Реально найбільші, чи ні, але такий імідж уже створений і продовжує творитися у інформаційному просторі світу. Кожна людина, за логікою речей, не прагне виставляти напоказ свої найгірші риси. Ми ж, українці, мов закоренілі мозахісти чи корисні ідіоти на кожному інформаційному майданчику, чи то коментар під статею на популярному сайті, чи міжнародна конференція, готові бити себе у груди і кричати: «Ми – найбільші корупціонери! У нас найпотужніша корупція!»
О, ви вже насторожились – чи не закликатимуть тут до замовчування корупційних злочинів, до прикрашання реальності, до застосування рожевих окулярів? Навпаки! Пропоную подивитися на крорупцію під лупу. Ось, ви бачите там якогось дрібного службовця, який вимагає за незначну послугу зайву сотню гривень, яку згідно закону вам платити не слід? Бачите? Не дайте йому тих сто гривень. Так, він може потріпати вам нерви, почати вимагати ще якусь довідку. Що, дешевше й простіше дати відому купюру?
І це лише маленька крапля в морі тих випадків, з якими нам доводиться зустрічатись. І саме ті, хто не хоче напружитись хоч на міліметр, аби протистояти малій корупції, і найбільше на всіляких форумах і у соцмережах кричать про корупцію велику. Бо ж вони – потерпілі.
Якщо ж не можемо протистояти дрібній корупції, то що вже говорити про велику! Якщо не хочемо втрачати зайві нерви і час у першому випадку, то в іншому – слід ризикувати становищем, посадою, впливом. Багато хто з нас здатен на це? Згадайте про таке, коли вчергове будете вести світські розмови, яка корумпована Україна.
А ще – чи давно ви були самі джерелом корупції? Не жахайтесь – ми, на жаль, дуже часто стаємо таким джерелом. Нещодавно знайомий лежав у столичній клініці – оперували серце. Розповідає: він заплатив офіційно за необхідне, а сусіди по палаті постійно сунули лікарям, медсестрам і навіть санітаркам якісь гроші в кишені, мовляв, щоб до них краще ставились. Але гіршого ставлення до знайомого, який не давав грошей, не було! Що вже говорити про школи, де йдеться про дітей. І де кожен хоче кращого ставлення до своєї кровиночки.
Згадалося, як моя мама виділяла зі своєї мізерної пенсії гроші, щоб купити лікарці перед новим роком пляшку шампанського і коробку цукерок. Якраз перед тим новим роком вона й померла. І справа не у тому, що лікарка не доглянула. Річ у тому, що та подачка – символ не одного покоління, зацькованого і заляканого тоталітарною владою, яке звикло коритися і запобігати перед кожним, від кого хоч у чомусь залежить. Ті покоління вже відходять, а комплекс меншовартості залишається. І він проявляє себе не лише у питаннях національної самосвідомості, про що вже багато сказано, а так само і звичайної людської гідності.
Ми закомплексована нація, не впевнена в собі (що цілком вмотивовано після кількох сотень років перебування на маргінесі), і це ключова проблема. А далі ниточка в’ється. Не станьте її ланкою.
Світлана Орел