Посеред березня ювілейну дату відзначив український поет, прозаїк, есеїст та перекладач Юрій Андруховича. Він входить до п’ятірки найпопулярніших українських авторів. Жоден, хто читає Андруховича, не залишається байдужим, бо у своїх творах письменник відвертий, щирий, складний і тому цікавий. Його знають навіть ті, хто не прочитав жодного рядка письменника. Він перекладає Шекспіра, за його творами ставлять спектаклі і знімають кіно.
Юрій Андрухович – автор поетичних збірок «Середмістя», «Екзотичні птахи і рослини», «Екзотичні птахи і рослини з додатком», «Індія», «Пісні для мертвого півня» та «Листи в Україну». Серед найвідоміших прозових видань– «Дванадцять обручів», «Дезорієнтація на місцевості», «Московіада», «Перверзія», «Рекреації», «Таємниця», «Лексикон інтимних міст», «Коханці Юстиції», «Радіо Ніч».
А ще він друг і прихильник нашого міста, яке відвідав у 2012 році під час туру-презентації на той час нової книги-посібника «Лексикон інтимних міст». Він як товариш студентських років художника Ігоря Смичека, підтримував зміну назви міста на нинішню.
– Як Ви стали літератором?
– Я народився у Станіславі (нині – Івано-Франківськ). Примітним є той факт, що понад рік мої батьки не могли домовитися, як мене назвати, вважаючи, що ім’я безпосередньо впливає на долю людини. Після звістки про політ Юрія Гагаріна у космос вирішили назвати мене на честь першого космонавта.
Навчався в спеціалізованій школі з поглибленим вивченням німецької мови. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім.Горького у Москві. Деякий час працював журналістом у періодичних виданнях Івано-Франківська.
– Ви не оминаєте наше місто завдяки дружнім стосункам з кропивницьким художником Ігорем Смичеком. Підтримували його ініціативу щодо перейменування Кіровограда на Кропивницький. А у час, коли виникли проблеми з його здоров’ям і Ігор потребував допомоги, Ви організували збір коштів щодо його підтримки і таким чином допомогли повернутися до повноцінного життя та творчості.
– Дійсно, я завжди радий зустрічатися з Ігорем Смичеком, адже наша дружба припадає на період творчого і особистісного становлення нас обох. Тоді ми навчалися у львівському інституті поліграфії, жили в одній кімнаті. Нині я можу стверджувати, що він значно вплинув на моє формування. Обоє його батьків усе життя пропрацювали в тамтешньому музично-драматичному театрі імені Кропивницького. Про їхнього сина тепер, здається, можна сказати приблизно так само: все життя пропрацював викладачем дитячої художньої школи. Саме йому, Ігореві, спала на думку нова назва для тодішнього Кіровограда. Саме він боровся до останнього за втілення своєї ідеї щодо перейменування міста. Ігор – художник, рядовий громадянин, мрійник, не наділений жодними владними важелями, організаційними й фінансовими ресурсами чи привілеями, не причетний до політичних партій, кланів та угруповань, одинак зумів провести в життя свою, здавалося б, таку безнадійну ідею! 14 липня 2016 року він подзвонив мені з привітаннями. Насправді я мав би його випередити. І прочитати рядки із колись присвяченого йому вірша – про наївну віру не знати в що, яка чомусь зрушила гори. Вважаю, що у подальшому буде ще не одна зустріч. Хотів би запросити його до Івано-Франківська, аби там організувати експозицію його художніх робіт та зустріч із земляками.
– А чи багато у Вас поезій, що належать до інтимної лірики, і хто її адресати?
– На мою думку, якщо лірика, то вона інтимна, тільки у широкому розумінні. А віршів про кохання написано мало. Її адресатами були різні люди, адже інтимність виникає спонтанно, запалюється як сірник. Наприклад, «Вірш однієї ночі», «Вірш однієї години».
Загалом я люблю подорожувати і у творчості мене захоплюють інші теми: подобається писати про архітектуру, природу, цікаві пригоди, кумедні історії та інше. А тема кохання є сокровенною, тож виставляти напоказ власні почуття не слід.
– А кого із сучасних поетів, письменників Ви вважаєте своїми друзями?
– Мені складно аргументувати свою думку, але я товаришую з тими українськими поетами і письменниками, які сьогодні, на мій погляд, є найкращими: якщо мені подобається літературний твір певного автора, то така людина є цікавою для мене і в спілкуванні. Наприклад, у колі моїх друзів Юрій Іздрик (цьогоріч отримав Шевченківську премію), Сергій Жадан із Харкова, Андрій Любка, Олександр Бойченко (з Чернівців), Андрій Бондар (правда зараз дещо пізно з ним дружити, бо він мій зять), Таня Малярчук, Любко Дереш, та інші. Навіть якщо б ми не товаришували, то однак я із задоволенням читаю їхні твори.
– Ви завжди висловлюєте власну позицію з приводу сучасних подій. Про що роман «Радіо ніч»?
– Я дуже люблю, коли читачі мають уяву і бачать усе по-своєму. Тож кожен може уявити або почути закладений в написаному зміст. До речі, завжди мріяв написати роман, який звучить. Передусім музикою і мовою. За великим рахунком, музика – теж мова, а мова теж музика. Головний герой твору – музикант, патріот, що грає на піаніно під час революційних подій. Готовий постійно ризикувати власним життям заради свого невчасного, дуже пізнього кохання…
– Дякую за інтерв’ю. Вітаємо Вас з ювілеєм! Бажаємо миру і подальших перемог!