не вистрілять, або розірвуться. Тому він пішов по набої до Петра Міщука, по лишень два набої. Міщук мисливцем був нікудишнім і стріляв радше Богу у вікна, чим у саму дичину.
– Для чого тобі? – дивувався Петро.
– Та як для чого? Для того, що усім.
– І хіба два?
– Так більше не й треба, кажуть, олень є.
– І ти справді віриш тому дурному?
Міщук таки дав два набої, з червоно-блідими гільзами, як недостигла вишня.
Василь не думав мстити, але коли Йосиф вийшов, коли він побачив його тоді на цвинтарі, стало нестерпно жити. Жити і знати, що твоя дитина в землі, а він – живий. Василь згадав, як вони чубилися за роги косулі і, напевно, тоді не поділили оленячі. Він довго розглядав набої, бо по правді був відвик від них, щораз більше усвідомлюючи, що це дійсно знаряддя вбивства. Та й чи варто вбивати? Тоді знов просилася злість, і всі сумніви розчинялися. Він зробить це тої ночі.
9.
Йосиф найшов старі клейонки, оббив ними вікна, аби якось втеплитися від морозів. Долоні зі злізлими мозолями пекли, ніби він схопив ними розпеченого заліза, а кисті безбожно боліли, він відвик від роботи. Хусткою перемотав правицю, аби хоч якось зменшити біль. Лежачи вдивлявся у її візерунки і квіти на ній. Перед його очима постала мати у хустці, силувався затримати її образ якнайдовше в уяві, але свист вітру і тріпотіння клейонки на вікнах повертали його в пустку.
Данило зайшов по десятій, весь захеканий з намоклим в кульку хлібом.
– Чотири хліби, одні «Прилуки», – гордо повідомив хлопець.
– Як вже вийшло, – Йосиф розсміявся. – Де ти був?
– Чатував на Оленя.
– Якого?
– Я тобі вже казав, Білого Оленя, білого як сніг. – відповів Данило, і став розказувати, що сполохав напевно його, бо тепер він його не бачив, а тільки чув, як він побіг в ліс і як тріщали ламані гілки. Тож сліди завели його дуже далеко в ліс, але він повернувся, бо боїться вовка. А той вовк напевно дуже великий, бо вівчурів усіх з села забрав.
– Перестань, – сказав Йосиф, – в наших краях ніхто не видів таких Оленів.
– Але я видів, – наполягав Данило.
– А крім тебе ще хтось?
Хлопець замовчав і, взявши дві сигарети у Йосифа, почимчикував до хати.
10.
Василь дивився на Марію, коли вона молилася, чув як голосно вона говорить «Отче наш». Потім глянув на почорнілу ікону і не міг зрушити з місця, ніби його щось тримало, але він переборов це відчуття і рушив до стайні, витягнув з прикиданих в яслах сіном рушницю.
Небо блищало від зірок, великий місяць світив, було видно як вдень. Сніги вляглися на дахах, поблискуючи від морозу, дими з димарів виривалися білими стовпами в морозяне небо. Він довго не тримав рушниці в руках, і вона здавалася йому чимось чужим. Він обмацав її, надибавши гачок, наліг трішки на нього і йому згадалися тварини, які він добув: кабани, зайці, олені, косулі і пару вовків. Але вистрелити в людину... Мороз став щипати пальці, і він вирішив викурити самокрутку.
11.
Йосиф спав. Йому снилося мама, яка ліпить на святий вечір вушка з грибами, він грається з цуценятком, а мати свариться на нього, аби він його виніс з хати. Сни уривчасті. Сняться її перші листи в СІЗО, передані нею сигарети, де кожна була переламана в пошуку чогось забороненого, він навіть відчуває запах тютюну. І сниться заметіль, стіна снігу, з неї вибігає олень, Білий Олень, дуже високий, з міцними рогами. Він біжить просто на нього. В його руках рушниця, але вистрелити він вже не може, одного разу він вже натиснув на курок, більше не буде. Олень біжить, знімаючи ногами снігову хвилю, сильно б'є міцним рогом його в груди. Ні вдихнути, ні видихнути.
