Колишній президент і прем’єр-міністр, а нині заступник голови Радбезу Російської Федерації Дмітрій Мєдведєв надрукував статтю під заголовком «Коза з вовком тягалася, тільки шкура від кози зосталася», в якій заявив про безглуздість і навіть шкідливість вести будь-які переговори з керівництвом України. Її широко коментують як у нас, так і в самій РФ. Поговорили про неї і у програмі Савіка Шустера «Свобода слова», дорікнувши президенту, що він промовчав на грубий публічний випад російської сторони.
З цього приводу я згадав, як глава Української держави відреагував на статтю президента РФ «Про історичну єдність росіян та українців», зауваживши: «Були б одним народом, то в Москві, швидше за все, ходили б гривні, а над Держдумою майорів би жовто-блакитний прапор». Коротко і влучно. Чи був смисл ґрунтовно відповідати Кремлю і цього разу? На мою думку, таких «істориків» і «публіцистів» слід краще тролити: розумне слово до них все одно не дійде.
Статтю Медведєва, озаглавлену під український фольклор, прочитати повністю не вдалося. Але, повторюю, її широко прокоментовано як на наших сайтах, так і російських. Додати мені нічого. Натомість під так само фольклорним заголовком хочу звернути увагу читача на дві обставини, повз які пройшли оглядачі. Спочатку наведу слова самого Дмітрія Анатолієвича. "Нынешний президент этой измученной страны – человек, имеющий определенные этнические корни, всю жизнь говоривший на русском языке… Тем не менее в определенный момент, став руководителем государства, из страха получить очередной "майдан", направленный против его личной власти, полностью поменял политическую и нравственную ориентацию. А по сути – отказался от своей идентичности. Начал истово служить наиболее оголтелым националистическим силам Украины». І про те, що український президент змушений «маневрировать между различными силами – «нациками», крымскими татарами, украинцами и русскими, чтобы ему не сломали шею».
На хамстві заступника голови Радбезу РФ я зупинятися не буду. Як і на його шовінізмі та антисемітизмі, оскільки це дві сторони великодержавного обличчя Першопрестольної, котрою вона ніколи не була, бо перший апостол так і не зміг добратися у ті краї через мокшанські болота. Нормальному політику, навіть вороже налаштованому, достатньо було б обмежитися словами, що Зеленський «всю жизнь говорил на русском языке». Але ж це кремлівський політичний діяч, йому ще треба згадати й «определенные этнические корни», не єврейські, а «определенные», якість такі, що й називати їх нібито непристойно. Як це так – єврей почав говорити не російською, а мовою держави, яку він очолює! «Любите Россию и будьте России навеки верны». Ось так. І тут я підходжу до першої обставини, не згаданої аналітиками статті Медвєдєва.
З нагоди першого року обрання президентом Володимира Зеленського Міністерство закордонних справ РФ опублікувало свій коментар про українські справи. Тут було зібрано все докупи: «просування земельної реформи за вказівкою ззовні», «дискримінаційний закон про державну мову», «зачистка інформаційного поля і придушення інакомислення», «відсутність у нинішньої влади політичної волі до виконання Мінських угод», «нагнітання напруженості у відносинах з Росією», «наступ на російську мову і культуру», «нові санкції проти російських громадян і юридичних осіб». Аж до «Буде не дивно, якщо в кінці президентства В.О. Зеленского в Україні палитимуть книги Толстого, Чехова, Достоєвського і Гоголя, будуть трощити вцілілі пам’ятники великим діячам Росії та України, які зробили внесок в спільну (?) культуру». Знак запитання тут мій і виділення в тексті – теж мої. А щодо пісеньки про неслухняну козу, то вона, як бачимо, далеко не нова.
