До 30-річчя Незалежності різноманітні установи і інституції кинулись шукати креатив. І зводиться він здебільшого до піднесення в мейнстрим когось і чогось тридцяти – діячів, митців, підприємств, товарів, заходів… Мені ж у ці дні хочеться згадати тих людей, які за кілька років до проголошення незалежності відстоювали і плекали цю ідею у нашому краї. Волею провидіння сталося так, що ми опинилися у центрі тих подій.
Спомини про той час піднесення і національного відродження теплотою огортають серце, а люди, які тоді були поряд, безкорисливо, часом навіть ризикуючи власним благополуччям і спокоєм, підтримували нас, душею відчували національну правду, давно стали дорогими й рідними. На жаль, багатьох з них уже немає з нами. І їх точно не згадають серед якихось 30-ти, бо сучасні кративники мало що знають про ті події. А телефонний записник беру на поміч, бо міський телефон у той безінтернетний і безмобільний час був єдиним засобом зв’язку, з допомогою якого організовувались рухівські (на той час це була єдина політична і громадська організація, яка протистояла Компартії і твердо відстоювала ідею незалежності України) мітинги, пікети, інформаційні стенди. Сьогодні важко уявити, що оголошення про все це переписувались від руки і так само вручну розклеювались по місту.
У цих рефлексіях марно шукати системність чи всеохопність, це просто миттєві враження, мітки на серці, які залишили окремі люди з того часу.
Микола Бунь – скромний круглолиций чоловік із Компаніївки. У цьому райцентрі ми довго не могли знайти людину, яка б очолила осередок Руху, аж поки не з’явився Бунь. Не пригадаю зараз хто він був за професією. Але справляв враження дуже інтелігентної людини. Нібито займався й бджільництвом. Кілька років тому ми випадково зустріли пана Миколу, вже пенсіонера, на автовокзалі, запросили додому і ця зустріч принесла нам немало втіхи.
Власюк Віталій Пилипович, жив у центрі міста, займався якимось невеличким кооперативом, тобто започатковував малий бізнес. Не був членом Руху, але постійно підтримував усі наші заходи, часом фінансово. Любив смішні анекдоти про Ілліча-Леніна і взагалі був затятим антикомуністом.
Войний Толя. Взагалі не рухівець, але запам’ятався відчайдушним вчинком: коли Кіровоградський обком комсомолу відмовився призначити Василя Бондаря, професійного журналіста, редактором «Молодого комунара» (тоді редакція газети була одним з головних осередків опозиційного Компартії політичного життя), до нас додому раптом завітали двоє молодесеньких учителів із школи №15 і заявили, що будуть збирати підписи на нашу підтримку. З тієї затії нічого не вийшло, а Толя звідтоді де тільки не був, кажуть, навіть у Партії регіонів, і зараз засідає у якійсь із громадських рад.
Волдинер Валерій Аронович. Один з працівників радіозаводу, який підтримав процеси національного відродження. Першим рухівцем, по-моєму, там був Толя Авдєєв, який пізніше взагалі залишив свою технічну спеціальність і подався у інтернет-журналісти.
Ігор Ганчар, високий сіроокий, дуже розважливий інженер, по-моєму, з колишнього «Кіровоградбуду», який уже в часи Ющенка коротко побував у владних кабінетах Кіровоградської райдержадміністрації, але не втратив свою вітальність і інтелігентність.
Гандрабуров Анатолій Костянтинович, учитель історії із села Могутнє. Романтик і лицар, залюблений у Трипілля і Руськоланію, знавець глибокої української давнини. На жаль, покійний.
Гвоздь Сергій. Високий кучерявий запальний красень, працівник «Гідросили». Що з ним і де? Невідомо.
Іван Миколайович Грибанов, один з перших рухівців у Новгородці. Він з тих, хто хотів і потрапив у керівні кабінети, але нічого доброго з того не вийшло. З Новгородкою також пов’язане ім’я журналіста Олександра Носика, який широ кинувся у вир національного відродження, але раптово трагічно загинув. Схоже, не випадково. Але тоді ще суспільство не звертало пильної уваги на смерть журналіста і факт загибелі Носика так ніхто й не розслідував.
Залізняк Микола Михайлович, лікар-хірург із Добровеличківки. Степовик козацької зовнішності. Пригадую його згадку, як на операційному столі у нього опинився той, хто розкуркулював, виганяв із хати його батьків, та, звісно обов’язок лікаря притлумив у серці образу. Обох уже немає на цьому світі.
Кобзар Володимир Федорович. Ця людина мала б бути легендарною у нашому місті. Цей скромний журналіст, письменник був фактично ініціатором створення Руху у нашому краї, якийсь час очолював його. Став засновником і редактором першого незалежного видання новітніх часів газети «Думка», яку й видрукувати тоді у нашому місті було неможливо, доводилось возити набір у Прибалтику. У той час деякі колеги навіть боялися взяти її у руки чи бодай розповсюдити серед людей. Володимир Федорович один з небагатьох, хто не цурався важкої організаційної роботи, але ніколи не роздував щоки і не прагнув високих похвал, як це роблять ті, хто не зробив і десятої частини того, що доводилось Кобзареві. Пізніше виїхав у столицю, був помічником ректора Києво-Могилянської академії.
