Вибачте, але я знову про мову. Не вперше, але, дасть Бог, і не в останнє. І все ж мені хочеться, щоб цю статтю прочитали й ті, хто не дуже заморочується мовним питанням
Бо до української мови ми ставимося спрощено, егоїстично і безвідповідально: «Какая раница?». Різниця є. І полягає в тому, що відмова від самих себе заради примарних зручностей є головною проблемою нашого буття. За сотні років поневолення ми звикли до «общепонятного» і багато в чому почали поводитися як російські автохтони: говорити як росіяни, думати як росіяни, жити по-російськи. Зрозуміло, за часів імперії були заборони, «сыск», заслання, у Союзі «республик свободных» – КДБ, репресії, розстріли. А після 1991-го? Чому ми один до одного в уже незалежній Україні повторювали те, що робиться на Расєї, вже без примусу, просто мавпуючи – ваучеризація, прихватизація, олігархізація і все таке інше.
Не задумуючись, чому, наприклад, поляки починають жити від року в рік усе краще, а ми, у кого ще вчора ті ж поляки купували замкИ і лопати, – від року в рік усе гірше. Ми ніби й відірвалися від Білокам’яної юридично, а фактично сліпо наслідували її у всіх псевдореформах і лжеперемінах. А ще ж Чаадаєв років за двісті до нас писав: «Історична місія росіян полягає в тому, щоб показувати іншим націям, як не треба жити». Чаадаєва оголосили божевільним, а свою місію північні сусіди пронесли і до сьогодні. І треба було трапитися путінській агресії, щоб ми почали приходити до тями.
Бо російська настільки запанувала серед нас, що загіпнотизувала українську свідомість і паралізувала українську волю. Російська нетерпимість до нашої мови передалася і багатьом громадянам України. Вони у багнети сприйняли закон про державну підтримку української як державної – одні воліють його просто не виконувати, інші, в тому числі й частина депутатів Верховної Ради, заповзялися його каструвати. За свій мовний егоїзм вони ж самі і страждають – «Калібри» та «Іскандери» не вибирають ціль за мовною ознакою, і варвари з «калашами» не питають, якою мовою говорять наші жінки, зриваючи з них одяг.
Та, повірте, коли закінчиться війна, ті, хто вороже налаштовував людей проти мовного законодавства, знову візьмуться за своє. Для них несприйнятні дві зрозумілі речі: якщо ти живеш у мононаціональній державі – не менше 60 відсотків автохтонів, де діє закон про державну підтримку мови корінного населення, то маєш усвідомити: по-перше, для ухвалення цього закону були серйозні причини, по-друге – повинен беззастережно його виконувати, хоч він тобі й не подобається. «Сuius region, eius lingua», а можна й навпаки – cuius lingua, cius region. Не варто дошукуватися, коли це було сказано – у часи Стародавнього Риму чи у Середньовіччі. Головне – суть: чия влада, того й мова, або чия мова, того й влада.
Бо на тимчасово зайнятих російськими фашистами територіях у школах негайно міняють, учителів, мову навчання, дітей починають навчати за російськими підручниками, а дорослих розстрілюють, коли ті відповідають їм українською.
Бо те, що я процитую нижче, у двадцять першому столітті могло прозвучати тільки російською мовою. «Я бы им наркотики вколола, смотрела бы им в глаза и сказала бы: «Сдыхайте, мучайтесь». Я бы им пи*ьки резала, звёзды на спинах вырезала, и вообще по уху бы каждый день отрезала, по пальцу, чтобы им больно было». Це так відповіла російська жінка своєму чоловікові-вояку, коли той розповів їй по телефону, що українські діти відмовилися малювати російську символіку до Дня перемоги.
Бо Путін готується до затяжної війни. Важко сказати, наскільки це йому вдасться і що взагалі за цим стоїть. Але точно можна сказати, що скільки вона тягнутиметься, стільки Росія терзатиме Україну. Тому чути, ніби мовне питання сьогодні не на часі, навіть коли воно у жовто-синій обгортці, щонайменше дивно.
Мені можуть заперечити: російською написано і багато гарних, благородних слів. Так, тільки не на них виховані тамтешні аборигени. Ще дідусь Гумбольдт вважав, що кожна мова несе в собі особливості менталітету нації. Ви не помічали, що росіяни, котрі народилися і виросли серед нас (за винятком «упоротих»), помітно відрізняються від своїх одноплемінників у Росії – і менталітетом, і поведінкою, і мисленням. Часом мені здається, що справжні росіяни живуть серед нас.
