Загальноміський молебен в Кафедральному соборі, який відбувся минулої неділі, викликав у людей різні емоції. У когось замилування і розчулення. Хтось зауважив, що більшість священослужителів і прихожан були без масок. Мою ж увагу привернув коментар прессекретаря Кіровоградської єпархії УПЦ Іоанна Ганчина.
Спершу він пояснив, з якого приводу відбувся молебень: «У першу неділю посту Церква завжди святкує Торжество православ’я. Це свято було встановлено ще у VII столітті на честь перемоги Церкви над різними єресями та іншими неправославними вченнями, які тоді турбували Церкву. Сьогодні разом зі священиками та вірянами ми звершили особливий молебень. По-перше, ми помолилися Богу, щоб він благословив нашу Церкву, народ і місто. По-друге, ми засвідчили свою єдність Православної Церкви і по-третє, ми хочемо, щоб влада звернула увагу на те, що ми є вірні Українській Православній Церкві, що ми маємо такі ж права, як всі інші церкви та конфесії, які знаходяться в нашій державі».
Тут можна лише здивуватися – а хто й коли порушував права вірних УПЦ? Ну, можливо, прессекретар щось знає, та не конкретизує. А ось далі – то вже суцільна брехня: «Ми є тими, хто через своїх предків відноситься до тої Церкви, яка веде свій початок від хрещення князя Володимира. Зараз держава намагається всіляко дискредитувати, дискримінувати нашу Церкву і наших вірян, приймаються різні закони, які ставлять нашу Церкву поза межами закону, якими намагаються забрати у нашої Церкви ім'я».
Насправді ж УПЦ цілком і прямо підпорядкована Московському Патріархату. І це недвозначно зафіксовано у її статуті, який є у відкритому доступі (сайт orthodox.org.ua). Іоанн Ганчин, ясна річ, не перший, хто фактично обманює прихожан. Цю локшину їм на вуха вішають чи не всі ієрархи УПЦ. Чи багато разів повторена брехня, на їхній священичий розум, стає правдою?
Невже священство УПЦ наскільки неосвічене, що не знає елементарних історичних дат, які ясно свідчать: Московська церква не може мати жодного стосунку до Київської Русі. Очевидно, ніхто не сумнівається, що Київська Русь була охрещена на берегах Дніпра. І саме звідси світло Христової віри йшло у ті ж Суздальські землі, володіння народів Півночі. Але тоді вони не були Руссю! Зараз уже добре відомо, що Катерина Друга у часи свого правління Російською імперією цілеспрямовано посилала спеціально навчених монахів в українські монастирі, щоб знищували наші давні літописи, або виправляли їх так, щоб ніяка українська окремішність в них не проглядалась. Врешті, у неї для цього була спеціальна державна комісія. Та не все вдалося виправити й спалити! Бо у тому ж Суздалі літописці констатували, що влітку 1180 року князь Святослав із половцями і чернігівцями йшов з Русі на Суздаль війною. Іпатієївський літопис згадує, що у 1155 році князь Юрій йшов із Суздаля на Русь.
Тобто, це були абсолютно різні території і православна церква, яка там зароджувалась, на перших порах була підпорядкована Київській митрополії. Але навіть у ті роки, і у середні віки на території Русі-України стосунки церкви і влади не передбачали прямої залежності. Більше того, святі отці часом ставали арбітрами у суперечках владних мужів, до них прислухались і шанували (саме полтавчанин отець Софроній, який заснував Троїцько-Сергієву пустинь, аж у ХУІІІ столітті (!) домігся відміни тілесного покарання священиків у Московщині). І якраз у Києві князь Володимир започаткував традицію віддавати церкві десяту частину багатства. Але при чому тут Москва, перша згадка про яку з’явилась аж через більш як три десятки років після смерті Володимира, та й то не як про місто, а як про перевалочний пункт товарів купця Кучки?
Можна запитати про це не лише у прессекретаря місцевої єпархії, а й у того ж Путіна, який поставив у Москві пам’ятник князю. Дуже хочеться прив’язати куцу історію Московщини до тисячолітніх традицій Києва. УПЦ, апелюючи до найвищих моральних цінностей, і досі не розуміє, що й нинішня російсько-українська війна не за територію і заводи – за нашу пам’ять і історію?
Такий порядок речей, коли влада з повагою ставилась до святих отців, був дуже не до вподоби керманичам Московщини, які виростали на рабських традиціях монголо-татарського іга. І у середині ХУ століття, коли Московське царство очолював цар Василь, прозваний Темним, тамтешні єпископи розірвали канонічну єдність із Київською митрополією без благословення патріарха Царгородського і поставили собі митрополитом Іону. 5 грудня 1448 року – день народження Московської (пізніше Російської) церкви. Це підтверджує безліч документів, у тому числі офіційне помпезне святкування РПЦ свого 500-річчя у грудні 1948-го року! Московські ієрархи таки добре пам’ятали біографію своєї церкви! На відміну від наших, які твердять про виключну канонічність РПЦ, забуваючи, що майже півтора століття, аж до 1589 року, вона вважалася неканонічною і самосвятською.