Сон вимучив його, проснувшись він припав до відра з водою. В грудях давило, ніби там і справді застрягли оленячі роги, він не міг надихатися. Йосиф вийшов на двір, бо кіптява в хаті душила ще дужче. Серед нічної тиші було добре чути хлюпання води, може, видра, подумалося, але надто голосно якось, і він почав спускатися до ріки.
Василь вирішив обійти хату Йосифа і вийти до неї з лісу. Ліхтарик сховав у кишеню, бо й так було видно добре. Він вийшов з дебрів, ніби звір, прямуючи до почорнілої хати. В ніздрі вдарив густий запах кіптяви. Двері були відчинені. В хаті він не застав Йосифа, а коли вийшов, почув голоси і хлюпання води коло річки.
Він застав їх у прорубі, Йосифа і Данила, що чіплялися за кригу, коли течія ламала і тягнула їх під лід. Першим він витягнув Данила, а Йосиф його підштовхував.
Василь простяг руку, аби схопити Йосифа, думка про помсту розвіялася і, напевно, пішла під лід у цьому прорубі.
В дяковій хаті, лежачи під ковдрами і коцами, Данило цокав зубами, хотів щось сказати, але не міг. Його визволитель не зводив очей з Василя.
Дячиха потім розказувала, що не знає – що Данило робив вночі на воді: «Несе шось дурне, ніби там Білий Олень пив воду, а коли він хотів його погладити, то не помітив проруба, та ковзнув у воду». Василь ще кілька днів обходжував береги річки, коло чорного проруба вдивляючись у сліди, водив по них пальцями, ніби дотиком можна було більше відчути, що то дійсно був олень.
12.
Сніг знову падав поволі, ніби його через велике сито просівають довгими блідими руками ангели. Сьомий Святий вечір як Василь їде, аби запалити свічку на синові. Сірка знову норовить, позаду за саньми біжить Босий, якого ще не забрав вовк і не забив дяк. В той час Василь найбільше думає, що мало бути навпаки – Богдан мав запалювати на ньому свічку. Але тепер в нього дві лампадки: одна для сина, друга – для того, хто його вбив. На дорозі вже чекає Данило, сідає на сани мовчки, міцно стискає кулак.
– Що ти там ховаєш? – запитує Василь.
– «Прилуки» для Йосифа. Для Йосифа, – відповідає хлопець, показуючи дві зіжмакані сигарети.
Пневмонія пожерла його слабі туберкульозні легені за кілька днів по тому, як Василь витягнув його з проруба. Про Білого Оленя Данило більше не говорив, але тоді вже не стримався:
– Але, вуйку, я правда видів його. Видів. Він пив воду.
– Вірю, я видів його сліди, – відповів старий, його очі стали мокрими від сліз, і стало жаль за ними обома.
с. Задільське Стрийського району (Львівщина)
P.S. Оповідання Віталія Малетича «Білий олень» нинішнього року зайняло четверте місце у V Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2024 року, травень)
3 травня
Пішов третій день, звідколи я звернувся до спілчан зробити заявку на викуплення книги спогадів про Володимира Панченка, яка має вийти друком в Одесі до кінця весни. Обізвався лиш літературний музей Карпенка-Карого. Чому? Зависока ціна примірника – 500 гривень? Але ж це фактично собівартість книги в майже півтисячі сторінок та фотографій на 30 сторінках, чимало кольорових. Навіть якщо пенсія становить п’ять тисяч, то можна собі дозволити купити кілька книг протягом року, а тим більше про знаного і шанованого побратима. З академіком кілька десятиріч працював поруч, журналіста підсадив у крісло головної газети краю, кільком студентам був за наставника – мовчать. Провінція – не виключаю. Стосовно мемуарного жанру, то я намагався цю периферійність нівелювати, публікуючи спогади про Григора, про Л.Куценка, М.Смоленчука, М.Петрова та багатьох інших місцевих і столичних. До мене спогади пробував писати хіба Валерій Гончаренко, але виходило в нього і поверхово, і навіть трохи карикатурно. Згодом у спогадальній творчості залишили слід А.Корінь і В.Погрібний. Кількох із згадками я мобілізував до «Вежі» – В.Ганоцького, Г.Позняка, А.Кримського, Галину Берізку… Наскільки втратила б наша крайова мемуаристика, якби в ній не було книг про М.Смоленчука, Л.Куценка, В.Марка… Отже, жанр спогаду утвердився в нас. Чому ж тепер пригальмовується процес? Доживем до літа.
