Я, напевне, таки невиправний ідеаліст. Перед вечором у вівторок ще на щось надіявся. Навіть, вималювався вступний абзац статті: «Сьогодні я вдруге, стоячи перед телевізором, аплодував президенту. Вперше це було, коли Шостий наклав санкції на медведчуківські пропагандистські канали, вдруге сталося сьогодні, коли П’ятий запропонував Шостому спільно об’єднати демократичні проєвропейські сили перед загрозою військового вторгнення Росії і як запоруку чесного співробітництва спільно заявити про свою відмову балотуватися на наступних президентських виборах». З голови не виходила пісня: «Не спи, моя рідна земля! Прокинься, моя Україно!» Адже, як відомо, «сон розуму породжує чудовиськ».
Не вийшло. Бо аплодувати ні Порошенку, ні Зеленському, який теж виступив цього вечора, – із зверненням до народу, було ні за що. Петро Олексійович, згадавши про російську агресію, головним чином присвятив свою прес-конференцію меридіану президентства Володимира Олександровича, піддавши його цілком справедливій, але так само невчасній, критиці за невиконання передвиборних обіцянок. Невчасній тому, що про все це вже говорено-переговорено. І тепер воно виглядає, як у Гоголя: «если умрет, то и так умрет, если выздоровеет, то и так выздоровеет». Ті, хто апріорі сподівається на Зеленського, продовжують сподіватися на нього, а хто у вірі залишився з Порошенком, вірять йому. Тому стосунки між владою і опозицією необхідно перенести в переговорну площину. Не обов’язково публічну. Пора збирати каміння, воно ж – наше: і те, що на Банковій, і що на задніх рядах на Грушевського.
Володимир Олександрович у свою чергу звернувся (вибачте за тавтологію) з черговим зверненням до українців у жанрі «відос»: спочатку літературна частина в традиційному стилі «что такое хорошо, что такое плохо», потім – про успіхи, далі – про тих, хто заважає, і під кінець – про загрозу, впевненість, що нас не перемогти, та пропозиція Путіну зустрітися на Донбасі. Тут спічрайтери президента знову підставили йому підніжку, як траплялося не раз. А що, коли б Путін не проігнорував це запрошення, і заявив, що погоджується на цю зустріч у… самому Донецьку – так званій столиці так званої ДНР?
Путін Зеленському відповів тим, що у посланні до Федеральних зборів РФ взагалі проігнорував тему Донбасу. Натомість «круто» пригрозив нашим західним партнерам: «Організатори будь-яких провокацій, які загрожують корінним інтересам нашої безпеки, пошкодують за скоєним так, як давно вже ні про що не шкодували». І хоча це його черговий блеф, він у будь-який момент може відігратися на Україні. Тому я, рядовий її громадянин, хотів від президента почути:
- Про приведення в готовність бойових підрозділів ЗСУ для захисту передових рубежів на випадок зіткнення з противником. (без розкриття, зрозуміло, військових і державних таємниць).
- Про суттєву корекцію Державного бюджету з урахуванням потреб Збройних сил.
- Про стан вакцинації військових, насамперед на лінії оброни.
- Його думку стосовно пропозицій партій євроатлантичного спрямування негайно скликати спеціальне засідання РНБО з питань протистояння російській агресії і подальшого співробітництва.
- Чи буде прийнято закон про колабораціонізм, адже голова Верховної Ради не готовий прогнозувати строки голосування за нього, а більшість рідної фракції президента взагалі проти цього. Тим часом колаборанти в Україні почуваються, як у Путіна за пазухою.
- Заклик до загальноукраїнської акції проти агресії Росії з вимогою відсунути її збройні сили на безпечну відстань від українських кордонів. У четвер для цього був дуже зручний час, адже ще невідомо, дозволу на що «попросить» завтра Путін у його кишенькової Ради Федерації. Момент знову упущено.
Обидва президенти виступили так, ніби більшого ворога у кожного з них, ніж його візаві, немає. Ніби президентські перегони тривають і досі. П’ятий вочевидь сподівається на реванш у наступній кампанії, Шостий націлився на другий строк, на який його, швидше всього, штовхає оточення, котрому при ньому надто комфортно живеться. Насмілюсь передбачити, що наступні вибори для обох будуть проблематичними. Над Петром Порошенком ще тяжітимуть гріхи його каденції – реальні і намальовані густою фарбою російськими спецслужбами, Зеленський до того не встигне впоратися з «холодильником». Не виключено, що за рік в електоральному полі з’явиться політична постать, котра привабить широкого виборця відмінністю від «старих» і «нових» облич. То чи варто зараз ламати стільці за примарний інтерес, коли над Україною нависла смертельна загроза? Послужіть, наші ясновельможні, Україні, і вам віддасться.
Броніслав Куманський