Ось чому я знову пишу про мову. І ще тому, що відома фраза «какая разница» у ці дні набула нового звучання – «не на часі». Не час прибрати з Національного марафону новин недавніх працівників каналів Медведчука і Мураєва, які ще кілька місяців тому займалися проросійською пропагандою. Не час поставити на місце «п’яту колону» в рясах, примусити її виконати вимогу про перейменування УПЦ МП на РПЦ в Україні, виселити з українських лавр у зв’язку із закінченням терміну їх оренди, а то й застосувати проти неї санкції РНБО, оскільки на її, вибачте на слові, «совісті» – невизнання російської агресії і кримінальні злочини, вчинені її служителями на користь агресора. Тим більше, що після невеликого затишшя вона знову починає піднімати голову. Днями митрополит Онуфрій зібрав Синод, який звернувся до української влади із заявою про нібито утиски УПЦ і «незаконність» діяльності Православної церкви України. У цьому зверненні багато цікавого, але найпромовистіший «висновок» в абзаці: «Усі ці факти є наслідком помилкової релігійної політики часів президентства П.О. Порошенка та руйнівної ідеології так званої Православної Церкви України. Переконані, що саме така діяльність попередньої влади та «ПЦУ» і стала одним із приводів військового вторгнення в Україну». Зрозуміле бажання промосковських попів розчулити президента згадуванням у контексті прізвища його попередника. Та цим не приховаєш прагнення відбілити Путіна і покласти відповідальність за вторгнення Росії в Україну на саму Україну, з чого мала б зробити висновок Служба безпеки. Не на часі відповідальність за ігнорування вимог Закону про державну підтримку української мови. Тоді, як саме сьогодні, на тлі війни з Росією є унікальна можливість безболісно, без конфліктів прибрати з території України всю проросійську нечисть: народ за неї не заступиться, а п’ята колона промовчить – побоїться. Однак – «не на часі».
В принципі, я не планував саме зараз писати про мову. Але заглянув у календар і побачив, що на наступний тиждень – 24 травня – припадає День слов’янської писемності і культури, який запровадили в Україні згідно з прислів'ям «Куди кінь з копитом, туди і рак з клешнею». Цей пам’ятний день був запроваджений ще 1985 року указом Святійшого Синоду Російської православної церкви як релігійне свято на честь Кирила і Мефодія. У серпні 1991-го затверджено в СРСР як свято державно-релігійне, котре автоматично перейшло до Росії. У вересні 2004 року Леонід Кучма, ставши внаслідок касетного скандалу нерукостислим для західних політиків і пригорнутий Москвою, встановив його і в Україні. Логіки у цьому не було ніякої. Ось як трактує (саме трактує) цю подію Российское историческое общество: «Благодаря им (Кирилу і Мефодію –Авт.) в 863 году появился славянский алфавит… Именно с момента создания азбуки славяне стали воспринимать себя единым народом с собственной письменностью и языком, ставшими основой развития государственности и цивилизации».
Насправді слов’яни ніколи не були одним народом, з однією мовою. І далеко не всі вони користуються кирилицею, а лише дев’ять із них. І кожен відзначається своєю культурою, котра базується на рідній мові. Згідно ж із назвою свята всі слов’янські народи, принаймні ті, що користуються кирилицею, нібито мають єдину культуру – і росіяни, і українці, і білоруси, і серби, і болгари та інші. Згадаймо з цього приводу слова патріарха московського Кирила Гундяєва: «Русский мир — это и есть особая цивилизация, к которой принадлежат люди, которые сегодня себя называют разными именами — и русские, и украинцы, и белорусы. К этому миру могут принадлежать люди, которые вообще не относятся к славянскому миру, но которые восприняли культурную и духовную составляющую этого мира как свою собственную». Коментарі потрібні?
Ми вистоїмо. Щоправда, невідомо, на які мирні умови пристанемо, не доведи, Господи, на лінію розмежування 23 лютого. Але якими б не були результати перемоги, довоєнні проблеми відразу не зникнуть. Передбачаю, що Бужанський «со товаріщі» знову почнуть говорити про відміну мовного закону, ще й цинічно спекулюватимуть на тому, що «Украину защищали не только украиноязычные». Це правда – не тільки. Якось, ще до початку широкомасштабної війни, мені трапилося прослухати інтерв’ю Марусі Звіробій – відомої волонтерки, контрактниці Збройних сил України, інструкторки навчального центру десантно-штурмових військ. Її запитали: «А як на лінії розмежування з мовою?». На що вона відповіла: «Там існує неписане правило: кожен говорить тією мовою, якою хоче, кожен молиться своєму Богу і кожен нікого ні в чому не переконує». На фронті воюють не політики, а бійці. Але, знову ж, так буде доти, доки лунатимуть постріли і орки топтатимуть нашу землю. А потім Україна знову почне спотикатися об цю, з дозволу сказати, філософську каменюку.
Так на сьогодні склалося, що на сході України говорять або російською, або українською, або ж суржиком – україно-російським чи російсько-українським, залежно від віддалі до самого порєбрика. Також суржик спостерігається по всій Україні і його не треба соромитися, слід просто у міру можливостей переходити на розмовну українську. Є ще діалекти, говірки – все це стосується побутової практики. Знаменита одеська говірка – то не «южный вариант русского языка», а субдіалект, сформований на основі російської, української, єврейської, грецької та інших мов, які принесли в Одесу матроси та комерсанти з усіх континентів. І коли б вона зникла, це дуже збіднило б мовну карту України, стало б величезною втратою для нас. Тому ніхто нічого забороняти не збирається. Але є державна, обов’язкова для всіх, та українська літературна, котра не заперечує діалектизмів. І її слід захищати від російського засилля. Тільки толерантно, із суворим дотриманням законодавства.
Все більше російськомовних громадян України переходять на українську, інші готові перейти з часом, треті, поважаючи державну, так і житимуть у приватному житті з російською – це їхнє незаперечне право. А «упоротих» виправить хіба що могила, коли їх Господь покличе до себе. І так буде доти, доки всі українці не відчують, що російська мова для них – закордонна, а одеська говірка, ще більше наповнившись українським колоритом, стане повноцінним діалектом української мови.
Броніслав Куманський