Ця війна багато на що відкрила нам очі. Щось, чого не цінували, стало надзвичайно цінним, а що здавалося першочерговим, відійшло на другий план. Так само й ставлення до Дня Незалежності. Ще не так давно більшість українців вважали його просто додатковим вихідним. Пів року тому соціологія засвідчила – День Незалежності і День захисників і захисниць стали найголовнішими для нас святами, відтіснивши навіть досі найпопулярніший Новий рік. І ця тенденція тільки зростає.
Свято – це ще й потужний привід проаналізувати себе. У ретроспективі і перспективі. Те, з якою люттю, прагне знищувати нас росія, відкрило очі нам, що саме вона – наш одвічний ворог. Для когось це – прописна істина, для багатьох – шалене відкриття, що перевертає з ніг на голову, а насправді з голови на ноги, світовідчуття. Потрапивши у лабети кровожерливої імперії 370 (!) років тому, ми довірливо й щиро у більшості своїй навіть не помічали, як завзято вона нівелювала нас, присвоюючи собі все найкраще, найрозумніше, найталановитіше, найкмітливіше, а все найсміливіше, совісніше, чесніше всіляко принижувала, оббріхувала, а часто й знищувала під корінь. Ми й не зогледілись, як наші герої, ті, хто намагався захистити нашу національну гідність, у свідомості багатьох поколінь перетворились на ворогів, національних зрадників.
Нам слід розуміти, що кілька століть росія спідлювала нас. Звісно, не можна знімати вини і з нас самих, але мало якому народові у світі довелося пройти такий страшний негативний відбір, такий тиск, таке нищення, такі нелюдські страждання. І не зникнути, не асимілюватись. Путін не дарма розраховував завоювати нас за три дні. Якби у комп’ютерну програму ввести дані навіть не наших столітніх трагедій: заборон мови і культури, національної школи, руйнівних війн, репресій. голодоморів, а тільки кількість підкуплених ФСБ агентів та частку економіки, охопленої російськими грошима, то безстороння відповідь була б однозначна – з цією країною можна робити все, що завгодно.
Але у стосунках України і Всесвіту, очевидно, діє не лише математичний розрахунок. Є щось таке, що всупереч жорстокій реальності, дає нам сили. І – ті, хто були героями для тисяч, раптом стали героями для мільйонів. Що воно таке? Це – наша тисячолітня національна правда, те світло, яке надбане незломленими, хоч і знищеними, попередниками. Воно дає силу нашим захисникам і захисницям. А ті, у свою чергу, своєю жертовністю і відвагою, примножують його. Але, як писав колись Малкович, не можна покладатися тільки на солов’їв, дитино.
Те світло дає нам можливість вижити. А розвиватись, утверджуватись у світі совісністю, чесністю, гармонією з природою, людяністю і щирістю, які мали наші предки, ми зможемо тільки тоді, коли повернемо собі самих себе. Адже найкращі риси нашої національної душі затоптувались, обляпувались болотом, маргіналізувались багато десятиліть. Як їх підняти з того багна? Насамперед розумінням, що все оте, що так довго вважалося непотребом, надбудовою, абстракцією – людська совість, чесність, доброта, щирість мають велику цінність, часто навіть більшу, ніж конкретні матеріальні речі – ті ж хабарі, чи незаконне збагачення.
Усе це – не відкриття. Людство давно це знає, воно доходило до цього розуміння еволюційно. Нас же вирвали із цього процесу і кинули у духовну в’язницю. А тепер, коли ми з величезною кров’ю вириваємось звідти, переінакшити свою свідомість, зрозуміти, що духовне не менш важливе від матеріального – найважче завдання. Ми, як нація, повинні подорослішати. Усвідомити, що кожен наш негідний вчинок, і навіть думка, обернуться проти нас же. Без цього наша перемога над злом не буде повною.
Та ми вже явили світові багато див. Тепер прийшов час найважливішого.
Світлана Орел