Я не знаю, що там радить голові Адміністрації президента позаштатний радник Олексій Арестович, але я б не радив слухати його нам. Олексієві сентенції часто протирічать одна одній і свідомо чи несвідомо дезорієнтують українське суспільство. Особливо, коли цей пан втручається у питання поза його компетенцією, більше того, дозволяє собі повчати наших західних партнерів, що їм робити, а нам – на що орієнтуватися.
Останні дні ми жили в очікуванні висновку Єврокомісії щодо заявки України на вступ до Європейського Союзу. Її рішення залежало від багатьох чинників, зокрема й тонкощів дипломатії, де кожне мовлене слово має свою вагу. В необхідності надати нам статус кандидата в члени ЄС переконували Захід президент, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ. Їм же, згідно з указом глави держави за №671/2021, на час війни надано право й висловлюватися з приводу цих переговорів та інших міжнародних питань. Але Баба Яга іншої думки: "Краще б вони надали нам зброю, ніж кандидатство в ЄС". Так пан Арестович заявив через Twitter, як нібито приватна особа. Але ж українці знають його як представника влади, хай і позаштатного. І не тільки українці. Добре, що союзники поки що пропускають такі заяви повз вуха. Але це не означає, що вони їх не чують. Приклад з "вареною ковбасою", з якою порівняв високогопосадовця Німеччини наш балакучий посол у ФРН, мав би примусити когось прикусити язика. Але для Арестовича, Подоляка, деяких народних депутатів межі не існує.
Єврокомісія, слава Богу, виявилася мудрішою за дилетантів від політики, офіційно запропонувала надати Україні статус кандидата на вступ до ЄС. А могло б бути й по-іншому, деякі країни сумнівалися в доцільності такого кроку. Що ж стосується зброї, то головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний не так давно попросив балакунів та писунів не втручатися у воєнні справи, а тепер уже й на Заході заговорили про необхідність професійного інформування громадян України про хід війни та стосунки із партнерами. Ніякої "зради" немає, як час від часу піднімають галас панікери й провокатори. Рамштайн-3 показав, що постачання нам необхідної зброї відбувається згідно з заявками військового командування України і наявними можливостями. Та й нам із вами слід би подумати: як це так виходить, що за переваги Росії у важкій зброї в десять, а то й більше разів нашій армії все ж удається втримувати свої рубежі.
Слова Арестовича нічого не значили б, як і він сам, коли б Олексій Михайлович не транслював настрої частини оточення президента. Хто він, власне, такий? Усього навсього позаштатний. Припускаю, що Адміністрації президента він потрібен, щоб перевіряти на собі реакцію громадян на сумнівні ідеї, що народжуються в коридорах влади. Пройде – честь і хвала, викличе обурення – винен Арестович, а з нього як з гусака... Коли ж говорити про життєвий шлях Олексія Михайловича, то він настільки карколомний, що йому не політикою б займатися, а романи писати, як казав відомий кіногерой. Судіть самі. Вивчав езотерику, астрологію, теологію, перебував у "Братстві", брав участь у конференціях "Міжнародного євразійського руху" самого, не до ночі буде сказано, Олександра Дугіна, після Помаранчевої революції, проти якої виступав як політолог, давав широкі інтерв'ю уже як військовий експерт, служив в ООС, був офіційним спікером у Мінську. Блогер, актор, політичний і військовий оглядач, колумніст, організатор психологічних семінарів і тренінгів та благодійного фонду для психологічної підтримки учасників АТО... І це ще далеко не все. Його можна назвати шукачем пригод, а то й аванюристом. Насправді ж Арестович – просто пустозвон. Але з дуже завищеними амбіціями. Тож, оскільки наш глядач (читач, слухач) залишається зайве довірливим, не зважаючи на воєнний стан у країні, маємо спростовувати його публічні далеко не безневинні висловлювання.
Взагалі, я вирішив написати цю статтю не у зв'язку з дебатами в Єврокомісії. Позаштатний раднил зачепив своїми провокаційними розмірковування на тему, котра мене не може залишати байдужим навіть у дрібницях і яка чомусь не дуже непокоїть значну частину українців. Нещодавно Олексій Михайлович висловився з приводу співіснування двох культур – української і російської. На його думку Україна не повинна відмежовуватися від російської культури, вона – полікультурна країна, а як етнокультурна держава матиме лише "маленьку культуру". Він "за українську мову, звичайно ж, вона державна", але дня нього – це не більше, як "реверанси і чергові фрази". Питання патріотизму і підтримки українсьокї мови Арестович визнає важливими, але вони "особисто йому нецікаві". Коли я це прочитав, мені відразу пригадалася давня, понад тридцять років тому, розмова з колишнім однокурсником, уже при науковому ступені, в інститутські роки виразно українським патріотом, котрий пізніше підпав під вплив промов московського патріарха Кирила. Він мені якось сказав: "Великі культури можливі тільки в імперіях". На що я відповів: "Еллада не була імперією, однак її культура стала основою Європейської цивілізації". З огляду на наші давні стосунки, ми більше про це не говорили.
Широкомасштабна агресія Росії дала поштовх до того, щоб ми звернулися до того аспекту наших стосунків, на який раніше всерйоз звертали увагу тільки політики й гуманітарії. А саме – культури. І зрозуміли нарешті зміст сказаного ще у двадцятих роках минулого століття Миколою Хвильовим: "Геть від Москви!" Це не було закликом до протиставлення себе Росії, розриву з нею добросусідських відносин (тим більше, що ми перебували в одній державі), запереченням російської культури. Це була відозва до культурних діячів України звільнитися від пригнічуючого впливу роскульту. Оскільки цей вплив пригнічував розвиток культури української, національної, активно пропагував російську зверхність, за якої "кожний міщанський шпінгалет із російських кіл вважає за свій обов'язок дивитися на такого українця скоса". Микола Хвильовий відкидав ідею, що "українська культура має розвиватися на базі російської". Арестович, навпаки, заявляє, що без росіян Україна лише матиме "маленьку культуру".
Те, що в колоніальні часи вона народила літераторів європейського рівня – гіганта Івана Франка, поетесу Лесю Українку, новелістку Ольгу Кобилянську, генія і пророка Тараса Шевченка і що всі вони народилися не завдяки, а всупереч російському впливу, що у перші ж роки УНР вибухнула таким суцвіттям талантів ("Розстріляне відродження"), що вразила всю Європу, Арестович упритул не визнає. І нахабно обіцяє, що докладе зусиль, аби не дати побудувати етнічну українську державу. Людина, невідь якого роду-племені, збирається диктувати нам, за якими законам нам жити: "Я, поки я тут щось значу, не дам збудувати з України велику країну з маленькою культурою". Чим такі заяви відрізняються від путінської "денацифікації"? Ті ж самі "фаберже", тільки в профіль. Заспокоює хіба те, що ти, добродію, тут нічого не значиш.
Як свідчить історичний досвід, Україна під тиском імперської культури Росії не розвивалася, а програвала на шляху до європейських стандартів. Тому не варто всерйоз сприймати розпатякування цього культуртрегера. Дивно лише, що подібні його заяви не викликають бурхливого протесту діячів культури, творчих спілок, відповідного міністерства. Що – і тут не на часі?
Броніслав Куманський