Виступ президента України у Верховній Раді з нагоди Дня Конституції я прослухав від початку до кінця, хоч він і тривав більше години та подовжувався бурхливими аплодисментами в стилі епохи Брєжнєва. Я не люблю аплодисментів, тим більше овацій. Як писав Еміль Кроткий: «Мозолі на руках бувають не тільки у тих, хто працює, а й у тих, хто їм аплодує». Та й не до того.
Цей виступ треба було прослухати. Не тільки з поваги до президента і Конституції, а й щоб зрозуміти настрої влади на сьогодні з перших уст, вловити деякі нюанси, оскільки день на день не схожий, і кожен з них палає вогнем та множиться смертями українців. Глава держави проголосив не урочистий спіч з нагоди свята, швидше – оголосив програму дій на зразок щорічного послання Верховній Раді, якого нинішнього року не було з цілком зрозумілих причин. Володимир Зеленський пояснив це необхідністю «ясної, нерозмитої і сміливої» програми для нашої держави на завтрашній день, «яка має відповідати на всі фундаментальні питання про Україну та наше майбутнє», і запропонував Українську доктрину.
Але (я, звичайно, можу й помилятися), на мою думку, мета виступу полягала ще й у тому, щоб підняти настрій українців, дещо підупалий через затримку широкомасштабних проривів на фронті після галасливої компанії, що «ось ми їм завтра як дамо!!!». І у своєрідній підтримці тези спікера парламенту Руслана Стефанчука «Найбільш правильно провести вибори одразу після воєнного стану», хоч у виступі президента про вибори не було сказано ні слова. Про варіанти з виборами як глави держави, так і Верховної Ради, говорити мені не хочеться від слова взагалі, оскільки до того, «як сонце зійде», буде пролито ще немало сліз і відбудеться чимало неочікуваних подій. Не виключено, що після перемоги нам доведеться не виборами займатися, а в у мовах надзвичайного стану наводити порядок в країні, удосконалювати закони, що стосуються «всенародного виявлення» і так далі. А вже потім визначатися з конкретною владою. Що ж до настроїв громадян України, в першу чергу бійців на лінії фронту, то як переконався Верховний головнокомандуючий після недавньої поїздки на фронт, вони залишаються, як і раніше, оптимістичними та переможними. І я повертаюсь до Доктрини.
«Ми створимо нову, набагато сильнішу Україну… Якою бути Україні, визначимо всі разом», – підсумував Володимир Олександрович, після проголошення її змісту. Першим на майбутню дискусію вийшов віце-прем’єр, міністр трансформації Михайло Федоров, кому ж як не йому – модератору розмови про майбутні зміни її розпочинати. Він назвав (в «Українській правді») промову президента надважливою і запросив кожного з нас «долучитися до обговорення основних орієнтирів майбутньої Української доктрини». Долучаюсь.
Не збираюся робити системний аналіз положень Доктрини, котра поки що існує лише в попередніх начерках, це справа визнаних авторитетів у кожній галузі з означених напрямків. Як журналіст, поділюсь лише деякими враженнями і думками, оскільки ця програма так чи інакше стосується кожного з нас. Почну з позитиву. Мене вразив своїм обсягом блок, в якому говорилося про вимоги у ставленні держави до ветеранів, інвалідів, сімей фронтовиків, особливо тих, хто втратив своїх близьких і рідних на війні. Це – одне з тих положень майбутньої Доктрини, котре потребує особливої уваги, контролю і душевності. Будь-який чиновник має на рівні умовного рефлексу відриватися п’ятою точкою від крісла і вітати гостя словами «Маю за честь!», коли до нього в кабінет заходить ветеран російсько-української війни, тим більше – інвалід. Не кажучи вже про те, що жодна потреба вчорашнього фронтовика не повинна залишитися без уваги держави.
Дуже важливо, що президент чітко сказав, що означає для нас термін «закінчення війни» – це вихід України на кордони 1991 року. Що було дуже важливо нам почути, оскільки останнім часом навколо питання війни і миру сходяться і розбігаються різні точки зору, а умови нашої безпеки починають обговорювати вже й деякі країни, котрі ніяк із собою не розберуться. Маю на увазі «мирну» конференцію в Копенгагені, яка пройшла за закритими дверима для преси, і про те, що на ній відбувалося, ми практично нічого не знаємо, як свого часу нічого не знали й про «стамбульські посиденьки». Хоч такі речі приховувати від людей – гріх, а в ході війни – гріх смертельний. Бо йдеться не про військові таємниці.
Перелік пропозицій стосовно новацій, які на нас чекають у повоєнному майбутньому, думаю тут не обов’язковий, одні уже в попередньому викладі цілком реальні, інші нагадують дежав’ю, зокрема «Країну мрій», яку Володимир Зеленський презентував у США під час свого візиту на той бік планети і про котру по його поверненні в Київ відразу ж забули. Хоча все залежатиме від того, яким конкретним змістом будуть заповнені положення Доктрини. Інша справа – те, що часом «підсовують» Зеленському спічрайтери для підвищення тонусу аудиторії. В даному випадку, стосовно зростання у турборежимі вітчизняного валового продукту – за десять років із 150 мільярдів до 1 трильйона доларів. Це пообіцяла на Лондонській конференції з відновлення України міністерка економіки Юлія Свириденко, що викликало, м’яко кажучи, посмішки делегатів. Навіть голова комітету Верховної Ради з питань фінансів і податкової політики Данило Гетьманцев, від якого плаче чи не весь український бізнес, визнав: «До Лондону пропозиції готували кулуарно, що вочевидь не пішло на користь кінцевим пропозиціям». Але ті, хто працював над текстом виступу Зеленського, все ж вставили обіцянку Юлії Анатоліївни у текст його промови. Можливо, цьому посприяло «переконання» головного фінансиста парламенту, що «працюючи на єдину мету, ми здатні зробити роботу над помилками, консолідуватись і надати світу дійсно амбітний, але реальний план власного розвитку, який дозволить забезпечити належний розвиток країни у всіх напрямах життєдіяльності, як на сучасний період, так і після Перемоги». Хто такі «ми» – Данило Олександрович зі своїм комітетом, депутати парламенту від партії «Слуга народу» чи коло авторитетних спеціалістів, незалежно від партійної приналежності, Гетьманцев не скаже, а ми (без лапок) не вгадаємо.
І не можу пройти повз ще один пункт майбутньої Доктрини – «Політика справедливості». Міністр майбутнього Федоров про це сказав так: «Політика справедливості буде однією з основ Української доктрини – фундаметального документу, який визначатиме курс нашої держави на десятилття». Цікаво, у яке століття заглядав Михайло Альбертович? Може з височини прекрасного далекого він відповів би на питання: коли в Україні буде подолано корупцію і надійно дезинфіковано правоохороні органи? Отоді я й повірю у бездоганність Української доктрини.
Броніслав Куманський