«Ми засуджуємо московитів за їхнє раболіпське ставлення щодо своєї влади, свого кремлівського царька. А хіба у нас елементи такого раболіпства не проявляються? В одних до чинної влади. Вони просто обожнюють теперішнього нашого президента Зеленського і його оточення. Інші щось подібне демонструють щодо Порошенка і його соратників. При тому і перші, й другі з великим задоволенням сприймають позитивну інформацію на адресу своїх кумирів і зазвичай дуже хворобливо навіть конструктивну критику чи якесь просте зауваження.
Коли ж ми вже нарешті усвідомимо, що наші президенти, депутати, члени уряду – це не якісь недоторканні небожителі, а тимчасові менеджери, яких ми найняли виконувати певні функції упродовж якогось терміну, що ми їх утримуємо на свої податки, а тому маємо право вільно обговорювати й критикувати, а вони далеко не святі, а отже, здатні помилятися чи навіть зловживати владою?».
Так звернувся до спільноти у соцмережі професор Анатолій Новиков. Думаю, для багатьох ці слова резонували із власними відчуттями. Не раз зустрічалася з тим. що дуже шановані мною люди, розумні, освічені, які багато зробили і роблять для України, ствердження національної свілдомості, чомусь проявляють сліпу затятість щодо обраних ними політичних кумирів. Мова навіть не йде про компетентний аналіз чи критику дій того чи іншого діяча, а – насамперед про сліпу, яка адекватно не реагує на будь-які аргументи, позицію.
В умовах нинішньої фрагментації інформаційного простору будь-яке повідомлення, тим більше у політичній сфері, можна трактувати фейком. І воно реально потребує підтвердження з інших джерел. Але, повернувши, немов соняшник, голову на якесь своє «сонце», такі люди і не думають щось перевіряти чи аналізувати, а сприймають усе виключно за принципом чорне-біле. Як правило, значна частина таких людей мають немалий інтелектуальний потенціал, але потрапляючи у силове поле такого згубного принципу, фактично не використовують його у плані політичного світогляду.
Не залежно від того, хто на кого «повернутий», ми всі, як суспільство, втрачаємо від того.
Можливо, це пояснюється особливостями людської психіки, яка шукає надійної опори і знаходить її у сильному, як їй здається, дідерові. Але, як на мене, це ще й наслідок багаторічного перебування нації у одновимірному тоталітарному суспільстві. Та одновимірність не зникла із проголошенням Незалежності, більше того, певною мірою вона здатна навіть передаватися з покоління у покоління.
Але менше з тим – хай про це міркують психологи, нам же слід зосередитись на тому, як сформувати стійкі і ефективні механіязми контролю за владою. Великою мірою саме завдяки цьому країни, до рівня яких ми прагнемо, здобули свій успіх.
Деякі кроки ми вже зробили. Запровадження системи «Прозоро», декларування доходів високопосадовців (загальмовані війною), громадські ради, запровадження на місцевому рівні громадських бюджетів, елементи реформи місцевого самоврядування. Це те, що згадалось намаперед. Але нам уже сьогодні варто всерйоз думати, як удосконалювати ці механізми і знаходити нові. Адже ми, на жаль. ще не маємо стійкої традиції контролю за владою, а, як свідчить і наш, і світовий досвід, будь-яка, найсвятіша людина, потрапивши на «царські» висоти, має безліч спокус діяти більше на користь собі, а не народу.
Ясна річ. значний вплив тут має і моральний стан конкретної людини і суспільства в цілому. Вийшовши з СРСР, ми поголовно були вражені «колгоспним» синдромом: потягнути хоч щось для себе. Цей синдром зникає дуже повільно. Свідчення цього: моральний рівень тих, хто товпиться навколо владних крісел. Більшість з них бачать перед собою не величезний тягар відповідальності і тяжкої праці, а якнайшвидшу вигоду для себе і своєї родини. Що вже казати про підкупи під час виборів! Їм ми вже потроху вчимося протистояти. Але чи завжди, і дієво?
Одним із важливих важелів контролю мали б стати ЗМІ. З цим у нас повний провал. Слід розуміти, що контролювати, тим більше владу, не може слабенька редакція з одного чи двох людей. Але реально незалежна газета чи сайт, не кажучи вже про ТБ, коштують настільки дорого, що апріорі це не під силу журналістам, бо практично стовідсотково громадяни України не готові платити за це. Більшість навіть не усвідомлює цього механізму. Під силу ж тільки окремим грошовим мішкам. У них же – свої інтереси. Добре, якщо хоч точково не розходяться із суспільними.
Отож, працювати і думати нам є над чим. Замість того, щоб знищувати один одного зневагою і ненавистю, адже у всіх опонентів мета одна – заможна і людяна Україна. Будьмо соняшниками для неї.
Світлана Орел