Минуло радісне свято Великодня. «Христос воскрес – воскресне й Україна», – знову здоровкалися один з одним кілька тижнів тому українці, як віталися потай до самого проголошення Незалежності. Хоч ніби вже й воскресла. На жаль, воскресла та не вознеслась, бо й досі висить небога, прибита цвяхами до дійсності. А дійсність така, що розривається ненька між днем вчорашнім і днем прийдешнім на тлі найбільшої війни в Європі після Другої світової і ніяк не зійде зі своєї Голгофи.
Цього разу я писатиму не про війну. Швидше – про розруху в головах значної частини наших громадян. А конкретно – «намісників Бога» на українських теренах, віруючих та невіруючих співвітчизників і наших всенародно обраних на тлі руйнування міст, стирання із землі сіл та загибелі тисяч людей.
Ізраїльські експерти ще рік тому прийшли до висновку, що «Стійкість українського суспільства забезпечила військову стійкість. І навпаки, мужність ЗСУ є запорукою стійкості громадян України, які готові на все заради перемоги... Високий моральний дух громадянського населення призвів до формування незалежної, згуртованої та патріотично орієнтованої нації – на відміну від росії, де відсутні розуміння причин війни, мотивація до участі у військових діях тощо. Таким чином підтверджується факт, що національна стійкість є найважливішим компонентом міцності національної безпеки». Щодо останнього, то це вони й самі чітко продемонстрували на початку жовтня того ж минулого року і чого досі до кінця не усвідомила значна частина наших співвітчизників – як ідеологічно заангажованих, так і далеких від політичних реалій. Вся решта висновків ізраїльських фахівців співпадає один до одного. Нинішня російсько-українська війна, демонструє найвищі громадянські якості генералів і солдат, добровольців і волонтерів, благодійників і тих, хто трудиться на перемогу в тилу. Та, на жаль, її не обійшло й те, що супроводжує кожну з війн, хіба що не в однакових масштабах. І є, по суті, продовженням отого вчорашнього дня протяжністю у понад три з половиною століття, будь він проклятий.
Одним із згубних спадків минулого сьогодні є фактор впливу на багатьох українців Російської православної Церкви посередництвом УПЦ Московського патріархату. Його живучість на українських теренах пояснюється багатьма чинниками, головними з яких є традиційно нав’язувана фанатикам думка, ніби «украінская цєрковь – бєсовская», а простому обивателю – «яка різниця, в яку церкву ходить». І це тоді, коли проросійські попи відмовляються відспівувати загиблих на війні наших воїнів, поширюють антиукраїнську літературу, влаштовують «пєснопенія за святую Русь», безпосередньо допомагають ворогу. А також многолика нерішучість влади у прийнятті закону про заборону афілійованої з Москвою Української православної Церкви та незрозуміла поведінка керівництва Верховної Ради, котре вже й за наявності близько 280 голосів «за» ніяк не поставить проєкт Закону №8371 на друге голосування.
Я давно підтримую намір про заборону УПЦ в Україні, під яким ликом вона б не виступала – без приставки «МП» чи взагалі під іншою назвою. І як громадянин, маю на те право. Бо вважаю її шкідливою не з якихось догматичних міркувань. Вихований ще в школі переконаним атеїстом, я прийшов до розуміння необхідності релігїі для спільноти уже достатньо дорослою людиною, але не прийшов до віри. Може не підійшов, а може не дозрів. Розумію, що світ – не сам по собі, що у всьому є своя логіка. Але сприйняти Бога таким собі дідусем, що дослухається до голосу кожного з восьми мільярдів, 95 мільйонів, 808 тисяч осіб не можу. Однак у богослов’я не лізу.
Маю право ще й тому, що першим (принаймні від часу заснування області) домігся права взяти для «Кіровоградської правди» інтерв’ю в очільника кіровоградської єпархії (архієпископа Василія, в миру Всеволод Степанович Васильцев), спілкувався з ним і порвав зв’язки після Харківського архієрейського собору 1992 року, переконавшись, що він, а по суті вся УПЦ МП є активними противниками автокефалії української Церкви. Та що Московський патріархат є не просто невід’ємною частиною російської держави, а її передовим войовничим загоном. Стосовно ж його клевретів у нашій області, то не раз їх згадував у своїх публікаціях не без іронії чи гумору. І як було не сміятися, читаючи, наприклад про політ кількох священників у літаку над нашим містом із мощами святої Єлисавети. Чи обійтися без іронії, коли вони «доводили», ніби ПЦУ – не канонічна, знаючи сфальсифіковану історію московського патріаршества.
