(Продовження. Початок – http://chas-time.com.ua/polityka/krajina-mrij-za-okeanom.html та http://chas-time.com.ua/polityka/buli-b-odnim-narodom-to-nad-derzhavnoyu-dumoyu-rozvivavsya-b-nash-prapor.html)
Ми не знаємо про що говорять президенти, зустрічаючись віч-на віч, тож не можемо знати, чи обговорювали Зеленський і Байден внутрішню ситуацію в Україні. Думаю, якоюсь мірою так, хоч для обох ця тема була й некомфортною. Але не зачепити її не могли, оскільки вона так чи інакше стосувалася всього, про що йшлося на саміті. Питання економіки, війни, воєнної допомоги, реформування правосуддя, екології тощо безпосередньо впливають на стан, в якому перебуває країна.
Парадоксально, перші після прийняття Конституції президентські вибори, які пройшли без оскаржень, не принесли країні спокою, а навпаки – розв’язали війну між переможцем і переможеним. Причому, як не дивно, з ініціативи переможця. Передвиборна кампанія була аж надто бурхлива. Політтехнологи наймасовіших ЗМІ настільки занурилися у «очевидне й неймовірне», що люди повірили в казку. Я ні в якому разі не піддаю сумніву результат. Програш п’ятого президента був закономірний – він не виконав головної своєї обіцянки: не подолав корупцію, яка у свідомості українців стоїть поруч із війною. Але його негативний образ розігнали до таких розмірів, що суспільству вже мало було політичної поразки, воно чекало на ув’язнення «бориги, злодія, братовбивці». Пригадую свою розмову з колегою.
– Посадять Петра, обов’язково посадять, – говорив він мені.
– Дудки, – відповів я йому. – Петро якщо й крав, то він не настільки дурний, щоб залишати за собою сліди.
Не знаю, наскільки він в цьому ділі розумний, але згідно з індексом Bloomberg Billionaires чистий капітал Порошенка за час війни знизився майже на 40 відсотків – до $705 мільйонів. А от кумам допомагав, у всякому разі не заважав. Тільки це інша міра відповідальності. І не слід було його наступнику, не маючи під рукою жодного юридичного доказу, заявляти на весь світ: «Сяде!» і заводити на нього кримінальні справи, які за два з лишком роки ніяк не дійдуть до свого завершення. І переносити свою нелюбов до Петра Олексійовича на весь національно-демократичний табір.
Я не захоплююся Порошенком і не зачарований Зеленським. Сприймаю їх як політичні фігури, з негативом і позитивом, притаманним кожному політику, і з розумінням ставлюся до їхньої взаємної неприязні, як людей. Але їхня вперта ворожнеча лякає, вона зайшла вже дуже далеко. Порошенко прагне зіпертись на армію, Зеленський підпорядкувати собі Національну гвардію. Тільки це – не історія про «трьох мушкетерів» та кардинала, сьогодні інші часи, на кону – доля України, розсвареної політичними і особистими симпатіями.
Український політичний простір строкатий. Лише партій налічується до трьохсот. Маємо й багато лідерів – таких, сяких і отакеньких. Та по суті в Україні існують лише дві політичні сили: українського й антиукраїнського спрямування. І на сьогодні маємо тільки двох проукраїнських харизматичних лідерів – Зеленського та Порошенка. Ні той, ні інший не зможе одноосібно вивести країну з неминучого хаосу, котрий настане, якщо нинішня ситуація й далі розгортатиметься за теперішнім сценарієм. Це зрозуміло всім, окрім них самих. А турбулентність в Україні, втрата довіри до влади тільки на руку ненаситній північній сусідці.
Вихід один – конструктивне співробітництво. Згідно з парламентськими нормами – в чомусь ми окремо, у чомусь разом, а на міжнародній арені – «Слава Україні!». Пора вже вам, шановні наші гаранти, без радників і порадників сісти разом за одним столом, подивитись один одному в очі, виказати все, що один про другого думає, пообіцяти, що ніхто із вас на наступних виборах не балотуватиметься, закусити, чим Бог послав, потиснути один одному руки і взятися разом за українські справи. Подальше переслідування п’ятого президента навряд чи додасть негативу Порошенку – у нього сталий електорат, та все далі відштовхуватиме від шостого президента ту частину свідомих українців, котрі не сприймаючи корупції і кумівства п’ятого, покладали надії на «нові обличчя». Як не додасть негативу й Зеленському постійне нагадування попередника про «зелених дилетантів» – дечому зелені вже навчилися. І не такі вже вони обоє різні: у одного Липецька фабрика, в другого кіно в Росії, в одного офшори і в другого офшори, в одного куми, у другого сусіди, друзі та ще й Юзик…
На жаль, це тільки фантазії. Подати один одному руку обом президентам було б важко. Тим більше, відмовитися від наступних президентських виборів. Не знаю, хто на них вийде в лідери, але і Порошенку, і Зеленському на них світить небагато. Образ Порошенка, створений політтехнологами, міцно засів у свідомості масового виборця, а Зеленський навряд чи справиться з холодильником і батареями опалення. Та й взагалі, чи потрібен нам президент з такими повноваженнями як тепер і Офісом, функціонально роздутим до масштабів Кабінету міністрів? Чи не пора вже переходити на парламентське правління? На зразок Німеччини. Правда, ми набагато розхристаніші за німців, але й не настільки некеровані, щоб пустити державу за вітром. Достатньо згадати Майдан, який продемонстрував унікальну здатність українців до самоорганізації.
