Цього року обласна влада з розмахом відзначала день журналіста. У приміщенні обласного музично-драматичного академічного театру, під музику «Зорян» та ансамблю інструменталістів самого театру вручили традиційну обласну журналістську премію, лауреатами якої цього року стали дуже гідні професіонали – Надія Коленченко, Дарина Романська та Олександр Шулешко.
Вручив відзнаки та грамоти і голова обласної організації НСЖУ Петро Мельник. Він же наголосив, що рік у нас минає під хештегом Журналісти важливі.
Та, на жаль, це далеко не так. Наше суспільство досі не навчилося цінувати журналістів. І це стало особливо відчутно в період після роздержавлення, коли бажана незалежність від самодура-начальника не обернулася відчутним підвищенням тиражів, інтересу до електронних ЗМІ. Більше того, розумна, аналітична, професійна журналістика буквально вимивається з редакцій. Адже серйозний матеріал, на який треба покласти не один день часу і зусиль не користується попитом у розбещеного всілякими порадами, рецептами, розповідями про кліщів та рекомендаціями, як колупатися у носі, читача. Набагато легше усе це переписати з інтернету, перепостити новини із численних відомчих сайтів, та на тому і все.
Ясна річ, ця картина дещо утрирувана. Але якщо до такого читацького «інтересу» (вихованого, до речі, багаторічною працею нібито успішних колег) додати ще вибрики «Укрпошти», коли йдеться про друковані ЗМІ, то вона буде не менш похмурою.
А тим часом, якщо говорити не про декларацію, а про реальність, журналісти справді дуже важливі для суспільства, країни. Навряд чи ви досі не помітили, що будь-яка подія, факт стають значимими і впливовими (часом просто кардинально міняють ситуацію!) тільки тоді, коли вони відбиваються у суспільній свідомості. Сьогодні просто моторошного відтінку набувають слова, сказані більше двох тисяч років тому: «І Слово було у Бога. І Слово було Бог». Адже з допомогою тільки інформації нині розв’язуються війни, здійснюються страхітливі теракти з багатьма жертвами, мільйони людей робляться фактично біороботами, завдяки певній пропаганді, руйнуються держави.
Але й будуються держави! Поляки живуть на кілька порядків краще за нас, бо свого часу, у момент становлення, у них була «Газета виборча», яка чітко показувала полякам хто є хто і що є що. І так сталось не тому, що у нас немає розумних, талановитих, сміливих журналістів. Їх багато. Але «Газета виборча» мала реальні мільйонні тиражі, поляки масово підтримували її, і морально, і матеріально. Тільки за таких умов журналістське слово стає великою силою. Адже інтелект, небайдужість, рівень мислення журналістів помножене на масову підтримку реально творить країну, державу, а у результаті і благополуччя її громадян. Саме завдяки потужному громадському контролю у сусідній державі корупція не набула таких загрозливих, як у нас, масштабів, а їхні олігархи (такі спритники є скрізь) не стали тим, що у нас.
Журналістика – це свого роду дзеркало, у якому суспільство має бачити саме себе, своє минуле, сьогоднішнє, та й майбутнє. Якщо воно правдиве, чесне, народ, нація має незрівнянно більше шансів обрати правильний шлях, справжніх лідерів, а не лізти щоразу, як сліпе теля в яму. Чому ж це ті, кого ми сьогодні називаємо олігархами і проти яких парламент приймає цілий окремий закон, найперше турбувалися про те, щоб мати потужне ЗМІ. Бо як інакше дурити народ?
Тому й фрагментований наш інформаційний простір, розбитий на безліч скалок того дзеркала, яке мало б потужно відображати цілісну картину. Це сталося й на місцевому рівні. Просто фізично відчутною стає іронія ексредактора газети «Дзеркало тижня» Володимира Мостового: «У світі прийнято вважати, що журналісти — це пси демократії, вони її охороняють. У нас теж. Тільки наші "пси" охороняють те, до чого вони прив’язані — хто грушу, хто клуню, хто хату. І якщо злодій буде лізти у хату, то той, що біля клуні, гавкати не буде, хоча й те й те є територією демократії. І якщо йому сказати, що ти охороняєш не демократію, а клуню, наприклад, то він тебе ще й загризе».
