Вчителька та сестра заступника голови адміністрації президента російської федерації Дмитра Козака записали відеозвернення до нього через повномасштабне вторгнення росії в Україну. Козак – уродженець села Бандурове колишнього Гайворонського, а нині Голованівського району Кіровоградської області, де й живуть нині жінки.
Російський чиновник виріс та закінчив школу у Бандуровому. Батьки були колгоспниками. Дмитро Козак розпочав кар’єру прокурора в Ленінграді, де й познайомився з путіним. Він працював у керівництві адміністрації путіна, в уряді, очолював його передвиборчий штаб, займався “українським питанням”. Козак нині повторює наратив путіна: це Україна – агресор, а росія лише захищається. У квітні 2021 року він заявив: “Якщо Україна почне військові дії на Донбасі, це стане для неї початком кінця. Це самостріл, постріл собі не в ногу, а у скроню. Якщо там буде, як каже наш президент, влаштована Сребрениця, ми, певне, будемо змушені стати на захист”. Так Козак повідомив, що росія нібито захищатиме своїх громадян на Донбасі.
Сестра російського чиновника біля пам’ятника їхньої бабусі просила, щоб в Україні закінчилась війна.
“Я вам завжди все намагались пояснити, щоб було зрозуміло, – говорить у зверненні класна керівниця Козака, – поясни тепер ти мені, що це за війна, кому вона треба? На колінах перед усією Україною стала б і просила пробачення за те, що щось я недодала тобі у вихованні”, – говориить у відеозверненні вчителька.
Навряд чи варто звинувачувати її у зрадництві Дмитра Козака. Таких як він за всю нашу стражденну історію стосунків із Російською імперією було сотні тисяч, якщо не мільйони. Вона століттями приваблювала і заохочувала до служби собі розумніших, амбітніших, кмітливіщих, талановитіших. Чи давно навчатися у Москві й Ленінграді було набагато престижніше й перспективніше, ніж у наших Києві й Харкові? Ось і їхала наша талановита молодь туди. Їх радо приймали, заохочувалии, пропонували посади й надавали житло. Це вже нині відомо, що у часи «розвинутого соціалізиму» з України щороку планово виїздили мільйон робітників і спеціалістів різних галузей і відповідно стільки ж приїздили із інших куточків СРСР. Імперія свідомо й цілеспрямовано формувала п’яті колони у кожній національній республіці, щоб зацементувати там свою присутність.
Як зараз пам’ятаю перший параграф підручника з географії для шостого класу (кінець 70-их років), який починався словами: «В СРСР сформувалась нова історична спільність людей – радянський народ». Радянський, а значить з переважаючою російською мовою, пріорітетною російською культурою і всього іншого. У школі такого предмета яе «Історія України» у нашого покоління не було взагалі. Тільки історія СРСР. Та що там школа! У столичному класичному університеті на гуманітарному факультеті на початку 80-их років історія України не вичалась взагалі! Тільки ітсорія Компартії України!
А скільки українців без заперечень дозволили переписати свої прізвища на російський манер! А скільки поступилися рідною мовою, зробивши російську рідною для своїх дітей і онуків! Вони абсолютно щиро донедавна вважали: реально все одно яка мова. Дехто й досі не може позбутися цієї згубної ілюзії. Російська імперія ввійшла у нашу плоть і кров. Тож тепер і течуть ріки, кривавії ріки…
Що могла протиставити цьому вчителька із Бандурового? Так, знаходились окремі сподвижники, яким усупереч всьому вдавалося заронити у дитячі душі поняття окремішності України, посіяти любов до неї. Але ж сподвижником може стати далеко не кожен…
Світлана Орел