Протягом життя я багато чого побачив і почув, пережив чимало ілюзій, надій і розчарувань. І зрештою дещо зрозумів. Мрії у кожного свої, а жити треба. Та й хочеться якомога краще, хоч «краще» – теж у кожного своє. Для когось це швидкі гроші, але їх уже розікрали, залишається просто працювати, в гідних умовах і за пристойну зарплату. Для когось це блискуча кар’єра. Але всі місця зайняті креатурою олігархів, чинних політиків та впливових татусів і матусь. Більша частина з них з часом збанкрутує, бо ні на що путнє не здатна. Але щоб потрапити на їхнє місце, треба просто вперто навчатися і прагнути стати кращим за інших. Для когось – це улюблена справа. Для цього треба просто попрощатися з комфортом. Бачите, як усе просто.
Напевне, це і є якість життя. Хоч компанія Economist Intelligence Uni виходить з інших складових: здоров’я, сімейне життя, громадське життя, матеріальний добробут, політична стабільність та безпека, клімат та географія, гарантія роботи, політична свобода, статева рівність. В принципі, одне другого не заперечує. Україна за цією методологією займає 59-й рядок. Для зловтіхи скажу, що ми обігнали Білорусь і Росію. Але я не про те. Якщо подивитися на складові якості, то побачимо, що в України є всі можливості для того, щоб увійти у першу десятку. Не вистачає лише бажання. Місце якого зайняте корупцією, кумівством, схематозами, правовим нігілізмом, пустопорожньою балаканиною, зрештою байдужістю.
Країна з високим Індексом якості не будується за шість днів, – у нас менші здібності, ніж у Господа. Он Сполучені Штати будували свою країну двісті з лишком років і то ще далеко не все добудували. Це робота копітка і тривала. Тож сподіватися, що оберемо якогось геніального політика і заживемо, як вареник у маслі, щонайменше несерйозно. Починати треба із себе – чого ми хочемо, на що здатні, до чого готові, наскільки тверезо оцінюємо наші мрії і можливості і чи можемо обирати владу головою.
Телеведуча рейтингового каналу перед початком майже кожної своєї програми з лукавою посмішкою попереджає: «Не довіряйте політикам». Додам від себе: не дуже довіряйте і їй самій з огляду на те, кого вона запрошує у своє шоу. Та це між іншим. А конкретно – політика і альтруїзм, як правило, не поєднуються навіть теоретично. А якщо всупереч теорії й трапляється, то це погано закінчується для альтруїстів – автомобільними катастрофами, несподіваними інфарктами, судовою тяганиною. Я розглядаю політиків, відсторонено від міфів про добро і зло і не підраховую, хто скільки й на чому заробив. Якщо хтось думає, що Гарібальді воював за свободу Італії лише з патріотичних міркувань, то я його розчарую: він це робив ще й за великі гроші. І якщо хтось переконаний, ніби президенти живуть на одну зарплату, то хай гуляє з такими хохмами до Одеси. Тому оцінюю їх за тим, хто що зробив або ж робить. Звідси – і мій вибір. Хоч кажуть – влада від Бога. Але якщо й так, то Він переадресував право її обирати нам. І порадив: «На Бога надійся, а сам не зівай». Бо виборна влада – продукт, котрий швидко псується. Вона потребує ретельного догляду. З боку народу.
А закінчити хочу порадою. Батько афінської демократії, стратег (президент або ж прем’єр як на двадцять перше століття) Перікл, одягаючи свій плащ і дивлячись на Акрополь, говорив: «Будь обачним, Перікле: тобі керувати вільними людьми, і до того ж еллінами, і до того ж афінянами». Не завадило б і нашим главам держави щоранку повторювати: «Будь обачним, президенте, тобі керувати вільними людьми, і до того ж козацького роду, і до того ж українцями»…
Броніслав Куманський