Ви б викинули зі своєї кваритири на смітник цінні речі, які дісталися вам від предків? Навіть якщо вони постаріли, зносилися, затерлися? Певна, що ні. У міру можливостей постаралися б їх відновити, або просто як артефакт передати наступним поколінням.
Чому ж ми тоді так легко і просто відмовляємось від вартісних речей – добротних будівель, закладених нашими попередниками, які вірно служили людям і могли б бути корисними ще не одне десятиліття? Мало не у кожному містечку (не кажучи вже про великі міста) чи селі є історичні будівлі, які руйнуються, потребують термінового ремонту. А скільки їх уже перетворилися в руїни, які не відновити!
Краєзнавець Володимир Васильченко поділився ось такими сумними спостереженнями: «На схід від села Тишківки Бобринськими було побудовано магазин. Так у минулому в сільській місцевості називали споруду для зберігання зерна. Магазин – це своєрідне підприємство, де зерно очищалося, просушувалося та сортувалося. Магазини будувалися зі світлими, пристосованими для вентиляції горищами, де вологе зерно просушували, виділялось місце для механізмів очистки зерна. Добротна будівля, яка б могла ще довго служити людям. Але, на жаль, питання збереження навіть не ставиться. Сумна історія і будівлі Капітанівської дільничної лікарні. Побудована Бобринськими на початку століття, на добротному кам’яному фундаменті велика світла споруда зараз на стадії руйнування». Фото автора 2018 року.
Донедавна ми взагалі мало звертали увагу на подібні речі. Кожен дбав про щось своє – подвір’я, хату, сарай, погріб чи порядок у власній квартирі. А те, що спільне, державне, громадське – не наш клопіт. Яке нам діло? Хай влада думає.
Сьогодні акценти, на щастя, змінилися. Реформа місцевого самоврядування передбачає, що мешканці певної території мають бути на ній повноправними господарями. Слід чітко розібратися, які цінності має громада – підприємства, господарюючі об’єкти, земля, приміщення, рекреаційний потенціал, заповідні території, пам’ятки історії та культури, ін. І відповідно праналізувати і визначити – яку користь з того може одержати громада: у вигляді податків, залучення бізнесу, розвитку туризму, врешті престижності і піару, бо нині це теж капітал, який може приносити солідні дивіденди. Уся ця інформація має бути прозорою і доступною кожному члену громади.
Багато хто заперечить – про що ви говорите, все впирається в гроші. Де їх узяти, аби відновити, відреставрувати ті ж приміщення? Так само, як і у власній господі – хочеш мати прибуток, слід десь зекономити, вкласти у розвиток, будеш мати більше. На жаль, наше мислення переважно ще залишається вчорашнім, громади зробили поки що ривок за рахунок зміни в оподаткуванні, грантів, але мало хто взявся за глибокий аналіз і відродження свого, часто занедбаного досі, ресурсу. У більшості громад люди не усвідомили ще своїх можливостей і впливу, пливуть за течією, продовжуючи вважати, що то лиш влада має дбати про громадське. І у той же час обирають у владу людей не досить діяльних, а іноді й корисливих, які легко перевертають спільне на своє.
Але у нас немає іншого шляху, як ставати господарями і дбайливо ставитись до всього, що маємо. Бо та ж стара лікарня, з якою пов’язано багато теплих спогадів мешканців, пам’ять про гариних лікарів, які там працювали, зруйнується повністю, а з часом однак доведеться будувати нову. І для цього знадобиться набагато більше витрат. З таким підходом ми ніколи не станемо багатими. Бо у тих країнах, які мають незрівнянно вищий від нашого рівень життя, зберігають і примножують кожну дрібницю, яка дісталася їм у спадок.
Світлана Орел