Історія, яку я розповім, не має прецедента. Її народила політична система, за якої довелося жити не одному поколінню українців, у тому числі й мені. Одним з найвідоміших провідників цієї системи був Леонід Брежнєв. Він 18 років (1964-1982) стояв біля керма територіально найбільшої, однієї з найчисельніших країн світу, яка називалася СРСР. Цими днями якраз виповнюється 40 років з часу його смерті.
Спочатку його підданим повідомляли, що Льоня народився 6 (19) грудня 1906 року. Так і у біографіях писали. Аж десь через пів століття «дослідили», що народження сталося 19 грудня за старим стилем, тобто – 1 січня року 1907-го. Дрібничка? Не скажіть – для політика і його системи це багато значить. Особливо коли він має такі посади, звання, нагороди… Усіх не перелічити. Лиш головні – Генеральний секретар ЦК КПРС, одночасно Голова Президії Верховної Ради СРСР, маршал СРСР…Чотириразовий Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці СРСР, усіх країн соціалістичного табору та окремих усього світу…Лауреат двох Ленінських премій, нагороджений орденом Перемоги через 40 років після закінчення 2-ї світової війни. Усього мав 117 радянських та іноземних нагород, за що занесений до Книги рекордів Гіннесса…Ілліч – автор «геніальної» трилогії «Мала земля», «Відродження», «Цілина», його творчий доробок викладений у 8-ми томах. Цілком зрозуміло, що автор був членом Спілки журналістів та Спілки письменників СРСР!
…Чомусь відразу після Жовтневих свят 7-8 листопада 1982 року радіо-ефіри та телеекрани СРСР різко поміняли програми передач, ми слухали і дивилися симфонії, ораторії, танці маленьких лебедів Чайковського увесь день 10-го. А наступного зранку ми отримали наказ редактора збиратися у його кабінеті на десяту. Коли стрілка годинника торкнулася цифри 10, редактор увімкнув приймач, і ми почули: учора від тяжкої хвороби помер… товариш Леонід Ілліч Брежнєв. Окремі зойки пів сотні людей злилися в один скорботний видих, у деяких жінок щоками покотилися сльози. Після траурної паузи редактор звелів залишитися у нього деяким творчим працівникам і дав нам команду: вийти на людні місця і дослухатися до розмов громадян – як маси реагують на смерть «дорогого Леоніда Ілліча».
Наша трійка вирішила розпочати маршрут з «Перлини степу» (середнє покоління добре пам’ятає цей винний заклад). У «Перлині» зазвичай збиралися «гіганти думок», там можна було наслухатися такого… І ми, ледь присівши за столик з двома відвідувачами, почули:
– А знаєш, Толян, – промовив рудовусий випивака співбесіднику. – Брежнєв окачурився по ділу. Тепер буде масштабна амністія. Наш батя Серж точно під неї потрапить, будемо чекати. А так би йому, рідненькому, ще три роки тягнути в’язничну лямку.
Перша «цінна» думка громадян стосовно смерті керівника країни викладена коротко, чітко, ясно.
Виходимо на вулицю Леніна (тепер Театральна). Біля магазину «Молок» чималенька черга. Окремо стоїть кілька жінок поважного віку, колишні чиновниці, мабуть.
– Горечко ж яке, – втирає сльозу одна. – Та Ілліч же був досвідченим політиком, він наскрізь бачив отих американських та інших лиходіїв-капіталістів. Їм би тільки підкоряти чужі країни та наживатися… Тепер точно від холодної війни до гарячої перейдуть – стримувати їх нікому.
Ще один запис у блокноті.
– Да, погоріли ми з тобою, друже-брате, – чуємо від сивочолого чоловіка з орденом на лацкані піджака. – Генсек і маршал обіцяв телефонізувати усіх учасників війни. Тепер матимемо отакенну дулю з маком під самісінький ніс…
І вже на підході до редакції почули від досить молодої, симпатичної жінки фразу, яку вона стиха промовила сусідці:
–Три дні поплачуть, поскиглять там, угорі, далі назавжди забудуть. Не він у нас перший…
Не знаю, як хто, а ми усну подяку редактора заслужили і мали теми для написання матеріалів...
Як повідомлялося у пресі, ім’я «видатного ленінця і мудрого керівника соціалістичної держави товариша Леоніда Ілліча Брежнєва» буде масово увічнено у назвах населених пунктів країни, підприємств, навчальних і наукових закладів, військових частин і т. д. і т. п.
