Чого ми тільки не начулися, не начиталися про західноукраїнських націоналістів, не підозрюючи, що такі люди були і у нас. Партійна преса і пропаганда щедро навішала на них ярликів «ворог народу», «бандит» і т. п. Якою ж була насправді ОУН, за що на довгі роки концтаборів засуджували її членів?..
Мій співрозмовник мешканець станції Голованівськ, не так давно авторитетний, сумлінний працівник міжколгоспбуду, а нині пенсіонер Вісаріон Іларіонович Луценко. Розумна, вольова, з незалежним і свіжим поглядом людина і нині, хоч йому вже йде 66-й рік, хоч весь вік жив під пильним оком КДБ, несправедливо принижуваний і підозрюваний. Через усе своє нелегке життя він проніс палку любов до України з мрією про її незалежність. Закінчивши лише середню вечірню школу, на противагу багатьом він досконало володіє українською мовою, добре знає історію рідного народу… Вісаріон Іларіонович корінний мешканець Голованівщини, уродженець села Клинове.
Отже, хто він націоналіст, оунівець Луценко?
— Батьки мої звичайні сільські хлібороби — совісні і роботящі люди, — розпочав свою розповідь Вісаріон Іларіонович. — А ОУН для мене розпочалася так. У 1942 році я потрапив у списки для відправки в Німеччину. Але, на щастя, в Голованівську зустрівся з вчителем Афанасієм Григоровичем Духовим, який до війни працював у Клиновому і знав мене. Я розповів йому про своє лихо і він мене запросив вчитись у Межирічську агрономічну школу, де він завідував педагогічною частиною. Звідти німці не забирали до Німеччини, давали вчитись, щоб були на землі спеціалісти і вирощували для них хліб. Вчились за довоєнною програмою, за нашими ж книжках. Мали гарну бібліотеку, в якій було чимало книг заборонених до читання радянською владою — всі вони стосувались історії України: наприклад, «Чорна Рада» Куліша, «Зруйноване гніздо» Кащенка тощо. Німці не мали претензій до навчального процесу і були дуже рідкісними гостями у школі. Жив я у гуртожитку. В кімнаті нас було семеро — двоє з Клинового, двоє із Станіславчика, з Розношенців і Свірневої.
Я багато читав, часто розмовляли з товаришами про нещасливу долю України… Якось йшов зі своїм односельцем Анатолієм Вареником додому на вихідні і він запитав мене обережно, чи знаю я, що таке ОУН? «Ні» — кажу. «У нас є така організація. Вона ставить завдання боротися за вільну Україну. Вільну від більшовиків і від німців», — повідомив Анатолій. Запитав, чи не хочу я стати членом організації? Я відповів, що десь в глибині душі і сам відчував, що доля нашого народу несправедлива і за його честь треба боротися. Цього нам ніхто не дасть, якщо ми самі не доб’ємося…
Незабаром відбулися збори організації — прямо в нашій кімнаті. Тут я познайомився з провідником ОУН, підпільне ім’я якого Гриць. Родом він був із Західної України — людина ерудована, розумна, порядна і добра. Ми його дуже поважали.
Для вступу до ОУН мені належало вивчити Декалог (десять заповідей українця націоналіста), який починався словами: «Я дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської навали і поставив на грані двох світів творити нове життя». Першим пунктом стояло: «Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї». Треба було також знати програму ОУН, історію України; її визвольного руху…
Незабаром я урочисто виголосив під синьо-жовтим прапором і тризубцем Декалог й був прийнятий в організацію.
Наші обов’язки були такі: добре знати і пропагувати мову, культуру, історію, традиції українського народу і відстоювати його гідність. Треба було розповсюджувати літературу з українською героїкою, подвигами козаків тощо. Одним словом, основне завдання освідомлювати, просвіщати людей на національному ґрунті, від чого нас відлучила більшовицька влада...
Скільки нас було — ніхто не знав. Ми діяли в конспірації і знали тільки провідника та кількох найближчих товаришів. Але, вважалось, організація нашого району налічувала приблизно 300 чоловік. Судячи з поглядів і позицій до національного питання, очевидно, членом ОУН був також викладач української літератури і мови нашої школи Надольняк (ім'я, по-батькові забув).
...Якихось акцій, активних дій не застосовували. Єдине, що я робив — носив літературу в Синьки, де мав завдання створити осередок ОУН. Та мені це не вдалося. Люди навіть думок про незалежність України боялись. Знали, що як не німці, то росіяни це задушать. Хоча й було багато співчуваючих. Часто радили: киньте, нічого з цього не вийде.