Та й тоді отримала благословення Царгорода (Константинополя) лише тому, що він перебував на той час у підпорядкуванні турків, які жорстко придушували православ’я і тодішній патріарх Ієремія Другий змушений був їхати у Московщину фактично за підтримкою і милостинею. І він їх отримав, а Москва – відповідно канонічність церкви.
Протягом наступного століття відбувалось багато подій, але сьогодні усім очевидно: фатальний крок Богдана відкрив для Москви, яка усю свою державну політику будувала виключно на експансії, великі перспективи. І церква її цікавила не менше, ніж території й люди. Тодішні очільники Київської митрополії не бажали йти на поступки Москві, то вона знайшла такого собі ніжинського протопопа Филимоновича, який мав доступ до недосвідченого сина Богдана Юрка і зумів обдурити його, обвести круг пальця. І Юрко Хмельницький у 1659-му році підписав фальсифіковані «Переяславські статті», у яких з’явилася й стаття про перепідпорядкування Київської митрополії Московській. Цього не було й близько у тій угоді, яку підписував гетьман Богдан. Але його уже не було в живих, формальним гетьманом вважався Юрко Хмельницький, а Україна не мала тої сили, щоб захиститись від свого нового «союзника». За цю послугу Филимонович одержав 500 червінців і 500 соболів.
Уже через чотири роки Москва звертається до Царгорода, аби формалізувати свою підступність і запопасти законні права на Київську митрополію та отримує відмову від тодішнього патріарха Якова. Та коли це зупиняло Москву? Вона самочинно проводить собор на «своїй» неканонічній території і призначає свого ж митрополита Гедеона Святополка-Четвертинського, родича промосковського гетьмана Івана Самойловича.
У 1686 році, коли патріарха Якова на патріаршому престолі замінив Діонісій ІУ, Москва відправляє до нього послів, добиваючись поставленої мети. Та не святі отці були головними у тій делегації, а знову ж – дячок Нікіта Алєксєєв. І йде він насамперед не до патріарха, а до візира Туреччини. Чи давав дячок хабара візирові – невідомо, але Туреччині було не з руки сваритися з Москвою, бо її нейтралітет сприяв туркам у їхньому тодішньому протистоянні з Австрією та кількома іншими країнами. А як турки ставились до православ’я – відомо. Тож, Діонісій змушений був підписати наказ про передачу Київської церкви Московському Патріархатові. Та вже через рік Царгородський патріарший Собор засудив цей вчинок Діонісія, назвавши його протиправним, неканонічним діянням.
Та Москва промовчала і продовжувала робити своє. Що саме? Треба нагадувати? Заборона друкарень і видання книг українською, заборона використовувати нашу мову у церковній службі і навіть у проповідях, поширення сексотства (так, це не винахід сталіністів!) серед священиків, зведення їхньої ролі із провідників народу до ницих прислужників імперської державної інституції. Аж у 1924 році Костантинопольський патріарх Григорій УІІ фактично надав нашій церкві синодально-канонічний Томос, вказавши там чітко і ясно: «…відірвання від нашого престолу Київської митрополії відбулося не за приписом канонічних правил».
Москва ж і далі продовжувала користуватись правом сильного, УНР була знищена її військами і її ставлениками, то про яку незалежну церкву могла бути мова? Більшовицька влада фактично зруйнувала церкву, як таку, взагалі. Тисячі священиків убито чи відправлено в ГУТАБ, храми розвалено чи забрано під склади. І лише у 1943-му році, коли перед Сталіним замаячила можлива перемога Гітлера, він згадав, що таке духовність народу і яку силу вона має. За три (!) дні під керівництвом НКВС було скликане зібрання, сміховино назване Собором, де кілька переляканих ієрархів, у тому числі й спеціально привезених для цього із концтаборів, «обрали» патріархом Сергія, який за рік до цього запевняв світ, що жодних гонінь на церкву та віруючих в СРСР немає! Тоді ж була створена і Рада у справах РПЦ. Її весь час очолювали полковники НКВС, а потім КДБ. Жоден ієрарх без їхнього схвалення не був призначений. Тобто РПЦ постійно була лише окремим механізмом у великодержавній машині! Після розпаду СРСР вона залишилась таким же механізмом у імперській машині РФ!
І сьогодні, коли наша країна, наша Православна Церква нарешті отримала Томос від Константинопольського Патріарха, де правдиво вказане наше місце у світовому православ’ї, як однієї з великих і древніх митрополій, яка правдиво ніколи не належала до Московського Патріархату, а була лише обдурювана, запродана, оббріхана, Іоанн Ганчин дорікає нам, що держава нібито хоче дискредитувати їхню церкву?! Чи вкрадена річ, на його думку, якщо вона украдена давно, перестає бути вкраденою?
Українська держава просто намагається повернути правдиву назву УПЦ, щоб вона називалась так, як і належить за її Статутом. До речі, рятуючи ж цілу церкву від гріха вселенської брехні. Чи брехати це не гріх? Так, Іоанне Ганчин?
Світлана Орел