7 травня
Два тижні, через день потроху, читав-редагував рукопис Антоніни Царук «Я при тобі». В неї ще не затягнулась рана від утрати дорогої людини – і в віршах це відчувається, особливо – в передмові. Я з Миколою бачився кілька разів, але не спілкувався. Сам він не пхався до дружининого товариства, а Тоня наче оберігала його від впливу гурту емоційного, почасти токсичного. Хай спочиває з Богом! Книгу дружини він прочитає вже з небес – з гордістю. Хай книзі лежить легкий шлях до вдячного читача.
9 травня
Такий роман з особливою охотою читається колегами-письменниками, бо він власне про письменників післявоєнної доби, якраз той рік, коли за вказівкою з Москви виявляли серед пишучих людей націоналістів, космополітів і прочая ворогів народу. У столиці імперії компартійні зверхники шантажували журнали «Ленинград» і «Звезда» та персонально Анну Ахматову й Михаїла Зощенка (чисто зовні – українці), а в Києві часописи «Вітчизна» й «Перець» – найдошкульніше били Яновського, Рильського й Сенченка. Роман називається «Клавка» (Київ, «Нора Друк», 2022, 336 с.), авторка його – Марина Гримич, продуктивна письменниця й науковиця. Я давно був заінтригований цією штукою, аж тепер прочитав і, як рідко буває в таких випадках, не розчарувався. Розповідь ведеться через друкарку-секретарку провідного на той час українського письменницького чиновника Корнійчука. Головні персонажі роману – авторська видумка, а тло становлять відомі письменники того часу. Документальність твору підпирається багатьма витягами з протоколів, листів, рішень спілчанського архіву. Канцелярит не превалює, протистояння письменників не загострене, бо час рухається в берегах партійного послуху. Лиш в окремих місцях твору чиряки проривають, особливо в останньому розділі роману: Клавка потрапляє на нічну евакуацію «самоварів» – безногих-безруких інвалідів Другої світової: цю жахливу історію частково описав в оповіданні «Терпіння» російський письменник Юрій Нагібін, а в нашій це, здається, вперше.
…Віль Григорович, батько письменниці, відомий перекладач з багатьох мов. Я з ним не раз здибався на засіданнях правління Спілки: темний на твару, худенький, невисокого зросту чоловік, чогось мені він здавався уродженцем азійських степів – зараз жалкую, що й разу я з ним не заговорив. Якби ж тільки з ним…
13 травня
▪ Марина Д., єдина в нашім краї членкиня Спілки композиторів України, пише ораторію про війну нашу священну. На чиї слова? На вірші О.А. Ой, Господи, краще б ти не казала, бо ж знаковішого графомана тут не знайти. «Але ж я переглянула багато збірок місцевих авторів, навіть кілька книг Наді Гармазій, але мені їхня поезія не підійшла», – пояснює вона.
…Ще, пам’ятаю, чверть століття тому кіровоградський гітарист А.Ф. писав симфонію на вірші С.К., який не соромився себе привселюдно називати першим графоманом краю (чванився, що створив навіть Спілку графоманів!) – така в його устах була іронія, яку всі сприймали буквально. Цензуру! Цензуру на рівень майстерності!