Основна маса нашого народу перетворилася в рабів і вона вже просто не уявляла себе вільними. Але я ніколи – і тоді, і зараз – не перестаю доводити, що вогник надії завжди повинен тліти. Ми не можемо вікувати підневільними. Наш народ заслуговує на кращу долю і час свободи, коли б то не було, обов’язково наступить. Справедливість завжди восторжествує. Це не просто слова, це істина.
У 1943 році, коли стали наближатись радянські війська, школа перебралась в Лебединку, а ми порозходились по домівках. Казали, що і в Лебединці осередок діяв, але моя діяльність на тому закінчилась. У березні 44-го, після звільнення села від німців польовий військкомат призвав мене до армії, а в травні я вже був на передовій. Та десь на другий чи третій тиждень мене поранило розривом міни в голову і руку. В шпиталі перебував у Тбілісі — там же дослужував. Не все гаразд було у стосунках із Туреччиною і нас там тримали напоготові…
У 1946 році я вже працював у колгоспі в рідному селі, а незабаром вирішив оженитись. Я ще не знав, що НГБ (нині КГБ) вже розпорядилось мене арештувати, та, довідавшись про весілля, дали змогу відбути його, а через два тижні (4 листопада 1947 року) викликали в Голованівськ до військкомату, де насправді я опинився в міліції. Прийшли до військкомату і без пояснень арештували.
Привели мене в НГБ, обшукали, все забрати, позрізували гудзики. Завели до енгебешника. Стою я перед ним, штани тримаю — вони вміли принизити, перетворити людину в комаху. Довго я стояв поки звернув на мене увагу капітан Мухін (так він відрекомендувався). За що взяли, що від мене хочуть, — не дуже пояснювали, та і мене не дуже хотіли слухати. «Ось відправимо в Одесу, там розберуться», — казали, і я зрозумів, що моя доля вирішена.
...Три дні під вартою в Первомайську, потім сиділи в Одеській внутрішній тюрмі (нас з Голованівського району було п’ятеро). Місяць чекали викликів, але їх не було, а тим часом у камері люди мінялися. Гадаю, що весь цей час до нас підкидали «квочку», щоб вивідати щось із наших розмов… Про наш арешт, до речі, нашим рідним додому не повідомили.
Згодом почались допити. Мою справу вів капітан Рижанов — росіянин. Взагалі, треба сказати, серед слідчих переважно були люди неукраїнської національності. Особливо капітан допитувався, кого я завербував в ОУН, але на моєму рахунку таких не було і я нікого не потягнув за собою в тюрму. Межирічську агрошколу Рижанов називав «розсадником українського націоналізму»…
19 січня 1948 року мені, моєму товаришу по агрошколі Сашкові Мандрійчуку і моєму дядькові Михайлу Дем’яновичу Закушняку за статтею 54,1-а пункт 11 (цивільна зрада Батьківщині, антирадянська діяльність) суд виніс вирок: 10 років з відбуттям у виправно-трудових таборах у віддалених районах Союзу, без права листування і 5 років позбавлення голосу. Суд тривав усього хвилин двадцять.
Далі — табори: Воркута, Мордовія... Загалом мені поталанило. Начальником нашого табору була порядна, добра й культурна людина — Богдановський. Казали, що він єврей, полковник авіації, але за щось розжалуваний в лейтенанти. Він піклувався про людей, сам їздив на базу за продуктами і слідкував за якістю харчів. Для нього була основна вимога від арештанта — виконай норму, дотримуйся чистоти, «а про інше подбаю я». Любив порядок, не любив нечупар, домагався ввічливості й культури. У нас була чудова перукарня, багата бібліотека. Порівняно з іншими, наш табір, — казали, — санаторій.
У мене був хист до декламування віршів, товариші й охоронці часто просили читати Шевченка, і коли я виходив на волю, мені навіть подарували на згадку «Кобзаря» з табірним штемпелем. Досі бережу його.
…9 років ні за що й ні про що відтарабанив. Донині не реабілітований. Не домагався цього й не домагаюся, бо немає мені в чому реабілітовуватися. Я ніякого злочину на вчинив, я чистий перед своїм народом і своєю совістю. Я хотів і хочу для України лише добра. Але мене й досі вважають за ворога, бо досі знаходжусь під наглядом КГБ...
Для компартії, її вірного охоронця КГБ завжди треба було мати когось в образі ворога, щоб залякувати людей. Заляканими краще керувати.
І понині народ лякають. Сьогоднішня партійна пропаганда направлена проти відродження, вона відверто бреше на національні рухи тощо. Вона була і є ворожа народові.
Ми повинні глибше вивчати свою історію, читати Грушевського, Винниченка, ми повинні знати, хто ми є, усвідомлювати, що бути рабом у якоїсь партії чи чужинці не гідно такому великому народові, як український.
Записав Сергій Піддубний, газета «Сходи», 9-15 лютого 1991 р.