А тепер – про джунглі. З початком великомасштабної війни наша Верховна Рада повністю відгородилася від народу, пряма трансляція її засідань по телевізору припинилася, що там обговорюють, які приймаються рішення, кого призначають, кого звільняють, кого делегують, кого не пускають і так далі тепер від нас за сімома замками. Чим взагалі займаються обрані народом представники законодавчої влади, покликані зокрема контролювати гілку влади виконавчу і її структури, повністю випало з-під контролю виборців. Ми з вами тепер знаємо про роботу нашого парламенту стільки ж, скільки про те, що діється в джунглях Амазонки, і секретність воєнного часу тут ні до чого. Зокрема, й чому так затягується прийняття Закону №8371.
П’ятий президент доклав усіх зусиль до того, щоб повернути нам нашу рідну ще з часів святого Володимира Церкву. Не знаю, то був душевний порив чи потужна передвиборча фішка, на яку він зробив ставку (разом із мовою і армією), але більшість православних проголосувала не за Храм, а за обіцяні повітряні замки, молочні ріки і кисельні береги. Шостого це питання, схоже, просто дратувало, доки ерефія не оголосила очолювану ним владу «фашистською». Народні ж депутати і досі потурають промосковським попам та їхнім прихильникам, відкладаючи якомога надалі прийняття цього Закону. Не зважаючи, навіть, на проголошення ще два місяці тому так званим «Всесвітнім російським народним собором» під головуванням патріарха московського Кирила «наказу», у якому війна в Україні називається «священною», після закінчення якої «вся територія сучасної України має увійти до зони виняткового впливу Росії».
Прослідкуємо хронологію роботи над законопроєктом про заборону релігійних організацій, пов’язаних із країною-агресором. 19 жовтня 2023 року його підтримали 267 депутатів. У грудні того ж року голова парламенту Руслан Стефанчук заявив, що депутати можуть прийняти закон на початку 2024-го. Та 6 січня поточного року підтвердив: «Щойно закон буде готовий, думаю, ми одразу внесемо його в зал». 5 березня Комітет з питань гуманітарної політики, після опрацювання поправок, рекомендував парламенту прийняти закон у цілому. Але Руслан Олексійович «почув» про це тільки в середині травня від… опозиції. І тоді ж керівник прес-центру фракції «Слуга народу» Євгенія Кравчук пообіцяла, що «голосування може відбутися у травні-червні». Підозрюючи, що керівництво парламенту починає знову, вибачте, тягнути кота за хвіст, фракція «Європейської солідарності» 21 травня заблокувала парламентську трибуну з вимогою негайно винести законопроєкт на голосування. Спікер зреагував по-своєму: засідання закрив, а наступного дня Погоджувальна рада дійшла висновку, що блокування трибуни парламенту суперечить регламенту Верховної Ради.
Як бачимо, ці викрутаси відбуваються вже й після проголошення московською церквою «джихаду», згідно з яким «Возз'єднання російського народу має стати одним із пріоритетних завдань зовнішньої політики РФ. Росії слід повернутися до наявної понад три століття доктрини триєдності російського народу, згідно з якою російський народ складається з великоросів, малоросів і білорусів, які є гілками (субетносами) одного народу, а поняття «російський» охоплює всіх східних слов'ян – нащадків історичної Русі». І проходять на тлі активної пропагандистської (і не тільки) роботи емісарів РПЦ за кордоном з очорнення намірів нашого народу позбутися потужної підривної структури ерефії в Україні.
Війна змішує у своєму кривавому котлі здавалося б несумісні речі – героїзм і мужність захисників, удачі і прорахунки військового та політичного керівництва, жертовність добровольців, волонтерів і ницість ухилянтів, нерішучість та розсудливість партнерів, так само нерішучість і часто нерозсудливість насельників Київських пагорбів. Утім, мене вже давно не дивують викрутаси політиків ні на Банковій, ні під масивним скляним куполом на Грушевського. Їхні потуги нагадують французькі детективи: там, як би круто не розкручувався сюжет, усе закінчується сексом. Дивують прихожани. На сьогодні за заборону діяльності УПЦ виступають 70 відсотків українців, однак із 6 тисяч 782 церков московського патріархату до ПЦУ перейшли поки що тільки 685. Розумію – високопоставлені чиновники, підкуплені судді, нахабні настоятелі…
Та якщо хтось думає, що питання заборони замаскованого філіалу одержавленої ще з часів Петра першого московської церкви – це далеко не перше питання, яке має стояти сьогодні на порядку денному, то глибоко помиляється. Коли на тебе суне армада ворожих танків, над твоєю оселею дерчить безпілотник чи поблизу вибухає ракета, то – і це доконаний факт – віруючий ти чи ні, найперше згадуєш Бога. А Він, як говорить давнє прислів’я, правду любить.
Броніслав Куманський