Минулого тижня Україна попрощалася із першим Президентом часів її незалежності, Леонідом Кравчуком. Цей політик не раз бував у нашому краї. У селі Федорівці його ім’ям була навіть названа вулиця. Ось що написав про покійного Юрій Щербак, письменник, Надзвичайний і Повноважний Посол України:
«Через кілька годин після звістки з Мюнхена про смерть першого Президента незалежної України Леоніда Макаровича Кравчука один мій добрий знайомий і багато в чому однодумець – людина багатьох яскравих політичних і публіцистичних талантів – написав пристрасний пост, в якому найчорнішими словами схарактеризував покійного, звинувативши його в масштабних злодіяннях, заподіяних проти України.
Я не заперечую право цієї людини на негативну оцінку Л.М. Кравчука, тим більше що автор посту перебував на початку 1990-х років у самому епіцентрі непримиренного політичного протистояння націонал-демократів з комуністами, чільною постаттю яких був Кравчук.
З того часу тягнуться вкрай критичні оцінки покійного. Розумію, що політичне життя має свої жорстокі закони «боїв без правил», надто ж в епоху постмодерну і проксівоєн: тут не діє християнське правило «про покійника – тільки добре, або ніячого».
І все ж – надто значною постаттю в історії України і світу залишиться Леонід Макарович, аби покласти перед його труною тільки залізний з колючого дроту чорний вінок ненависті.
Звістка про смерть Л.М. Кравчука сповнила моє серце, змучене багатьма нещастями 2020-2022 років, новим болем: знав і шанував Леоніда Макаровича, хоч і далеко не завжди погоджувався з ним, розуміючи: кожна людина, а тим більше такого масштабу – є складним, суперечливим, неодновимірним твором Бога і Диявола, генетики та історії, родинних традицій й особистих чеснот, вад і уподобань.
Був час, коли Кравчук – процвітаючий номенклатурний комуністичний бонза – здавався (і був) безмежно далеким від мене – самотнього київського інтелігента, некомуніста, брата репресованого члена ОУН. Але сталося диво – і силою невідворотних історичних обставин Кравчук з біблійного «Савла» перетворився на євангельського «Павла», трансформувався з одного з ідеологів українського радянського комунізму періоду агонії на поміркованого націоналіста, будівничого національної держави. І вже перша зустріч з ним показала, що нас єднає спільна турбота за долю України, її політичну й екологічну безпеку. Недаремно Л.М. Кравчук, який рекомендував мене на посаду першого міністра охорони довкілля України, погодився очолити національний комітет захисту Дніпра.
Я бачив Леоніда Макаровича в різних ситуаціях – під час його дискусій з ідеологами Народного Руху України, в ході його переговорів в Кремлі, коли радянський союз зникав як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність, під час міжнародних візитів Кравчука до США, Польщі та Ізраїлю – де вповні розкрився його дипломатичний хист, беззастережне відстоювання ним національних інтересів Української новонародженої держави.
Працював з ним в Українській Раді Миру, коли вже Кравчук не був при вищій посаді й хвиля підлабузників та владолюбців відхлинула з його приймальні. Нерідко разом з Дмитром Павличком ми заходили до офісу Леоніда Макаровича, розташованого на Грушевського поряд з будинком Кабінету Міністрів, й вели довгі довірчі бесіди про життя і політику. Він не намагався приховати своє комуністичне минуле, не змальовував себе більшим «патріотом», ніж був.
Так, він вийшов з ленінського френча, формувався і діяв у часи Брежнєва-Суслова, був наближений до гауляйтера України Щербицького, працював на зміцнення тоталітарного режиму. Але водночас він носив у своєму серці Україну, заповіти своїх батьків та земляків, пісні й мову своєї землі. Він пройшов школу націонал-комуністів типу П.Ю. Шелеста та Ф.Д Овчаренка, добре знав «Заповіт борцям за визволення» Володимира Винниченка, який пророчо передбачив у 1949 р., що саме в Україні вибухнуть ідеї самостійності, й здійснять їх саме комуністи, «а не хто інший, не якійсь сили ззовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів».
І в належний момент – у 1991 році, в належному місці – в Києві та Біловезькій Пущі – він здійснив головний подвиг свого життя, яким спокутував усі свої минулі й майбутні гріхи: став «термінатором» Імперії Зла – СРСР – та батьком Української нової державності.
… Чи знаєте ви, як працював ночами Леонід Макарович (а я це бачив), готуючи лише короткі тези своїх виступів, бо відзначався блискучою пам’яттю, глибоким шаховим (стратегічним) розумом, здібністю діалектика-полеміста; був людиною обережною і ходив «між крапельками», але відчайдушною в головному своєму виборі – коли рішуче, ризикуючи життям, став на бік України, її визвольного пориву. Коли зрозумів, що російський імперіалізм та месіанство – головний ворог України. Споконвіку і донині. І в майбутньому теж.
Про це були його останні слова та думки… Щоб зрозуміти Кравчука, треба прочитати його книжки, особливо останню – «Перший про владу», в якій відверто розповідає він про таємниці влади, дає безкомпромісні оцінки багатьом вищим персонажам української політичної сцени, розвінчує міфологічні фантазії, нагромаджені за роки незалежності. За це можна і треба простити гріхи Л.М. Кравчука, справжні й вигадані його недругами.
Мир його душі й Царство Небесне. Там він зустрінеться з Єльциним та Шушкевичем й обговорить з ними попередні підсумки розвалу совєтського союзу і перспективи наступного краху рашистської федерації.
Честь Його пам’яті».