Цей спомин воїна УПА, політв’язня, незабутнього нашого Вололдимира Караташа був опублікований майже два десятиліття тому у журналі «Ятрань» (редактор – Снргій Піддубний).
Початок 30-х років. Колись прекрасне село Розділ змарніло і почорніло. 51 родину кращих господарів-хліборобів розкуркулено, пограбовано і вигнано із своїх, кривавими мозолями побудованих, хат на вулицю. Сотні працелюбних селян: малих дітей, жінок, чоловіків і літніх людей повмирали страшною, голодною смертю на таких багатих землях України. Шаленіли більшовицькі активісти створюючи в селі два колгоспи-концтабори — «Перемога» і «13-річчя РСЧА», заганяючи до них тих, хто розпухав від голоду, але ще якось залишався живим.
Для відзначення своїх кривавих успіхів і досягнень, червоні активісти вирішили спорудити в селі перший на весь Голованівський район пам’ятник «вождю міровой революції». Зібрали необхідні кошти. Замовили бронзове погруддя на одному з російських заводів і з великим почтом та обережністю притранспортували ту святу для них реліквію до села. Вибрали найкраще місце для його встановлення – на подвір’ї колишого панського маєтку. І там, у центрі великого кола, обсадженого декоративними, гарно підстриженими кущами, збудували п’єдестал, а на ньому закріпили бронзове погруддя вождя.
А ми, хлопчаки, бігали поблизу і бачили ту завзяту, енергійну роботу активістів. Найбільше ввихалися біля пам’ятника голова сільради Юзько Зелінський, парторг Міхашко, Льондзар Ровінський, Степанова Мариня, Фідя та інші.
Коли все було готове, натягнули зверху велике біле покривало, щоб муха, бува не сіла на розумну голову організатора і керівника Великої Жовтневої соціалістичної революції. Усій сільській громаді оголосили, що наступного дня, тобто 22 квітня, в день народження вождя, кожен повинен обов’язково прийти на мітинг, присвячений відкриттю пам’ятника «вічно живому вождю міровой революції». Запросили на те дійство і районне начальство. Нехай бачать представники радянської влади, як діють в Роздолі. Знай, мовляв, наших.
Настало, так нестерпно очікуване активістами, 22 квітня. День видався напрочуд гарний, сонячний. Народу зібралося багато, бо такі урочистості в селі не часто бувають. Причікували високих, вельми поважних гостей з району. Нарешті на двох розмальованих бричках, із запряженими баскими жеребцями, приїхали чоловік п’ять районних керівників – усі в нових, блискучих шкіряних пальтах. Було і кілька міліціонерів-чекістів, одягнених у нову уніформу, з портупеями через плече і жовтими кобурами наганів при боці.
Розпочався мітинг. Виступаючі говорили про досягнення радвлади, про комуністичний інтернаціонал, про перемогу соціалізму на селі і т. п. Потім подали команду зняти покривало з пам’ятника «вождю мірового пролєтаріата». Біла накидка поволі зсунулася…
Усі присутні від здивування затамували подих: бо раніше вождь був лисий, без кепки, а це раптом побачили на голові велику, стару кепку з ґудзичком, а з-під неї на плечі, груди і спину порозтікалися жовтобурі патьоки лайна...
Мітинг негайно розігнала міліція. Районне начальство дуже сварилося, грубо матюкалося на сільську владу, що не поставили нічну варту біля пам’ятника. А ті стояли, похнюпившись, як биті пси, і мову їм відібрало. Така ганьба! Такий сором! Було наказано негайно демонтувати бюст, обшкрябати його і помити.
Потім вимитого пахнющим милом і до блиску витертого обкрутили білим покривалом, обережно посадили на бричку секретаря райкому ВКП(б), поряд з кучером і повезли до райцентру.
Після такої ганебної події з відкриттям пам’ятника Іллічу, багатьох чоловіків чекісти викликали то до сільради, то до райвідділу міліції на допити, вимагали чистосердечного зізнання, казали, що все одно зловмисника буде знайдено і важко покарано, якщо сам тепер добровільно не розкаже органам усю правду. Бо лайно уже відправили на експертизу до столиці, білокам’яної Москви. А там, мовляв, є багато фахівців, що добре розбираються в таких делікатних справах і обов’язково виявлять злочинця.
Людей добре налякали тими допитами, що тривали кілька років. Але винуватця так і не знайшли.