Цьогорічна Національна премія імені Тараса Шевченка сколихнула суспільство. Не все, а ту його частину, котра розуміє, що війна з руснею ведеться не тільки в ім’я державної незалежності України, європейських цінностей і демократичних свобод, а й відродження національного духу нашого народу. Про маніпуляції навколо неї не висловився хіба що лінивий. І не обов’язково друкованим словом. Тому на черговий скандал мені захотілося відгукнутися просто короткою реплікою, щось на зразок «Почекаємо до понеділка (22 травня), коли Євгена Кошового оголосять лауреатом премії за патріотичну програму в стилі «Камасутра для котів». Або й узагалі не відгукуватися. Та, переглянувши інтерв’ю уже екс-голови Комітету з присудження цієї премії Юрія Макарова, передумав. Оскільки справа не тільки в премії-2023.
Я глибоко поважав і поважаю Юрія Володимировича за його інтелект й інтелігентність, шаную написане ним, принаймні те, що зміг прочитати. І мені було прикро дивитися на нього, коли він так тяжко намагався переконати глядача, ніби ідея додати до премії ще одну номінацію та перенести вручення нагород на 22 травня належить саме йому. І що він подав у відставку через хайп навколо цього. То ж я вирішив теж відгукнутися на цю, далеку не рядову подію в культурному та політичному житті країни. До честі Юрія Макарова, чим би він не пояснював свою заяву, то був протест, і його підтримали члени Комітету, котрі (крім одного) теж подали у відставку. Я не вірю, що внести зміни в Положення про премію (якщо взагалі їх внесли) запропонував особисто Макаров – список переможців Комітет затвердив ще 15 лютого, з якого дива думка осяяла його голову якраз у день народження Тараса? Причому саме «на нараді в Офісі президента».
«Повністю підтримую. Важливо не втратити людей, які стільки всього зробили в час війни. Важливо показати цим людям, що всі бачать і відзначають твори, створені під час війни, а також їхніх авторів», – сказав з приводу пропозиції доповнити Положення про премію Володимир Зеленський. Відомо, що керівнику країни, до того ж такої, що перебуває у війні, не до того, щоб входити у всі деталі. Тому цікаво, хто це такий прикольний у президентському офісі? Це ж не вперше його підставляють – то підсунуть ідею закликати українців вшанувати святого Георгія Змієборця, зображення якого вміщено в центрі російського герба, то найменувати гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс», подібно до гірсько-піхотної дивізії Вермахту, хоч росте в Карпатах не менш популярна квітка «Ломикамінь», назва якої до того ж краще підходить для бойового підрозділу. То ось тепер втрутитися у Національну премію, чого не дозволив собі навіть Янукович, знаючи, що під час вручення на нього чекає неприємний сюрприз.
Національна премія, за положенням, призначена для нагородження за найвидатніші твори літератури й мистецтва, публіцистики й журналістики, які є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам'ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення й демократизацію українського суспільства. Спочатку кількість премій обмежувалася трьома, і першими її лауреатами стали Павло Тичина, Олесь Гончар та Платон Майборода. Потім їх кількість то збільшували, то зменшували, зрештою зупинилися на семи, але не надовго. Нинішнього року ОПУ додав нову – «За внесок у Перемогу», якою відзначатимуть митців за твори, написані під час війни. Чи на цьому закінчиться, сказати важко, навколо головної премії України не раз виникали скандали. Вона потребує реформування, в професійних колах уже давно точаться розмови про необхідність удосконалення її Положення. У мене, як громадянина, теж є питання: чи не ранувато було вводити номінацію «Візуальне мистецтво», з яким, схоже, ще не розібралися як слід і самі його творці. І чи варто мати у списку номінацій цієї премії «Публіцистику». Журналістика, в тому числі публіцистика, є соціальною інституцією, а не мистецькою галуззю. До того ж спершу треба було б забезпечити справжнє, а не позірне право на вільне вираження своїх поглядів і переконань (як антиприклад – історія з Телемарафоном) та оздоровити саму журналістику, котра стала для багатьох безпринципним способом заробляння грошей. Для журналістики (в тому чисті публіцистики), на мою думку, має бути встановлена окрема престижна премія, без ідеологічних прив’язок і партійної належності. Не бачу сенсу й у тимчасових номінаціях – для створення вершинних надбань потрібен час для глибокого осягнення теми, шедеври з кондачка не творяться. Хемінгуей написав свій роман «По кому подзвін» після дворічного осмислення іспанських подій, Ремарк «На західному фронті без перемін» аж через десять по закінченню Першої світової війни. Віктор Некрасов видав «В окопах Сталінграда» через три роки після капітуляції Паулюса, а Олесь Гончар працював над своїми «Прапороносцями» з 1946 по 1948 рік. Інша справа, що твори літераторів і митців, створені під час війни, які надихають українців на перемогу, мають бути обов’язково відзначені. Тільки не Шевченківською премією і не в день перепоховання Кобзаря. Бо це вже дуже нагадує «чорний гумор», якщо не сатанинський жарт.
Події навколо Шевченківської премії-2023 викликали широкий резонанс у соціальних мережах, починаючи від заяв про незгоду з рішенням про доповнення Положення і перенесення її вручення в часі, аж до радикальних оцінок на зразок «естетичний злочин, скоєний групою осіб за попередньою змовою». Ось до чого призводить, м’яко кажучи, самодіяльність, коли, за словами відомого професора, «політична влада, котра має опікуватися іншими питаннями – боронити країну від зовнішньої агресії – створює, бажаючи чи не бажаючи, інцидент всередині суспільства».
Броніслав Куманський