Слово партії – діло, вчили нас і наших дітей десятками років у всіх засобах масової інформації, на щотижневих політзаняттях, у школах, вишах... На виконання постанови партії про увічнення місто Набережні Човни у РФ було перейменовано на Брежнєв… Про масові інші перейменування мовчу. Та ось у лютому наступного, 1983 року, довелося побувати у м. Новоросійську – там, де уславили Малу землю і її «легендарного військового комісара полковника Брежнєва». На березі затоки вимостили з граніту бойовий катер, стіни якого обвішали портретами героїв, які утримували у 1941-му Новоросійськ, тобто Малу землю. Туристів повели коридором судна, на стінах якого й висіли ті портрети. Гід називала прізвища з портретів і тут один з туристів питає:
– Чий то портрет ми поминули, ви нічого про нього не сказали, а то ж сам…
– Не заважайте розповіді, – чомусь знервувала гід. – Кажемо – що заплановано…
На протилежному березі, де встановлено 9 бетонних «листків календаря» з описом щоденного подвигу моряків Чорноморського флоту на Малій землі, я помітив чепурне деревце з гранітною дощечкою. «
– То що за об’єкт? – питаю гіда, – чому ви ні слова про нього?
– Він не входить до програми відвідувань туристами. Якщо бажаєте – подивіться окремо самі.
Я пішов і подивився. На дошці написано: це дерево посадив Леонід Ілліч Брежнєв під час відвідин Малої землі… Так почала спадати полуда з очей «великого радянського народ», якому майже два десятиліття сипали в душу брехливу пропаганду про Малу землю, якої ніколи не існувало, та мужнього комісара Брежнєва – він начебто, ризикуючи життям, під зливою ворожого вогню добирався на катері у це пекло, щоб особисто вручити нагороди оборонцям вигаданої комуністичною пропагандою Москви неіснуючої землі…
Того ж року довелося побувати у Житомирі, відвідати тамтешній краєзнавчий музей. Одна з кімнат чомусь виявилася на терміновій реставрації. Над дверима кімнати виднілися світлі відбитки демонтованих слів, серед яких можна було прочитати прізвище Брежнєва – тут раніше була зала, наповнена речами колишнього Генсека і безстрашного комісара «товариша Брежнєва»...
Вражаючу картину довелося бачити, здається, наступного року у Ленінграді (С.– Петербург). Йдучи у магазин на одній з його вулиць, помітив групу людей з будівельною технікою біля пам’ятника Брежнєву, встановленого кілька місяців тому. Коли повертався з магазину, того пам’ятника вже не було: на його місці виднівся щойно висаджений яскравий квітник…Так виконувалася постанова партії та уряду про увічнення пам’яті «незламного комісара і натхненника перемоги над фашизмом, вірного ленінця і талановитого керівника партії і радянської держави» …
До речі, місту Брежнєва невдовзі повернули назву Набережні Човни… Протягом кількох років ім’я колись уславленого, опісля забутого Генсека, «маршала і письменника» було стерте не тільки з карт, викинуте з літератури, кінофільмів – його випрасували з більшості голів людей колишнього СРСР, не кажучи вже про сучасників. Історія не любить порожнечі.
P.S. Якось, перебуваючи у Москві, забажав подивитися концерт майстрів мистецтв країни у Кремлівському палаці з’їздів. Під час антракту зайшов, вибачаюсь за натуралізм, до тамтешнього туалету, став посеред нього…Немов з-під землі випірнув жвавий молодик і до мене:
– Що так уважно розглядаємо, шановний товаришу?
– Та оце, – кажу, – дивлюся-гадаю: у який пісуар справляє нужду Леонід Ілліч?
У співрозмовника відвисла щелепа, брови підскочили на самого лоба:
– Щ-о-о? – аж захлинувся він. – Ви хто, звідки?
Зрозумівши: з жарту можуть виникнути непорозуміння, подаю квиток члена Спілки журналістів СРСР. Юнак глянув, криво посміхнувся:
– Земляк, бачу, з України…Там усі такі допитливі?.. Не будемо сваритися… Але з подібними витівками дружити не раджу – Луб’янка тут неподалік…У ній жартівники іншого калібру…
Юрій Матівос