У ці грудневі дні виповнюється 90 років, як у Москві, а далі – по всій Росії-матушці та Союзові-батюшці розгорнулася велика чистка, котра переросла у величезний, ніким не приборканий терор.
Батьком, надхненником і організатором терору був недоучений семі-нарист і самовпевнений „вождь“ Йосип Сталн. Приводом для розв’язання терору стало вбивство 1 грудня 1934 року високого партійного функціонера, фактично керівника Ленінграду Сергія Кірова, якого величали улюбленцем партії.
Відразу ж після вбивства, вночі 2 грудня, Сталін у супроводі партійних чиновників і силовиків прибув у місто на Неві і розпочав „слідство“. Він вже знав, кого звинувачувати у „злочині“ – колишніх соратників Леніна Зинов’єва, Камєнєва і їм подібних, тобто тих, хто заважав йому встановити одноосібну власну диктатуру. Маховик величезної каральної машини став розкручуватись, набираючи все більших обертів. До 1937-1938 років вона вже працювала на повну потужність, перемелюючи все нові й нові жертви. За даними, які були встановлені вже після смерти Сталіна, за ці роки було репресовано більше 1.5 млн чол., із них майже 682 тис. розстріляно. Кожного дня позбавляли життя до 1,000 чоловік. Для того, щоб виправдати це кошмарне явище жорстокий і підозріливий диктатор висунув власну тезу про „загострення“ класової боротьби в процесі будівництв „соціялізму“. Причому „ворогами“ ставали не лише державні, партійні чиновники, військові, діячі науки, культури і звичайні громадяни, а й ті, хто ще недавно сам здійснював репресії – співробітники апарату НКВД на чолі із особистими опричниками Сталіна Генріхом Ягодою і Ніколаєм Єжовим. Їх теж захопив маховик репресивної машини, котрий вони самі ж розкрутили, і кинув у забуття.
В нічні часи, коли енкаведисти обходили будинки в містах і селах, знаходячи свої жертви, їхні мешканці трусилися від страху і визирали крізь шпаринки у вікнах. У цей час на якійсь із дач Сталін організовував свої знамениті вечірки: збиралось, як правило, чоловіче товариство, високопосадовці – найближче оточення „вождя“, пили й розмовляли, співали пісень або ж, щоб потішити його, танцювали кадриль чи навіть (як „український“ Хрущов), гопака. Ніхто не відмовляв господареві Кремля, і всі тремтіли від страху. І було чого: якщо навіть дружини самого „президента“ Калініна чи „прем’єра“ Молотова ковтали табірну пилюку, то чому така доля не могла спіткати кожного? Сьогодні ти за столом у „вождя“ країни, а завтра можеш опинитися на Луб’янці, де ніхто на твої колишні звання і нагороди вже не зважатиме!
Він же, Сталін, обводив всіх поглядом, хитро мружив очі, погладжував вуса і побите віспою обличчя і… хто знає, про що думав у цей час. Він вже нікому зі свого оточення не вірив. Тому інколи прагнув вирватися зі свого ближнього кола і відчути щось людське: звідси і періодичні нічні прогулянки по Москві із Олександром Довженком, і розмови із ним, зміст яких нікому, крім нього самого і славнозвісного режисера, не був відомий. Отже, щось людське було властиве і найкривавішому диктаторові всіх часів і народів. Хоча, внутрішнє єство Сталіна брало верх, і він повертався у Кремль.
Але Сталін не був єдиним диктатором у Европі: в той рік, коли він став генсеком більшовицької партії (1922-й), владу в Італії захопив Муссоліні зі своїми чорносорочниками. А через 10 років (на початку 1933-го) до влади в Берліні прийшов Гітлер, оточений коричневосорочниками, з якими він потім безжалісно розправився. Диктатори вже були у Східній Европі і на Балканах: деякі із королів стали диктаторами, а диктатори (як, наприклад, в Албанії) –королями.
В диктаторські крісла (ледве не написав трони!) всілися – на кілька десятиліть правителі Еспанії і Португалії. Навіть врівноважені й спокійні країни Балтії обрали для себе теж диктаторів. Зрозуміло, що не в усіх країнах був такий жорстокий і нелюдський режим, як у Німеччині чи СРСР, але ж диктатура, однак, передбачає обмеження свобод громадян, заборону деяких політичних партій, переслідування і розправу з інакодумцями...
Але ті далекі часи, як кажуть, пішли в річку забуття у царстві мертвих. Світ невпізнанно змінився! Европа досягнула високого рівня і розвитку своєї демократії і загальної культури. Американський континент, інші реґіони світу змінилися: демократії і цивілізованости побільшало! Хоча, на превеликий жаль, не всі мастодонти ще вимерли. Залишились деякі, поодинокі диктатори (Кім Чен Ін, Лукашенко, Путін), які відразу ж кидаються в очі, бо їх небагато. І творять вони страшні речі, ту ж саму подібність сталінської „кривавої кадрилі“ думаючи, що вони безкарні й вічні. Але такого не буде! Добре для них, якщо помруть своєю смертю, у власній постелі, бо, як показує історія, фінал життя диктаторів часто буває зовсім іншим.
Олександр Любчич, «Свобода»