Як відомо, для кожної агресії потрібна аргументація. Для Гітлера це був «життєвий простір» – тісно сиділося йому в Берліні, вирішив помандрувати Європою та Африкою. У Сталіна свій мотив – «всесвітня революція». А у Путіна для нападу на Україну геть нічогісінько не знайшлося – країна мирна, тільки того й хоче, щоб йому в очі заглянути та посидіти за шашликами. Довелося висмоктати привід із пальця професора Мединського – «эксминистра культуры Российской Федерации и действительного государственного советника первого класа»: хоч українців і немає, але їх все одно треба знищити.
От уже й маленьке, вічно сонне непорозуміння почало відкривати рота. Прочитайте, що воно говорить (зробити це зможете тут, бо на телеграм-каналі цього вже немає – чи само стерло, чи хтось допоміг): «Ни у кого не должно оставаться сомнений, что роковая ошибка произшедшая в начале девяностых, будет исправлена, никаких парадов суверенитетов больше никогда не будет, и все народы, населяющие когда-то большой и могучий Советский союз, снова будут жить вместе в дружбе и взаимопонимании. И для этого мы не пожалеем ни сил, ни средств. И мы уже начали двигаться по этому пути. После освобождения Киева и всех территорий Малороссии от банд нацистов, проповедующих придуманное ими же украинство, Русь снова станет единой, могучей и непобедимой, как и тысячу лет назад во времена Древнерусского государства. После этого, под единой рукой Москвы, во главе со словянским народом, мы пойдем в следуюший поход для восстановления границ Родины, которые, как извесно, нигде не заканчиваются». Одне слово, «Мальбрук в поход собрался…», як співається у пісеньці кампанії 1812 року. В ній ідеться про те, як один полководець перед походом «наелся кислых щей» і по дорозі з ним сталася неприємна оказія, в подробиці якої з етичних міркувань вдаватися не будем. Не певен, що таке не трапиться і з експрем’єром Російської Федерації Мєдвєдєвим, який в пам’яті своєї країни залишиться не своїми історичними «изысками», а хіба що завдяки крилатому вислову «Денег нет, но вы держитесь».
Мене, як людину, котра не байдужа до рідної історії, не так розсердив, як розсмішив пасаж Дмітрія Анатоліча про те, що українство придумали «нацистські бандити», тобто самі українці. Бо на землях, де ми з вами тепер живемо, держава існувала ще тоді, коли на території нинішньої Москви квакали жаби. Це було ще давніше, ніж давно. Але досить і того, що за початок державного відліку українського народу береться рік масового хрещення Русі – історичної попередниці України. Росію це неабияк муляє, тож вона вдається до різних екзотичних теорій, аби довести, ніби двоголова курка старша за знак святого Володимира і що Русь не була Україною, оскільки пізніше тут хазяїнували інші. Справді, ми втрачали й повертали свою державність, вступали в різні союзи, були окупованими, але нікуди звідси не поділись. Це ми є власниками родових ознак культури, залишених попередніми поколіннями, в тому числі і князями, боярами, ремісниками та селянами Русі, та вписали їх у сучасність, бо це спадщина нашого етносу, котрий народився і живе на цій землі. Що ж стосується Росії, то вона й у двадцять перше століття увійшла історичною байстрючкою, так і не визначившись зі своїм началом. Загубивши початки, якими знехтувала, відмовившись від ординського періоду, котрий, власне, і сформував тип її державності, кремлівські самодержці зорієнтували свій погляд на Київ з його давньою історією, високою культурою та нареченими для європейських королів. Своє «право» на нього вони «обгрунтовують» тим, що на Москві княжили й деякі нащадки рюриковичів. Логіка більш, ніж сумнівна, історія знає чимало країн, в котрих правили чужинці. Скажімо, ту ж Росію, в якій, починаючи з Катерини Другої, царювали етнічні німці.
Питання «Откуда есть пошла земля русская» ще за Івана Третього сформувало комплекс неповноцінності російської держави, якого вона не позбулася й досі, що значною мірою пояснює її нелюдимість і агресивність. Але він – не єдиний. Є ще один, котрий постійно не дає спокою російським державникам, як бухгалтеру геморой.
Не знаю, чи відомо Дмітрію Мєдвєдєву, який розводиться, ніби «українство, придумане самими українцями», що назва його країни «Росія» на карту світу була нанесена нелегітимно. Петро Перший просто поцупив її у нас, і цей факт загальновідомий. Ніхто за це судитися не збирається, нас цілком влаштовує назва «Україна», яка ніскільки не применшує нашу минувшину і нас із вами. Не стала ж Італія менш шанованою від того, що величне слово «Рим» залишила тільки для головного міста своєї країни.
Нелегітимним є й Московський патріархат, фактичний ідеолог агресивної політики Росії, яку вона впроваджує під назвою «Русского мира». Після тривалих перемовин у 1589 році Константинопольский патріарх за срібний кубок, оксамитові тканини, вісімдесят соболиних шкурок і 300 рублів грошима висвятив першого московського патріарха. Але відповідною грамотою не підтвердив, бо не веліли Східні патріархи. Грамоту про патріаршество надав Москві Константинопольський патріарх Діонісій «за 200 золотих і три сорока соболів» у 1686 році, за що вдома був позбавлений престолу і посаджений за грати. Та й у тій грамоті немає ні слова про підпорядкування Київської митрополії Москві.
Неув’язка вийшла й з проголошенням Радянського Союзу, який прийшов на зміну Російській імперії. Договір про його утворення було прийнято Першим з’їздом Рад тільки «в основному», другого читання не було, його не ратифікували, остаточний текст не розробили, і міжнародною угодою він не став. Твердження про те, ніби Перший з'їзд Рад створив СРСР, не відповідає дійсності. Замість затвердженої процедури міждержавного договору було сформовано внутрішній документ — Конституцію СРСР від 6 липня 1923 року. Що вказує на відсутність правомірних підстав міжнародного утворення Радянського союзу (Вікіпедія).
І нарешті, якого біса Росія числиться в складі ООН, а її представник засідає в Радбезі? Як відомо, Статут цієї організації підписали у червні 1945 року разом з іншими Радянський союз, Україна і Білорусія. Не існує жодного міжнародного документу, котрий засвідчив би правонаступництво Росії після розпаду СРСР, зокрема й стосовно її членства в ООН. Статут цієї організації передбачає окрему процедуру, котру й Російська Федерація мала пройти, натомість стала єдиною державою в світі, котра її обійшла.
Але Росія – не сьогоднішня. Вона є державою, котра давно утвердилася на карті світу і добре розуміється на міжнародному праві. Якому у новій іпостасі не відповідає. Усвідомлює це, однак виправити становище їй не дозволяє дурна амбітність, тож і комплексує. На жаль, світовому співтовариству, а насамперед Україні, її комплекси обходяться надто дорого. І вона за те заплатить сповна.
А вам, Дмітріє Анатолічу – добра порада рідною для вас мовою: «Чья бы мычала, а чья молчала». Корови розуміють.
Броніслав Куманський