▪ Зачинателем напрямку в українській літературі під назвою «альтернативна історія» (що було б, якби?) називають сорокарічного буковинця Василя Кожелянка. Феноменальна його творча доля в цифрах: живучи переважно в рідному селі Кам’яній Сторожинецького району, за орієнтовно півтора десятка років він видав понад двадцять книг: поезія, новели, романи, п’єси. У більшості творів, в епічних насамперед, намагався зрозуміти, чому українська історія зазнавала поразок і малював їй успіх на крутих поворотах. «Дефіляда в Москві» – перший його роман, який він писав два з половиною роки. Вперше опублікований на сторінках журналу «Сучасність», на сьогодні ми маємо аж чотири його перевидання різними видавництвами. Я прочитав, на мою думку, не найкращу його поліграфію – дрібний шрифт, невиразні малюнки, переплутана нумерація розділів у змісті (Львів, «Кальварія», 2000, 160 с.). Враження: це не роман. Це науково-публіцистичний трактат із вкрапленням кількох художніх розділів видумки, фантастики та відвертої брехні. Усе це називається нині жанром «альтернативної історії»… Єдине, що тримає увагу: наскільки писане понад чверть століття тому резонує із сьогоденням. Жорстокість, яка подається в тексті, нині, в часи війни, не шокує. А звідки вона бралась у молодого автора, недавнього студента? Це одна з небагатьох книг знакової цінності, читаючи яку, пропускаєш цілі абзаци й нітрохи не шкодуєш.
У ХVIII розділі, який є нотою Міністерства закордонних справ України до Міністерства закордонних справ Московського царства, датованої часом завершення «роману», прикінцевою вимогою є така: «увесь наклад наклепницького роману “Парад в Києві” спалити. Причетних до його видання судити, а щодо автора… то зініціювати проти нього народний гнів і винесення фатви на зразок присуду Салману Рушді покійним аятолою Хомейні за твір “Cатанинські вірші”». І слави кортіло за законом «альтернативної історії».
17 травня
Наткнувся в Internet’i на повідомлення, що в селі Нижня Апша на Закарпатті, за два кілометри від румунського кордону, немає одноповерхових хат – здебільшого це триповерхові палаци. І кожен новий, що зводиться, має бодай на одну цеглину перевершити сусідський. Українців у селі менше двох відсотків, решта румуни – вивершують-розпросторюють житла на 50 і більше кімнат. Є таке народне прислів’я: людина має за життя посадити дерево, народити дитя, звести дім. От: побудувати дім для чого? Щоб жити в ньому. Тут же більшість палаців здаються в оренду. Та й як обслуговувати ті десятки кімнат? Якась патологія! А ще питання: за що зводять? Відповіді дві: місцеві румуни їхали в Росію вирощувати цукрові буряки, роботу їм оплачували соняшниковим насінням – в Закарпатті склянка підсмаженого насіння коштувала 5 копійок, а в Росії – 5 рублів. Правда? Правда, але за такі гроші дім не побудуєш, – кажуть місцеві. – У цьому селі жили самі контрабандисти… Врешті, не це мене дивує – звідки кошти взялись. А – нащо? 60 кімнат одному-двом – нащо?
20 травня
▪ Вперше побачив своє прізвище, заведене у кросворд (газета «Наше місто» від 9 травня ц.р.). Кросворд «Літературний», автора не зазначено, але кажуть, що це Віктор Власюк, уже покійний, його я знав і як поета-гумориста, і як складача кросвордів, ребусів та інших інтелектуальних забавлянок, які нерідко друкувались у місцевих газетах.
