Практично ми все це бачили, все це чули, про щось читали, дещо розуміли. Скажімо, те, як миші з’їли на складах Держрезерву 150 вагонів-зерновозів збіжжя, розчинилися в повітрі вагони гуманітарної допомоги на Запоріжжі, у невідь спливли 8,9 мільярда гривень, призначених на зброю і спорядження, потім – ще і спливають по сьогоднішній день, а банальні курячі яйця стають золотими. І ніхто не шукав винуватих – мишей у буцегарню не посадиш, у порожніх вагонах лише луна гуде, зникли кошти – так у постачальників, за яйця питайте в ексміністра оборони, він десь на морі…
І раптом – інформаційний вибух! Хоч, власне, що трапилося? Та нічого. Просто давній друг українського президента американський журналіст Саймон Шустер надрукував у щотижневику «Time» статтю про те, що ми й без нього знаємо, а про що не знаємо, то здогадуємося – українці люди грамотні, причинно-наслідкові зв’язки випробували на своїй шкурі. Правда, є і якісь деталі. Зокрема, співрозмовники журналіста з Офісу президента, маючи його геть за свого, не соромлячись зізнавалися: «Люди крадуть так, ніби завтра не настане». І саме це обурило Банкову, яка зауважила, що то «суб’єктивна точка зору конкретного журналіста». А потім пішло-поїхало: політики, активісти, експерти, коменти від народу і сусідів по майданчику… І якби не ще одна стаття, тепер уже в «The Economist», то й досі кожен по-своєму оцінював би написане Шустером: ближчі до влади знаходили б публікацію «дуже неоднозначною і суперечливою», ті, що подалі, наполягали, ніби це «той сигнал, який не можна ігнорувати», а найвідвертіші говорили, що «анонімність не спростовує викладених у статті фактів». Про коменти читачів не скажу нічого, давно переконавшись, що це зайва втрата часу, я їх просто не читаю.
На тлі висловлювань працівників Офісу президента якось непереконливо звучать слова самого Володимира Олександровича, ніби «антикорупційна система в Україні – одна з найпотужніших», що у нього стосовно ставлення до корупціонерів «немає своїх чи не своїх», а «випадки корупції не пов’язані з міжнародною допомогою – коштами чи зброєю від партнерів і союзників». І аж ніяк не кореспондуються з його вимогою до журналістів під час війни не писати про корупцію. Такого не може бути? Але ж було.
Незадовго до появи статті Саймона Шустера «Дзеркало тижня» надрукувало статтю свого головного редактора Юлії Мостової про закриту зустріч президента Зеленського з журналістами авторитетних в Україні видань, на якій і прозвучала ця вимога. Юлія Володимирівна, зокрема, пояснила читачам, чому вона розповіла це всупереч проханню президента. «В плані корупції ми би прийняли ці умови, якби президент збалансовано продовжив і сказав: «Я не хочу, щоб це явище роз’їдало наші тили, відбиваючись на спроможності нашого фронту. І тому, ось людина – Андрій Борисович Єрмак, інші люди, хто хочете. Ось його телефон живий. Якщо у вас є аргументовані треки, факти, то прийдіть, будь ласка, надайте цій людині, вона відразу візьме від вас слухавку. І дайте нам тиждень на реагування. Якщо за тиждень реагування не буде, друкуйте, показуйте, пишіть. Але дайте нам шанс виправитись». Але цієї пропозиції від Зеленського не було, написала Мостова. Він зажадав від журналістів, аби до кінця бойових дій вони мовчали про корупцію в Україні. Дослівно це звучало так: «Мовчіть до перемоги. Якщо не мовчатимемо, жодної перемоги не буде». За словами Мостової, «ЗМІ готові були прийняти такі умови — якби Володимир Олександрович запропонував їм хоча б повідомляти про факти корупції в Офіс президента. Але цього не сталося». Чому? Напевно Андрій Борисович сам не вірить у корупцію в Україні і переконав у цьому й президента. Більше того, очільник ОПУ обурився з приводу слів колишнього голови Єврокомісії Жан-Клода Юнкера, що Україна – «це країна, яка корумпована на всіх рівнях суспільства». «Я категорично відкидаю заяву про те, що Україна «дуже корумпована». Хіба що так, трішки. До того ж – вона не виняток. «Такі виклики існують по всьому світу, але наведіть мені приклад якоїсь іншої країни, яка в умовах жахливої війни проводила би реформи таких масштабів», – заявив він. Оскільки про масштаби «Єдині новини» мовчать, то доречним буде запитати у самого Андрія Борисовича: «Наведіть нам приклад якоїсь іншої країни, яка б в умовах жахливої війни і корупції у Міністерстві оборони проводжала з посади воєнного міністра оплесками?».
На жаль, корупція – не єдине лихо в Україні. Великою загрозою для незміцнілої країни є інтриги, котрі ведуть впливові політики на Київських пагорбах. Боюсь, що це незабаром обернеться… Втім, пропоную читачеві самому задуматись над цим. Натягнуті стосунки між президентом і Головнокомандувачем Збройних сил. Публічне повчання рядовим чиновником Головкома, що йому слід, а що не слід робити. Відставка без пояснення бодай якихось логічних причин командувача ССО, бойові операції якого за свідченням спеціалістів увійдуть у підручники військової майстерності і образливий для нього супровід призначення наступника словами «правильний командир і людина, яка може додати нашим ССО більшої потужності». Смерть помічника близького друга Залужного, майора Геннадія Частякова від … необережного поводження з вибуховим пристроєм. Майор, а не знає, як поводитися з гранатою, розжалувати до рядового! Тільки куди подіти свідчення дружини – живого свідка трагедії? Вона стверджує, що вибух стався, коли Частяков відкривав (!) пакет з подарунками… В такій ситуації дуже легко запустити в люди будь-яку дезу. І їх запускають. І на неї ловляться. Останній приклад – псевдозаклик Валерія Залужного до повстання. Майстерно зліплена фальшивка, яку розшифрує не кожен не обізнаний з можливостями штучного інтелекту.