Сумна реальність. Але хоч трохи обнадіює те, що у час гібридної інформаційної війни і журналістська спільнота, і суспільство починають усвідомлювати: ми матимемо перспективу тоді, коли справжня журналістика для нас реально стане важливою.
Світлана Орел
Невеличке опитування серед колег щодо нинішнього стану журналістики:
Чому журналістам нецікаво?
Часто-густо наша журналістика – дуже кумедна. Наприклад, і нині, в третьому тисячолітті, в текстах про поліпшення в місті, зроблені бюджетним коштом, вживається фраза «подарунок громаді від влади». Ну, нехай так висловлюються забронзовілі писаки, які мають великий досвід роботи у комунальних ЗМІ (нині реорганізованих) і звикли трепетати перед чиновниками! Але ж і молодь так пише!
Багато журналістів, мабуть, вважає, що писати грамотно і зрозуміло – необов’язково. Буває, з тексту видно: автор і сам не розуміє, про що написав. Очевидно, покладається на розумного і вдумливого читача, який уже розбереться, що й до чого. Що характерно, коли запроваджується чергова правописна новація, найпалкішими її прихильниками стають ті журналісти, які й старих норм не освоїли. Вони продовжують ставити кому між підметом і присудком (мабуть, вважають, що це підкреслює глибину думки), зате пишуть «пів огірка» і тулять фемінітиви де треба і де не треба.
Знущання над мовою у журналістських текстах набуло потворних форм. Наприклад, повелося писати «депутатський корпус» – замість просто «депутати». Як тут не згадати Зощенка з його «родился у них ребенок как таковой»!
Незбагненним явищем для мене є величезна кількість місцевих сайтів. Більшість з них публікує один і той же шлак – погано перероблені прес-релізи різних установ, які й у первинному стані кишіли неточностями. Був у Кропивницькому сайт, який висвітлював діяльність тільки двох організацій – управління МНС та однієї з музичних шкіл. Одна новина – «рятувальники спиляли аварійне дерево», друга – «у музичній школі відбувся звітний концерт», а далі – знову про вогнеборців, які протягом доби приборкали стільки-то пожеж. Отаке-от махрове аматорство.
Припускаю, не тільки мені осоружні сайти, де немає власного продукту. Зате завжди радію, коли натрапляю на розповіді про людей. І нехай ті люди – не академіки й не заслужені діячі культури. Наприклад, не менше 25 років у Кіровограді-Кропивницькому напроти міськради щось бурмоче під гітару патлатий чоловік. І тільки нещодавно ним зацікавилися журналісти (не пригадую, з якого сайту). Інтерв’ю, яке дав вуличний музикант, мені сподобалося. Навіть заздрісно стало, адже сам міг зробити це, коли працював у міській газеті. І таких, як той музика, людей навколо – повно, тільки більшості засобів масової інформації вони не цікаві. Звісно, за винятком «України-Центр» та ще деяких.
Яловість більшості наших журналістів яскраво проявилася минулої осені, коли в Кропивницькому стався смерч. Здається, лише Сергій Полулях зробив репортаж з місця події, решта не спромоглася підняти свої зади і поїхати на Стару Балашівку, поспілкуватися з постраждалими, простежити, як їм доводиться без даху над головою, як вони відновлюють помешкання. Більшість відбулася публікаціями фото з сайту управління МНС. А це ж була унікальна можливість створити художній репортаж! Дай Бог, щоб вона не повторилася – все одно більшості журналістів це не цікаво.
Віктор Крупський, безробітний журналіст
Далі буде