▪ Світлана принесла з видавництва примірники книги «Всупереч і опір. Український спротив Голодомору 1932-1933 років» (Кропивницький, ТОВ «Поліграф-Сервіс», 2023, 194 с.). Книга побачила світ щойно, хоча зафіксована минулим роком. І кількість сторінок треба множити на два, оскільки книгу видано альбомним форматом 60х84 1/8. Обкладинку позичено в чудового нашого майстра пензля Сергія Шаповалова – «Чумацькі мари» (1991). І пояснення назви – від Мирослава Дочинця. Ще буде презентація цієї книги, будуть повідомлення й коментарі у пресі, але найголовніше – книга є. Такої, за тематикою, не знайти в усій Україні. Ця тематика (опір українців московсько-більшовицькій владі під час Голодомору) уже відзначена всеукраїнською премією імені Вячеслава Чорновола, поміченим буде і доповнене видання. Цю книгу зачитають у територіальних громадах та селах. Невисокий її тираж, 120 примірників, мусить бути перевиданий. А скільки іще статей та книг напишеться за цими нерідко куцими витягами зі справ репресованих та їхніми коментарями!..
21 травня
Цей небезпечний підлітковий вік. Сам я його обминув, не запізнав, певне, тому, що жив у селі, де ворохобність-злочинство за всяких часів були на порядок нижчими, ніж у місті: в селі підліток зайнятий конкретною роботою, до якої зобов’язують його батьки, а якщо ти ще й спраглий до науки, до творчості, до книги, то на свавільні години-хвилини в тебе просто не лишається часу. Та коли в тебе ще й м’якенький чубчик (добре серце, ніжний погляд), то ти завше потім дивуватимешся, коли почуєш: цей небезпечний підлітковий вік… Який він небезпечний? Дивуватимешся, аж поки тебе не шарахне, не струсоне твоя рідна кров, твоя власна дитина.. Так є зі мною.
Я теперішній, 70-річний, знаю що таке підлітковий вік. Я написав повість про підлітків «Нафтуся», не завершив іще роман під назвою «Тінь тінейджера» – збираюсь це зробити в найближчі два літа, затягнувши паузу між першою і другою частиною мало не в двадцять літ. Підштовхує мене до цього прочитаний щойно роман класика сучасної англійської літератури Ентоні Берджеса «Механічний апельсин» (Львів, «Кальварія», 2003, 176 с., переклад Олександра Буценка). А прочитати «Механічного апельсина» мене підтрутив своїм твором «Пацики» Анатолій Дністровий, якого критики стали називати «українським Берджесом». Проза, яка відвертає з перших сторінок жорстокістю, блюзнірством, скабрезністю й іншими негативами, які клекотять у підлітковому середовищі. У часи писання роману, 60-і роки минулого століття, Лондон потерпав від розгнузданої підліткової навали так, що страшно було вечорами виходити на вулицю. Як подолати цю суспільну хворобу? Чи була насправді така психологічна спроба лікувати юних хуліганів-бандитів фільмами про жорстокі розправи над немічними старенькими, чи їх письменник придумав, але висновок один – фізіологія сама себе лікує: приходить час (в когось у 18 літ, у когось у 25), і людина сама усвідомлює себе, свою роль і місію серед людей.
Цікава стилістика цього твору: розповідь ведеться від першої особи з використанням російської лексики, яка була популярна в столиці Великобританії в добу холодної війни (ізвіліни, мєсто, ґазєта, вєщі, дрянь, дур, мозґ, дєньґі, долбать, старий хрєн, видєливать, поґромчік, смєх, чьотко, ліцо, плєчі, картофєльноє пюре, моцний, дєвочкі, мальчікі) – це з перших двох початкових сторінок роману; а ще юначий сленг (кент, лайнявий, братва, “колеса”, “хімія”, “бритвочки”, кайф, бабки, ципа, жлоб, мочалки, фраєр) – також із початкових двох; а ще й авторський сленг, майстерно поданий в українському перекладі: голівер – голова, тьохкало – серце, те і ем – тато й мама, труїлка – цигарка, рак-срак, кімнатка-гімнатка, школіназія, самко-мотність, запелюшниківський – підлітковий, міністр нутрощних справ, болтало – язик… Ось цей сплав і творить особливий колорит роману, який і сприймається, і запам’ятовується.