Минув рік – Толстого і Чехова ніхто не палить, пам’ятники великим культурним діячам ніхто не руйнує – он у Києві, у парку імені Пушкіна, красується величний пам’ятник поету, у Міському саду стоїть погруддя Михайла Глинки, і Національна музична академія носить ім’я Чайковського. В Одесі не чіпають пам’ятників Пушкіну, Толстому, Горькому; й у нашому Кропивницькому погруддя Олександра Сергійовича мирно уживається з пам’ятником «буржуазному націоналісту» Винниченку. У ненависному Кремлю Львові теж ніхто ніяких скульптур російських діячів культури не понівечив, щоправда, там їх і не було – там більше люблять Міцкевича і Пікассо.
Десь у той же самий час до українського президента звернувся з відкритим листом кум президента російського Віктор Медведчук, який після Революції гідності тривалий час не виходив на широку публіку: «Необходимо прекратить принудительную украинизацию. Вы же русскоязычный человек, не делайте над собой усилий, выдавая себя за другого. Не идите на поводу у «профессиональных патриотов»… Защитите русский и языки национальных меньшинств. Вы заслужите уважение людей, благодарность русскоязычных граждан, представителей других национальностей и объективные оценки зарубежных партнеров». Зрозуміло, що «представители других национальностей» в Україні та «зарубежные партнеры» тут ні до чого: перших кремлівська влада надійно русифікувала ще у радянські часи, другим питання, хто якою мовою говорить у тій же Україні, – по цимбалах.
Тут виділення – теж мої. Як легко переконатися, статтю російського політика і лист проросійського об’єднує спільне не сприйняття України як самодостатньої держави, повернення її до материнської мови і протидії (на жаль, не завжди і далеко не достатньої) антиукраїнській пропаганді та саботажу. Одне слово, «два ведмеді, два ведмеді горох молотили».То чи можемо ми розцінювати висловлювання російського політика Медведєва в дусі коментаря МЗС РФ і проросійські заяви лідера фракції ОПЗЖ в українському парламенті випадковим збігом?
Тепер про другу обставину, про яку хотілося поговорити вже давно. Дмітрій Медведєв пише, що український президент Володимир Зеленський змушений «маневрировать между различными силами – «нациками», крымскими татарами, украинцами и русскими». Ну, маневрувати нашому президенту між різними політичними силами не завжди вдається і не дуже хочеться. Тож залишимо цю тему поза межами моєї статті. Натомість зупинимося на «нациках», під якими російські політики й ура-патріоти мають на увазі фашистів. Он і заступник голови російського Радбезу про «український ухил» нашого президента пише: «Можно только представить, сколь омерзительно ему было совершить подобное нравственное «сальто-мортале». Это напоминает безумную ситуацию, когда представители еврейской интеллигенции в нацистской Германии по идейным причинам попросились бы на службу в СС».
Цими словами Мєдведєв фактично стверджує, ніби український патріотизм (святе поняття для кожного народу) і фашизм – речі ідентичні. Нагадаю, що в Україні успішно діє закон про заборону комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та пропаганду їхньої символіки, відсутні партії неонацистського спрямування. Нацизм категорично відкидається українським суспільством в силу демократичності народу і пам’яті про минулу війну, від якої наша земля постраждала набагато більше, ніж російська, бо війна прокотилася по ній двічі – із заходу на схід і зі сходу на захід. А радикалізм під національним прапором сприймається із засторогою, на противагу Росії, де її громадяни «купаються» в ідеях «Русского мира», і сама держава все більше скочується до жорсткого тоталітаризму. Що дало право відомому російському вченому, політику й соціологу Владиславу Іноземцеву стверджувати: «Кремлівський режим підпадає практично під усі визначення класичного фашизму – це авторитарний режим, заснований на принципах корпоративної держави й апології національної зверхності».
Та це проблема самих росіян, і хай вони нею й переймаються. Мене непокоять наші доморощені «борцуни з фашизмом», до яких ми дуже лояльно ставимося. Чи не пора вже відповідати за маніпуляцію цим терміном – стосовно особи, держави і народу на рівні покарання за дискримінацію і наклеп? Як і повернутися до розгляду законопроєктів про колабораціонізм, котрі лежать у Верховній Раді ще з лютого, та нарешті надати їм силу законів.
Броніслав Куманський