Кириленко Петро Микитович. По-моєму, працівник «Обленерго». Привітний, круглолиций, червонощокий, він любив фотографувати, часто фіксував наші заходи і потім роздавав фото. Не мав сім’ї. Помер нестарим. Де його фотоархів?
Караташ Володимир Михайлович. Про нього, вояка УПА, написано і сказано багато. Щирий, добрий товариш, сердечно близький. Так, до речі, як і Семен Сорока. Це були люди, які залізно не підведуть, не забояться (а таке тоді траплялося не раз), не оглядатимуться на думку інших. Бо це зараз кожен начальничок б’є себе у груди, як він підтримує незалежність і готовий вивішувати прапорці мало не на лобі, а тоді, наприклад, виступити на рухівському вшануванні Шевченка деякі митці, незважаючи на запрошення, так і не зважились.
Круть Юрій Зінов’євич. У тодішньому педінституті він був одним з перших, хто відкрито підтримав Рух. Так, ми висували у депутати ВР Володимира Панченка, але майбутній професор був дуже обережним, здається, боявся наблизитись до маргінальності Руху, бо ж у мейнстримі тоді ще була Компартія. Панченко критикував її, але ніколи не був членом Руху. Леонід Куценко приєднався до нас трошки пізніше. Але без зайвих оглядок і пересторог. Був одним із тих, хто став рідним.
Мамалига Олександр Дмитрович. Викладач Новоукраїнського профтехучилища. Щирий, відкритий, відданий українець. Нині мешкає у Білій Церкві і так само не байдужий до громадського та політичного життя.
Матко Юрій Олександрович. Суперечливий, інтелектуальний. Колишній офіцер-підводник, програміст, він проміняв місце викладача техуніверситету, коли постав такий вибір, на членство у Русі. Коротко очолював його. Філософ, але себарит.
Майборода Юрій Георгієвич. Цей залізничник зі Знам’янки – соратник. Одного разу загорівшись національною ідеєю, він ніколи не зраджував її. Робить, що може, і зараз. Знам’янка – це також незламні патріоти Микола Гаврилович Петров, вчитель англійської мови, автор відповіді Сложеніціну на його «подбрушшя Росії», однодумець, один з тих, що рідніші рідних, на жаль, давно покійний, А ще – Голінько Олександр Іванович – невтомний козак і націоналіст. Просвітянин Голіков Анатолій Миколайович, син якого повернув дідівське прізвище Голий і героїчно загинув у нинішній російсько-українській війні.
Володимир Михайлович Поліщук – колишній шахтар «Новомиргородської», маловищанин. Запеклий українець, який і нині, у свої немолоді літа, ворушить громадську думку то своєю книгою спогадів, то небайдужістю до пам’яті героїв-земляків.
Віктор Полтавець – перший рухівець заводу імені Таратути. Молодий, завзятий, опозиційно налаштований до всіх і вся. І нині в строю, в громадській роботі.
Піддубний Сергій, брат-журналіст з Голованіська. І не лише по професії, а й по духу. У своєму краї він був лідером національного відродження, заснував і довго видавав незалежну газету «Сходи». За Ющенка очолював райдержадміністрацію. Але тодішня влада чомусь більше довірилась майбутньому убивці Віктору Лозинському, а Сергій покинув владний кабінет. Але не втратив себе. Його дослідження древньої історії України потрясають новизною та широтою охоплення джерел і матеріалів. Щороку він видає десятки книг, роблячи велику справу для утвердження нашого глибокого самоусвідомлення.
Анатолій Рябокінь, теж відданий і рідний друг, перший підняв прапор Руху на Петрівщині. Що тільки йому довелось пережити! Цькування, безробіття, знищувальні статті в районці. Але він з тих, хто не тікає в кущі і не зраджує. Досі працює в районній газеті.
Харахондя Володимир – «Друкмаш» На цьому заводі був один з найпотужніших осередків Руху. Козацького вигляду, могутній чоловік. Пізніше займався бізнесом. У тому ж осередку – серйозний, вдумливий Анатолій Чернов, зовсім молоденький Валерій Меркулов. А ще – Анатолій Будун, гарячий на слово й дію. Довгий час працював у «Просвіті». На жаль, покійний.
Микола Васильович Хомандюк. Чорнявий буковинський красень з трагічними сімейними перипетіями. Режисер, журналіст, директорував на хуторі Надія, листувався із Мариною Тарковською. Тесть Горенштейна, певний час працював у «Просвіті», завжди був близький по духу. Один з тих, з ким не треба слів, і так все зрозуміло.
Ясна річ, це далеко не всі з тих, хто докладав зусиль і серця до постання нашої незалежності у ті роки в наших степах. Багато хто прийшов трохи пізніше, а багатьох навіть з тих, перших, тут не згадано. Але нехай цей штрих, хоча б ці імена, підказують нинішнім діячам, що до минулого слід ставитись уважніше, розуміти, що не з них, та й не з нас, почалась українська Незалежність.
Світлана Орел
На фото: Олександр Мамалига із майбутнім козаком-внуком; у президії рухівської конференції – Юрій Матко, Володимир Кобзар, Василь Бондар; У вишиванці – Володимир Поліщук; з прапором – Микола Петров, поряд – дружина Марія; під час мітингів