Берджес був надпродуктивним письменником: в пору писання «…апельсина» він за чотири-п’ять літ створив одинадцять романів! А всього за життя видав понад пів сотні. Відомий факт: у 40-річному віці лікарі поставили йому смертельний діагноз – рак головного мозку. Згодом діагноз не підтвердився, але подесятерив його працездатність. Щось подібне трапилось і з поляком Міхалом Хороманським, уродженцем Єлисаветграда.
Кілька цитат із книги: «Це був… геть очманілий від сотень прочитаних книг хрєн», «Батько зиркнув на мене з неприхованою підозрою, одначе не наважився щось закинути, а мати втомлено усміхнулась до плоду своєї утроби, до свого синочка», «А ще я побачив, братики, що в цьому світі вірити нікому не можна», «Людина, позбавлена можливості вибирати, перестає бути людиною», «…лише уряд, який вихваляється репресіями, може назвати своїм здобутком те, що обернув нормального юнака на механічну іграшку», «…дуже дивним було те, що я наче обернувся у дуже старого чєловєка, років сімдесяти…», «Юність минає, це факт. Але юність – то лише форма буття у вигляді якоїсь типу тварини. Ні, навіть не тварини, а радше однієї з тих маленьких іграшок, що їх продають скрізь на вулицях – типу маленьких жерстяних чоловічків з пружинкою всередині й ручкою для заведення зовні. Заводиш такого чоловічка – дир-дир-дир, – і він двіґається, наче крокує, братва. Але двіґається по прямій і наштовхується на різні речі – бац-бац, – і нічого тут не вдієш. Бути юним наче бути однією з таких механічних цяцьок».
22 травня
Такий загадковий цей чоловік Вячеслав Дудар. Якби я не витягнув його на люди (уже двічі: торік у липні на зустріч із Василем Трубаєм та недавно в березні на презентацію моїх книг), то ніхто з літераторів його й досі не знав би. Чого загадковий? Бо вже має успіхи, а не спішить, не стає на котурни, як більшість молодих, котрі й десятої долі не досягли в порівнянні з ним. Хочеться прочитати мені його надрукований три роки тому роман «Щурячий ген», але ні в бібліотеках обласних нема, ні в інтернетних книгарнях. Яким накладом книга побачила світ? Ніхто не скаже, хіба сам автор, А ще й те, що як стало мені відомо з одного інтерв’ю, він написав уже вісім романів. Унікальний випадок: як же можна жити, написавши вісім романів і бути людиною-невидимкою? Написати йому листа, розпитати.
25 травня
▪ Прочитавши «Мережані закладки» (2021), написав мені листа ручкою на папері, як в добрі давні часи, Володимир Михайлович Поліщук – рухівець, республіканець, свободівець, знаний на Маловисківщині та Новомиргородщині чоловік, віднедавна ще й автор книги спогадів, які я йому редагував. Так от він у листі ганить мене за те, що я так схвально відгукуюсь про творчість і громадянську позицію письменників Олеся Гончара й Володимира Яворівського. Мовляв, були вони пристосуванцями, а не героями типу Зіновія Красівського, чи Василя Стуса. От такий радикалізм: неодмінно треба життя віддати, аби тебе вознесли в ранг святих. Але хтось же має себе й для живих берегти, аби не перервалась ниточка… Телефонував я йому: говорили, дискутували. А в кінці він каже: із книги я зробив собі виписки – тих авторів, яких ви радите прочитати – їх понад пів сотні; і цей список віднесу в районну бібліотеку, попрошу приготувати мені для читання, а якщо таких немає, то хай дістають! От справді: «нам не дано предугадать…».
м.Кропивницький