Тінь з пагорбів відразу ж упала на опозицію. Звичайно, підозрювати кого завгодно нікому не забороняється, але мовчки. Можна було й не поспішати, запросити в управління двох-трьох спеціалістів, які вміють читати по губах, посадити кожного окремо перед телеекраном і попросити записати оригінальний текст. Ніхто не вимагав відповіді за кілька днів, он справу Червінського вже півтора року мусолять. Та й опозиціонерам не слід вірити на слово кожному «надійному інформатору» – довіряй, але перевіряй, як радить народна мудрість.
Наприкінці жовтня «Українська правда», яку не запідозриш в опозиційності до влади, написала: «Президента Зеленського чекає нове перевтілення. Оскільки Україна переходить до затяжної війни, то вся влада та її комунікація муситиме зазнати трансформації. Як 24 лютого 2022 замість Зеленського – президента миру, який не хотів воювати, прийшов Зеленський, який сміливо приймає бій, так само зараз мусить з'явитися нова іпостась президента – лідер холодного розрахунку і гри «в довгу». Цю нову фазу затяжної війни на виснаження Україна не зможе витримати, якщо, з одного боку, не вийде на конструктивний, прагматичний діалог із партнерами, а, з іншого, не виконає свою «домашню роботу». А це означає, що Володимир Зеленський має реально розібратися зі своїм оточенням та повернути довіру партнерів. Тепер мусимо уважніше ставитися до рекомендацій партнерів та враховувати їх, щоб отримувати допомогу», – наводить видання слова «впливового члена команди президента, залученого до міжнародки». У той же час видання «УП» устами ще одного «впливового члена команди українського президента» заявляє: «У нас є Зеленський, і іншого президента до кінця війни не буде». Та ніхто (в кого у голові щось є) міняти його під час війни і не збирається. І риску під розмовами на цю тему після тривалих хитань провів сам Зеленський, заявивши: «Я вважаю, що зараз вибори не на часі. І якщо потрібно поставити крапку в тій чи іншій політичній суперечці й далі працювати лише в єдності, то в державі є структури, які здатні ставити крапки й давати суспільству всі необхідні відповіді. Щоб не залишалося простору для конфліктів і чужої гри проти України». Не можу нічого стверджувати, бо нічого про це не знаю, але мені здається, що на остаточне рішення президента стосовно проведення вборів всупереч законодавству і здоровому глузду вплинули не тільки заперечення опонентів, висловлені через соцмережі, а й візит президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн, яка привезла в Україну не тільки кілька запевнень: приємне – про долю заморожених російських активів, дуже приємне – що «Європа стоятиме поруч з Україною, скільки буде потрібно» і радісне – Єврокомісія невдовзі розпочне з нами переговори про вступ до ЄС. Що дає надію на прискорення позитивних змін в Україні. За умови, що «крапки» ставитимуть і «даватимуть відповіді» не «структури» – вони вже наставили й надавали, а чесні й відверті домовленості між українськими політиками. А все проросійське сміття ті ж структури чим швидше виметуть з України, або ж залишать тут в якості «посідєльцєв», зрозуміло – за гратами.
Потрібно інше – Володимир Олександрович має нарешті розібратися, де його опоненти, а де вороги України. В чому йому можуть допомогти нестриножені засоби масової інформації. Для розуміння цієї необхідності і писалася дана стаття.
Коли в роки перебудови журналісти, котрі тоді працювали в засобах масової інформації, протестували проти всемогутньої цензури – ходили на мітинги, обговорювали у своїх колективах та дискусійних клубах питання свободи слова, ми вірили у його переможну силу. Ліквідація у 1990 році Головліту окрилила тих, кому було не байдуже, про що писать і як писать. На жаль, свято тривало недовго. Економічна ситуація в країні перших років незалежності поставила редакційні колективи у повну залежність від грошей. Більшість видань збанкрутіла, інші потрапили у повну фінансову залежність від влади чи нових власників, журналісти пішли у найми до можновладців і нуворишів, значна частина їх просто скурвилась. Цепний пес демократії зручно влаштувався у просторій буді з євроремонтом і кондиціонером. А сьогодні ми дожилися до того, на що не насмілилася навіть радянська влада. Поясню. В епоху Брєжнєва в надрах очолюваного ним ЦК з’явився проєкт об’єднання по вертикалі всієї періодичної преси, від Москви до найвіддаленішого райцентру, навколо газети «Правда». Не наважилися, підозрюю, бо він потрапив під критику «загниваючого Заходу». Зате це зробили Офіс президента України і тодішній міністр культури й інформації Олександр Ткаченко. Однак, їхнє спільне дитя – телемарафон «Єдині новини» недовго гуртувало людей навколо себе. Спільний ефір з його дистильованими сюжетами, дискусії без дискусії на пригрітих каналах являють собою розмови ні про що, щоденні звернення президента за програмою, де був, що робив, з ким говорив і т.д. все менше цікавлять простих людей.
Переконаний, що коли б від самого початку розбудови України на гаслах демократії і справедливості очільники нашої держави забезпечили нормальне існування ЗМІ, ми сьогодні були б не гіршими, ніж Польща чи Естонія. На жаль, Володимир Олександрович про це теж не думає. І, очевидно, не розуміє, що спроба ізоляції населення країни від дійсності контрпродуктивна – ефір не має сценічної завіси.
Броніслав Куманський