22 травня 1861 року українство вперше відчуло свою силу. Цього дня народ здійснив чин перепоховання свого великого поета у рідну землю. Домовину з його прахом зустрічали тисячі і тисячі. Інтелігенція, студенти, селяни довколишніх і далеких сіл, свідоме робітництво, усі, в чиїх серцях його слово запалило іскру, посіяло зерно віри у національну правду, намагалися того дня бути поряд.
«Дві доби перебувала домовина в Успенському соборі, а 22 травня ще зранку до собору з Канева і околиць зібралося стільки народу, скільки Канів і не бачив на своєму віку. О третій годині по полудні одслужили в церкві панахиду. Перед виносом з собору домовини протоієрей Гнат Мацкевич, законовчитель Канівського повітового училища промовив до батька Тараса прощальне слово, яке засвідчило, що і в Каневі є люди, які глибоко розуміли значення Шевченка та його заслуги перед народом. (…) Шевченкову домовину дбайливо винесли з собору, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд хрещений. (…) Попереду всієї процесії несли портрет Кобзаря. Спершу везли Шевченкову домовину чоловіки. Однак за давнім українським звичаєм парубка повинні проводжати в останню путь дівчата. У барвистому українському вбранні вони обступили домовину і аж до самої Чернечої гори нікому не віддали Шевченкової домовини. Шлях траурної процесії через весняну повінь пролягав не понад Дніпром, а горами та лісом. Дорога була неблизькою – понад десять верст. (…) За донесенням начальника канівської повітової поліції Котлярова над тілом Шевченка було виголошено дві проповіді та шість промов. Промовляли студенти університету Володимир Ковалевський, Михайло Малашенко, Петро Вишневський, учень 2-ої Київської гімназії Вільєгорський та канцелярист Іван Шукета».
Це уривок із науково-історичного літопису Тарасової гори «Святиня», здійсненого багаторічною директоркою Канівського музею-заповідника Зінаїдою Тархан-Березою.
Російська імперія не на жарт злякалася того народного зриву любові. Під час траурної процесії було задіяно сотні поліцейських, які фіксували не лише тих, хто мав сміливість виступити, а усіх, хто проявляв будь-яку активність, бо все на тій велелюдній процесії говорило і прагло окремішнього українського національного життя.
Ця дата фактично першого масового українського зриву стала просто символом страху для Росії і її слабкості перед нами, бо щороку нагадувала українцям про їхню силу і сміливість, їхню потугу у всенародній любові до пророка-поета, який вчив, що лиш у своїй хаті і сила, і воля. Щороку поліція Російської імперії, а пізніше каральні органи СРСР цього дня ставала дибки, забороняючи українські заходи і виловлюючи сміливців, які відкрито демонстрували незнищенність любові до Шевченка і України.
Уже на початку 80-их років нас, студентів Шевченкового університету, попереджали, аби цього дня, 22 травня, не те що не підходили до пам’ятника, який стояв просто перед головним корпусом університету, а навіть не заходили до парку.
Але народну пам’ять не знищити. І тільки-тільки почала відроджуватись українська національна свідомість, як 22 травня спалахнуло новим, очищуючим сяйвом. …У травні 89-го року біля пам’ятника Тарасу тривало відкриття міжнародного літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій». Виступали і представники тодішньої влади, зокрема і голова Ради міністрів УРСР Марія Орлик.
Людей було тисячі, не десятки чи сотні тисяч. Але після офіційного закриття заходу, натовп не розходився. Почалися стихійні виступи. Якась дитина голосно, з надривом читала «Розриту могилу». Люди буквально ридали. Щось таке відкрилося в серцях, в небесах тоді над нами, чого не висловиш словами. Десь у цей момент з обох боків від постаті Шевченка стали хлопці із нашими національними, синьо-жовтими прапорами. Вони тоді ще були заборонені.
Коли почало сутеніти і люди трохи розійшлись, міліціонери підійшли до прапороносців і повели їх у відділок, який знаходився поряд, на тодішній вулиці Рєпіна. Весь натовп ринувся за ними. Ми перестрибували через якісь огорожки, пісочницю на дитячому майданчику. Люди щільно оточили відділок, і хлопців з прапорами через якийсь час відпустили. Це теж був прояв української сили і певності. Промови і читання віршів тривало до глибокої ночі.
У нашому місті 22 травня теж стало однією із визначальних дат під час виборювання незалежності. Ми, рухівці, просвітяни, цього дня увечері обставляли пам’ятник свічками, звучали промови, вірші, панувала неповторна атмосфера.
Тому дуже сумно, коли цей день перетворюють на формальність. Переносять дату, як цього року, приходять у час, коли зручніше чиновникам.
Наша сила, любов і єдність, які ми відчули 161 рік тому, сьогодні примноженні стотисячно і мільйонно, дозволяють нам протистояти й у нинішній російсько-українській війні. Це ними захоплюється світ, дивуючись мужності і стійкості наших воїнів. Це її не підкупили і не знищили мільярди доларів, що пертворились лише на сміховинні золотий унітаз Януковича та золотий вагон Медведчука.
І сьогодні звучить, як набат:
«Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте.
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!»
Світлана Орел
